Жінка нахилилася, щоб дістати з-під ліжка скриньку зі своїми речами. Вона була наповнена штуками, які попередні клієнти Кет називали знаряддями тортур. Дженсен і Райдаут не звертали на неї уваги. Вони все ще дивитися на Ньюсома, на якого чи то зійшли, чи то не зійшли одкровення, що змусили його змінити життєві пріоритети та світогляд, але який усе одно обожнював влаштовувати прийоми.

Він розповів їм, як отямився в клітці з металу та сіток. На обох руках та нозі були залізні рами, які називалися фіксаторами, що мали не дати рухатися суглобам. Кінцівки полагодили за допомогою сотні залізних штифтів (насправді сімнадцяти, Кет бачила знімки рентгену). Фіксатори кріпилися на зчеплених, роздроблених кістках: стегнових, великих та малих гомілкових, плечових, променевих та ліктьових. Спину йому замкнули у своєрідний корсет, який ішов від стегна до потилиці. Ньюсом розповідав про безсонні ночі, що, здавалося, тяглися роками, а не годинами. Скиглив про руйнівні головні болі. Скаржився, що через найменшу спробу поворушити пальцем ноги тіло пронизував біль — аж до самої щелепи. Згадував про божевільну агонію, яка вгризалася в нього, коли лікарі наполягли, щоб він рухав кінцівками, ось так, разом з фіксаторами, аби їхні функції не втратилися остаточно. Квилив про пролежні і те, як стримував крики болю та обурення, коли медсестри намагалися перевернути його на бік, щоб промити рани.

— За останні два роки я пережив з дюжину операцій, — сказав він з якоюсь похмурою гордістю. Насправді, і Кет це добре знала, їх було лише п’ять, та й то, дві з них були зняттям фіксаторів після того, як кістки достатньо зрослися. Звісно, якщо тільки не вважати операцією дрібну процедуру з вправляння зламаних пальців. Тоді можна сказати, що їх було цілих шість, але Кет не вважала хірургічні втручання, які потребували лише місцевої анестезії, операціями. Як на те пішло, у неї самої їх було з десяток, і більшість з них вона провела, слухаючи фонову музику в кріслі дантиста.

«Тепер ми дійшли до брехливих обіцянок, — подумала вона, кладучи Ньюсому гелеву подушку під праве коліно та сплітаючи руки на провислих гілках м’язів під його правим стегном. — Вони ідуть наступними».

— Лікарі пообіцяли, що біль зменшиться, — сказав Ньюсом, спрямувавши погляд на Райдаута. — Що вже через шість тижнів наркотики знадобляться мені тільки до і після занять із фізіотерапії з Королевою Болю. Що я знову ходитиму влітку 2010-го. Це було минуле літо. — Він зробив ефектну паузу. — Преподобний Райдауте, то були брехливі обіцянки. Мої коліна майже не згинаються, а болі в стегнах та спині неможливо описати. Лікарі… Ай! Ой! Припини, Кет, припини!

Вона підняла його праву ногу до кута в десять градусів, може, трішечки більше. Навіть недостатньо, щоб покласти пом’якшувальну подушечку на місце.

— Опусти її! Опусти її вниз, курва!

Кет послабила хватку на коліні, й нога повернулася на лікарняне ліжко. Десять градусів. Може, дванадцять. Ой-йой, як же йому, бідненькому, болить. Іноді жінка доходила до п’ятнадцяти градусів — а ліву ногу, яка була в трохи кращому стані, вона згинала часом і до двадцяти градусів, — перш ніж Ньюсом починав репетувати, наче дитина, яка побачила шприц у руках медсестри. Якщо лікарі й винні у брехливих обіцянках, то в брехливих прогнозах звинуватити їх було неможливо. Вони казали, що прийде біль. Кет була присутня під час цих консультацій як безмовний свідок. Йому пояснили, що він тонутиме в океані болю, аж доки хрестоподібні зв’язки, скорочені аварією та намертво закріплені фіксаторами, не витягнуться і знову стануть гнучкими. Він волатиме від болю, перш ніж зможе зігнути ногу під кутом дев’яносто градусів. Так буде, аж поки він не зможе сидіти на стільці або водити машину. Це стосувалося його спини та шиї також. Шлях до одужання лежав через Землі Болю, от і все.

Це були правдиві прогнози, які Ендрю Ньюсом вирішив пропустити повз вуха. Все через його віру — він ніколи про неї і словом не прохопився, але це, безсумнівно, була його провідна зоря, — у те, що шоста найбагатша в світі людина за жодних обставин не повинна потрапити на Землі Болю, тільки на Коста-дель-Соль Повного Одужання. