Зрештою, він ніколи не залишав його у своїй шафці — просто клав у кишеню. А ще він не морочився з пластирем після гри. Як на мене, це свідчить ось про що: він знав, що йому більше нема чого приховувати.
Малий стукає до суддівської кімнати та каже:
— Термінова телеграма для містера Гая Вендерса.
Не такий дурний, розумієте? Не знаю, що було б, якби двері відчинив якийсь інший суддя, але це зробив саме Ведерс, і, закладаюся, його життя скінчилося ще до того, як він збагнув, що перед ним не посильний із «Вестерн Юніон».
Це справді було лезо бритви, розумієте? Чи його шматочок. Коли воно було непотрібним, то ховалося в жерстяну смужку, такий собі дитячий перстеник. А от стиснувши правий кулак, він міг надавити великим пальцем на кнопку — і маленький уламок леза вискакував назовні. Вендерс відчиняє двері, і Кацаніс черкає його по шиї, перерізаючи горлянку. Коли, після того як його забрали звідти в кайданках, я побачив пляму крові — Боже мій, скільки ж там було крові, — я міг думати лише про сорок тисяч людей, які кричали: «СМЕРТЬ СУДДІ!», так само як вони кричали: «БЛО-КАДА!» Ніхто не мав це на увазі буквально, але ж пацан цього не знав. Особливо після того, як Ду влив йому у вуха стільки отрути про те, що Вендерс мав на них обох зуб.
Коли копи вибігли з роздягальні, Біллі «Блокада» просто стояв у залитій кров’ю білій домашній уніформі, а Вендерс валявся біля його ніг. Він не намагався ані опиратися, ані тікати, коли його пов’язали. Ні, просто стояв там і шепотів сам до себе:
— Я розібрався з ним, Ду. Біллі розібрався. Більше не буде помилок.
Ось так закінчилися ця історія, містере Кінг, принаймні та частина, яку я знаю. Щодо «Титанів», погляньте самі, як казав старий Кейсі: на всі ті дні, коли ігри було скасовано, і на всі ті дні, коли ми мали грати по дві за раз, щоб надолужити втрачене. Як ми були змушені поставити за домом старого Г’юбі Ратнера, який вибивав із показником 185 — то був рівень набагато нижчий навіть за те, що сьогодні називають лінією Мендози.[227] Як Денні Дузену діагностували щось, що, здається, звучало як «внутрішньочерепна кровотеча», і йому довелося пропустити решту сезона. Як він намагався повернутися в 1958-му — сумне було видовище. П’ять виходів — і все суцільні страйк-аути. А в двох інших… Пам’ятаєте останню гру плей-оф між «Янкі» та «Червоними шкарпетками»? Як Кевін Браун подавав за «Янкі» і як «Червоні шкарпетки» набрали шість чортових очок за перші два інінґи? Ось таким от був і Денні Ду в 1958-му, коли йому нарешті вдалося хоч кудись подати м’яча. Він залишився ні з чим. І врешті-решт, попри це все, нам вдалося випередити «Сенаторів» та «Атлетів». Тільки ось того року в Джерсійця Джо Діпунно трапився серцевий напад. Можливо, якраз того дня, коли росіяни запустили свій супутник. Його забрали з окружного стадіону на ношах. Він прожив іще п’ять років, але був блідою тінню самого себе і, звісно ж, більше ніколи не працював менеджером.
Він колись сказав, що малий висмоктує удачу, і правди в цьому було навіть більше, ніж він гадав. Містере Кінг, той малий висмоктував удачу, наче чорна діра.
Свою власну також. Я певен, ви знаєте, чим усе закінчилося, — його забрали до Ессекської окружної в’язниці та тримали там до екстрадиції. А він проковтнув мило та задихнувся. Як на мене, то це найгірша смерть. Той сезон був, без сумніву, жахливим, але, розповідаючи вам про нього, я пригадав кілька світлих моментів. Перш за все те, як «Старе Болото» спалахувало помаранчевим, коли всі фанати піднімали свої знаки: «ДОРОГА ПЕРЕКРИТА ЗА НАКАЗОМ БІЛЛІ «БЛОКАДИ». Ага, закладаюся, що той, хто придумав це, чорт забирай, озолотився. Але, знаєте, ті, хто купив це, також опинилися у виграші. Коли вони стояли, тримаючи ці знаки в себе над головою, то всі разом були частиною чогось більшого. Єднання — це не завжди добре: згадайте всіх тих, хто приходив на мітинги Гітлера, — але ж часом буває й щось хороше. Бейсбол — хороша штука. Завжди була та завжди буде.
