Моя власна ліга — Ноа, Генрі Рід, Джон Рубін, Френк Даймонд — інколи ходили туди, просто щоб подивитися, як ті молоді хлопці виконують свої парувальні танці. Ми не розпускали слинку, а тільки дивилися. Ми не так уже й відрізнялися від гетеросексуальних чоловіків, партнерів по гольфу, які раз на тиждень ходять у «Гутерз», просто щоб подивитися, як нахиляються офіціантки.[242] Такого роду поведінка може здаватися трішки жалюгідною, але вона не неприродна. Чи ти не згоден?

Дейв похитав головою.

— Одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох завітали до денс-клубу, який називався «Довгоногі й гнучкі». Гадаю, ми вже було вирішили звідти йти, коли туди зайшов той хлопчина, сам-один. Схожий трохи на Девіда Бові.[243] Високий, у тісних білих велосипедних шортах і блакитній майці з обрізаними рукавами. Довге біляве волосся, зачесане вгору у високий кок, що було кумедним і в той же час сексуальним. Рожеві щічки — природні, не нарум’янені — з розсипом сріблястих блискіток. Губи бантиком — чи радше лук Купідона. Геть усі очі в тому закладі обернулися на нього. Ноа вхопив мене за руку і промовив: «Ось він. Оце Містер Зваба. Я віддав би тисячу доларів, щоб забрати його додому».

Я розсміявся і сказав, що на тисячу доларів він не поведеться. У такому віці й із такою зовнішністю все, що йому потрібно, — бути об’єктом захоплення й бажання. І мати класний секс якомога частіше. А коли тобі двадцять два, це часто.

— Доволі скоро він опинився в гурті приємного вигляду хлопців — хоча жоден і зблизька не мав такої гарної зовнішності, як у нього, — усі вони сміялися і випивали, і танцювали якісь оті модні тоді танці. Ніхто з них і погляду не приділив четвірці чоловіків середнього віку, які пили вино за столиком дуже далеко від танцмайданчика. Чоловіків середнього віку, які всього років за п’ять чи десять покинули намагання виглядати молодшими за свій вік. Навіщо йому було дивитися на нас, коли поряд усі ті чудові юнаки змагаються за його увагу?

І тут Френк Даймонд каже: «Він помре за якийсь рік. Побачимо, яким гарнюнім він тоді стане». Тільки він це не просто сказав; він це сердито прорік. Немов нагородив себе таким химерним… ну, я не знаю, свого роду втішливим призом.

Оллі, який вижив в епоху глибокої скритності, щоб жити в ту, коли ґей-шлюби є легальними в більшості штатів, знову знизав своїми тендітними плечима. Немов кажучи, що все те вода під мостом.

— Ото й був наш Містер Зваба, сукупність усього гарного, і бажаного, і недосяжного. Я його ніколи більше не бачив, поки не побачив знову два тижні тому. Ні в «Довгоногих і гнучких», ні «У Пітера Пеппера», ні у «Фужері», ні в якомусь із інших клубів, до яких я тоді ходив… хоча, тим часом як минала так звана Ера Рейгана, я відвідував ті заклади дедалі рідше й рідше.[244] Під кінець вісімдесятих відвідувати ґей-клуби стало надто химерним — немов береш участь у балі-маскараді з оповідання Едґара По про Червону Смерть.[245] Розумієш: «Нумо, усі разом! Відтягуймося, ще по фужеру шампанського та ігноруймо всіх тих, які мруть як мухи». Не було в тому більше радості, якщо тобі тільки не двадцять два і ти все ще перебуваєш під враженням, ніби ти куленепробивний.

— Мабуть, то було важко.

Оллі підняв не обручену з його ціпком руку і поводив нею в жесті «comme ci, comme ça».[246]

– І було, й не було. Радше схоже на те, що реабілітовані алконавти називають «життям на умовах життя».

Дейв розважував, чи не зупинитися вже на цьому, і вирішив, що не може. Подарований годинник занадто його збентежив.

— Оллі, послухай свого дядечка Дейва. Почуй оці не більші за двоскладові слова: «Ти не бачив того хлопця». Ти міг побачити когось трохи схожого на нього, але якщо твоєму Містеру Звабі тоді було двадцять два, тепер йому вже за п’ятдесят. Якщо він уникнув СНІДу тобто. Це просто фокус, який розігрує перед тобою твій розум.

— Мій старечий розум, — усміхнувся Оллі. — Мій близький до сенільності розум.

— Я нічого не казав про сенільність. Ти не такий. Але розум у тебе дійсно престарілий.

— Безсумнівно, але то був він. Він. Перший раз я його побачив на Меріленд-авеню, перед центральним в’їздом сюди. За кілька днів він байдикував на сходах ґанку під головним входом, курив якусь ароматизовану сигарету. Два дні тому він сидів на лаві перед приймальним відділенням. У тій самій майці без рукавів і тих сліпучо-білих шортах. Через нього мусив би зупинитися вуличний рух, але ніхто його не бачив. Крім мене, тобто.

«Не буду я йому потурати, — подумав Дейв. — Він заслуговує на краще».

— Це в тебе галюцинації, друже.

Оллі залишився незворушним:

— Оце щойно він був у спільній залі, дивився телевізор із рештою тих ранніх пташок. Я йому помахав, і він махнув мені у відповідь. — Усмішка, вражаюче юнацька, розквітла на обличчі Оллі. — Ще й підморгнув мені.

— Білі велосипедні шорти? Майка без рукавів? Двадцять два і гарної зовнішності? Нехай я не ґей, але, гадаю, такого б я помітив.

— Він тут заради мене, тому я єдиний, хто може його бачити. Що й треба було довести. — Оллі зіп’явся на ноги. — Ходімо назад? Я вже готовий до кави.

Вони пішли до патіо, де мусили підніматися вгору сходами так само обережно, як перед тим спускатися. Колись вони жили в Еру Рейгана, тепер вони жили в Еру Скляних Стегнових Кісток. Досягши вибрукуваного кам’яними плитами майданчика перед спільною залою, обидва зупинилися, засапані. Коли Дейв упорався зі своїм диханням, він промовив:

— Отже, учні, що ми вивчили сьогодні? Що втіленням смерті є не скелет верхи на блідому коні й із косою на плечі, а гарячий хлопчина з денс-холу з блискітками на щоках.

— Я собі так уявляю, що різні люди бачать різних аватарів, — лагідно зауважив Оллі. — Судячи з того, що я читав, більшість, коли наближаються до смертної брами, бачать своїх матерів.

— Оллі, більшість не бачать нікого. І ти ще не перед смертною…

— Утім, моя мати померла невдовзі після того, як я народився, тому я її навіть не впізнав би.

Він вирушив до подвійних дверей, але Дейв узяв його за руку:

— Я триматиму в себе годинника до гелловінської вечірки, як ти на це? Чотири місяці. І побожно його заводитиму. Але якщо ти тоді ще будеш тут, ти забереш його назад. Згода?

Оллі просяяв:

— Абсолютно. Ходімо подивимося, як в Ольги справи з тією La Tour Eiffel, пішли?

Ольга знову сиділа за гральним столом, утупившись очима в складанку. Погляд у неї не був щасливим.

— Дейве, я залишила тобі останні три деталі. — Щаслива чи ні, вона принаймні знову пам’ятала, хто він такий. — Але все одно тут залишиться чотири діри. Після цілого тижня роботи це дуже розчаровує.

— Лайно трапляється, Ольго, — сказав Дейв, сідаючи.

Він вставив останні деталі з задоволенням, яке віднесло його в часі до дощових днів у літньому таборі. Де, як він оце зараз усвідомив, спільна зала була майже точнісінько такою, як ця. Життя — це коротка поличка, яка постачається вже з підпірками для книжок.

— Так, трапляється, — кивнула вона, уважно роздивляючись чотири вільні пази. — Звичайно, трапляється. Але так багато лайна, Бобе. Так багато.

— Ольго, я Дейв.

Вона обернула свою нахмуреність до нього:

— Я так і сказала.

Нема сенсу сперечатися, як нема й сенсу переконувати її, що дев’ятсот дев’яносто шість із тисячі — це гарний рахунок. «Їй десять років до ста, а вона досі вважає, що заслуговує на перфектність, — подумав Дейв. — Деякі люди мають винятково стійкі ілюзії».

Підвівши очі, він побачив, як Оллі вигулькує з завбільшки як комірчина «виробного центру», сусіднього зі спільною залою. В руках він тримав аркуш крепового паперу і ручку. Діставшись столу, він упустив креповий папір на складанку.