— Стривай, стривай, що ти робиш? — запитала Ольга.

— Викажи трішки терплячості бодай раз у своєму житті, дорогенька. Сама побачиш.

Вона відкопилила нижню губу, наче ображена дитина.

— Ні, я йду курити. Якщо ти хочеш рознести цю чортову штуку, на здоров’я. Засип усе назад до коробки або розсип по підлозі. На твій вибір. Усе одно вона негодяща в такому вигляді.

Обережно і гоноровито, наскільки дозволяв артрит, вона рушила геть.

Оллі, полегшено зітхнувши, опустився на її стілець.

— Так набагато краще. Нагинатися тепер — чисто гадство.

Він накреслив дві зниклі деталі, які виявилися сусідніми, потім пересунув папір, щоб накреслити інші дві.

Дейв дивися з цікавістю.

— Гадаєш, вийде?

— О, так, — відповів Оллі. — Там, у поштовій кімнаті, є кілька картонних коробок «Федерал Експрес». Я поцуплю одну. Виріжу і трохи розмалюю. Головне, не дозволяй Ользі запасти в істерику, щоб не рознесла цю чортову штуку, поки я повернуся.

— Якщо тобі потрібно сфотографувати — ну, знаєш, щоб усе зійшлося, — я принесу свій айфон.

— Мені це не треба. — Оллі з серйозним виразом постукав собі по лобі. — Камера в мене тут. Там старий фотик «Бравні»,[247] звісно, не смартфон, але навіть тепер він доволі добре працює.

Ольга дійсно залишалася роздратованою, коли повернулася з вантажної платформи, і дійсно хотіла розібрати не цілком викладену складанку, але Дейвові вдалося відволікти жінку, помахавши в неї перед лицем дошкою для крибеджу.[248] Вони зіграли три партії. Усі три Дейв програв. Останню насухо. Ольга не завжди була певна, хто він такий, траплялися дні, коли вона думала, що знову живе в Атланті в пансіоні якоїсь тітки, проте, коли доходило до крибеджу, вона ніколи не проґавлювала подвійної серії чи п’ятнадцяти очок за пару.

А ще вона насправді удачлива, подумав Дейв не без гіркоти. Хто ще закінчує з двадцятьма очками в цьому клятому крибі.

Близько чверті по одинадцятій («Фокс Ньюз» поступився Дру Кері з його втюхуванням призів у «Правильній ціні»[249]) повернувся Оллі Френклін і попрямував до крибедж-дошки.

Поголений, у чепурній сорочці з короткими рукавами, він глядівся мало не франтом.

— Агов, Ольго, а я дещо маю для тебе, коханочко.

— Я тобі не коханочка, — відгукнулася Ольга. У її очах зблиснула приглушена, трохи ница насмішкуватість. — Щоб мені втопитися у ведмежому лайні, якщо в тебе бодай колись була кохана дівчина.

— Невдячність, ось твоє наймення, жінко,[250] — промовив Оллі беззлобно. — Простягни руку. — І коли вона це зробила, він поклав їй на долоню чотири новостворені деталі складанки.

Вона подивилася на них підозріливо:

— Що це таке?

— Деталі, яких бракує.

— Деталі, яких бракує до чого?

— Бракує складанці, яку ви з Дейвом збираєте. Пам’ятаєш складанку?

Дейв ледь не насправді почув клацання під кучерявою хмарою білого волосся, коли там ожили старі реле і заіржавілі блоки пам’яті.

— Звісно, я пам’ятаю. Але ці ніяк не підійдуть.

— А ти спробуй, — запропонував Оллі.

Дейв забрав їх у Ольги, поки вона зважалася. На його око, вони виглядали перфектно. На одній було зображено переплетення ферм; на двох, які сусідили в складанці, частину рожевої хмарки на обрії; на четвертій був лоб під хвацько насуненим беретом якогось крихітного boulevardier, що міг прогулюватися по Вандомській площі. Це просто дивовижно, подумав Дейв. Нехай Оллі вісімдесят п’ять, але він досі козирний. Дейв повернув деталі Ользі, і вона їх одну по одній поклала. Кожна пасувала ідеально.

— Voilà, — промовив Дейв і потис Оллі руку. — Tout fini.[251] Чудесно.

Ольга так близько нахилилася до складанки, що торкалася її носом.

— Ця нова деталь з фермами не дуже відповідає тим, що довкола неї.