БЛО-КА-ДА, БЛО-КА-ДА, БЛО-КА-ДА.
Досі сироти повстають, коли я думаю про це. Слова все ще відбиваються луною в моїй голові. Хлопчина був справжнім бейсболістом. Байдуже, був він психом чи ні й чи справді він висмоктував удачу.
Здається, містере Кінг, я розказав про все, що знаю. Почули, що хотіли? Добре. Я радий. Приходьте ще, коли захочете, але не в середу по обіді, коли вони грають у свій клятий віртуальний боулінг. Ви ж власних думок не почуєте. Чому б вам не прийти в суботу? Дехто з нас збирається дивитися «Гру тижня». Нам дозволяють випити кілька кухлів пива, і ми вболіваємо, як божевільні виродки. Не так, як у старі добрі часи, але все одно непогано.
Філіпу Томсону, другу та кетчеру зі старшої школи
Один із моїх альтер-его з ранніх романів — гадаю, то був Бен Мірс із «Салемз Лот» — казав, що базікати про історію, яку ти тільки збираєшся написати, — погана ідея. «Це наче ти нею сциш на землю», — він висловився якось так. І все ж часом, коли мене сповнює ентузіазм, стає складно прислухатися до власної поради. Так було і з «Містером Звабою».
Коли я поділився з другом начерком цього оповідання, він уважно вислухав мене, а потім похитав головою. «Стіве, я не думаю, що ти можеш розповісти щось нове про СНІД, — він змовк на мить і додав: — До того ж ти натурал».
Ні. І ще раз ні. І до того ж: ні.
Ненавиджу теорію, що про певні речі неможливо написати, якщо ти не пережив цього. І не лише через те, що це накладає межі на людську уяву, яка в принципі є безмежною. Вона також передбачає, що різка зміна власної ідентичності неможлива. Я відмовляюся приймати це, адже подібні думки ведуть до висновку, що справжні зміни нам недоступні. По правді, ця ідея є наскрізь фальшивою. Як і лайно, зміни трапляються. Якщо британці й іракці можуть помиритися, то чому б нам не вірити, що одного дня на євреїв і палестинців також чекає мир? Зміни — це результат важкої роботи, гадаю, всі з цим погодяться, але важкої роботи недостатньо. Вони також вимагають величезних зусиль уяви: як воно, опинитися в шкурі іншого хлопця чи дівчини?
До того ж, агов, я ніколи не хотів писати історії про СНІД або життя геїв — це лишень обрамлення. А про що мені справді хотілося написати, так це про нестримну силу статевого потягу людини. На мою думку, ця сила панує над людьми будь-якої орієнтації, особливо в юності. У якусь мить — у хорошу або погану ніч, у правильному чи хибному місці — бажання зринає, і його вже неможливо погамувати. Геть обережність. Беззаперечні аргументи відступають. Ризик не має більше жодного значення.
Ось про це я хотів написати.
Містер Зваба
Дейв Келхун допомагав Ользі Глуховій будувати Ейфелеву вежу. Вони займалися цим у спільній залі Центру проживання з доглядом «Лейкв’ю» вже шостий ранок — ушосте раннім ранком. Не сказати, ніби вони були там самі; старі люди прокидаються вдосвіта. О п’ятій тридцять із велетенського плаского екрана на дальній стіні розпочав смітити своїм звичайним словоблуддям канал «Фокс Ньюз», і кілька тутешніх мешканців дивилися туди з роззявленими ротами.[228]
— Ах, — мовила Ольга, — ось же та, яку я шукала. Вона вставила знайдену частину балки в уже наполовину вибудуваний шедевр Ґустава Ейфеля, створений — судячи з напису на задньому боці коробки — з металобрухту.
Дейв почув у себе за спиною тюпання ціпка, що наближався, і, не обертаючи голови, привітав новоприбульця:
— Доброго ранку, Оллі. Раненько ти піднявся.
Замолоду Дейв не повірив би, що когось можна ідентифікувати лише за звуком його ціпка, але молодим він навіть уві сні собі не наснив би, що закінчить свій час на землі в такому місці, де ними користуються так багато людей.
– І тобі навзаєм доброго ранку, — відповів Оллі Френклін. — І тобі, Ольго.