Дейв сказав:

— Це дещо невдячно, навіть як на тебе, Ольго.

Ольга видала звук «пхгм». Над її головою Оллі повів бровами. Дейв зробив те саме йому у відповідь.

— Сідай з нами за сніданком.

— Я можу пропустити сніданок, — пояснив Оллі. — Наша прогулянка і мій найсвіжіший артистичний тріумф мене втомили. — Він нахилився поглянути на складанку і зітхнув. — Так, не відповідає. Але все одно близько.

— Близько рахується тільки в конячих підковах,[252] коханчику, — оголосила Ольга.

Оллі повільно вирушив до дверей, що вели до «Вічнозеленого крила», його ціпок вистукував свій непомильний ритм раз-два-три. Він не з’явився до сніданку, а коли він не з’явився і на обід, медсестра, що чергувала того дня, пішла перевірити і знайшла Оллі лежачим на покривалі ліжка зі складеними на грудях його талановитими руками.

Схоже, він помер, як і жив, — мирно й без жодного галасу.

Того вечора Дейв спробував двері свого покійного друга і знайшов їх незамкненими. Він сів на прибране ліжко, тримаючи на долоні годинник із відкритою кришкою, щоб бачити як бігає секундна стрілка в маленькому колі понад цифрою 6. Дейв подивився на речі Оллі — книжки на полиці, альбом для етюдів на письмовому столі, різноманітні малюнки, пришпилені до стін, — і загадався, хто їх забере. Той ні до чого не здатний брат, припустив він. Дейв порився в пам’яті по його ім’я, і воно виловилося: Том. А племінницю звуть Марта.

Над ліжком висіло зображення вродливого юнака з високо зачесаним волоссям і блискітками на щоках. На його губах Купідона блукала усмішка. Невеличка, але зваблива.

Літо розквітло повною мірою, потім почало убувати. По Меріленд-авеню снували шкільні автобуси. Стан Ольги Глухової погіршувався; вона дедалі частіше сприймала Дейва за свого покійного чоловіка. Вправність у крибеджі залишалася, але вона почала втрачати свою англійську мову. Хоча і старший син Дейва, і дочка жили неподалік, у передмісті, саме Пітер відвідував його найчастіше, проїжджаючи машиною шістдесят миль із ферми в окрузі Гемінгфорд і часто вивозячи батька кудись повечеряти.

Підкочувався Гелловін. Персонал прикрашав спільну залу помаранчевими і чорними гірляндами. Мешканці Центру проживання з доглядом «Лейкв’ю» святкували День Усіх Святих із сидром, гарбузовим пирогом і колобками з попкорну для тих небагатьох, чиї зуби ще могли прийняти такий виклик. Багато хто проводив цей вечір у костюмах, які нагадали Дейву Келхуну те, що розказував його друг під час їхньої останньої бесіди, — як наприкінці вісімдесятих відвідування ґей-клубів стало занадто схожим на участь у маскараді з оповідання Едґара По про Червону Смерть. Він подумав, що «Лейкв’ю» також є певного роду клубом, і подеколи таки фривольним, але тут є одна вада: звідси не можна піти, якщо тільки ти не маєш родичів, готових тебе прийняти. Пітер із його дружиною зробили б це для Дейва, якби він попросив, віддали б йому ту кімнату, де колись жив їхній син Джером, але Пітер із Алішею самі зараз старішають і він не мусить себе їм нав’язувати.

Одного теплого дня на початку листопада Дейв вийшов на вибрукуване патіо і сів на одну з тамтешніх лав. Подалі манили сонячні доріжки, але він більше не наважувався долати сходи. Спускаючись, він може впасти, що було б погано. Або він може не зуміти піднятися назад без допомоги, що було б принизливим.

Він примітив якусь молоду жінку, що стояла біля фонтана. На ній була сукня до гомілок, із коміром у рюшиках, які тепер побачиш тільки в старих чорно-білих фільмах по «Ті-Сі-Ем».[253] Волосся жінка мала яскраво-руде. Вона йому посміхнулась. І помахала.

«Ач яка, тільки поглянути на тебе, — подумав Дейв. — Хіба не тебе я бачив невдовзі по тому, як закінчилася Друга світова війна, коли ти вилазила з пікапа свого хлопця на автозаправці «Гамбл Ойл» в Омасі[254]?»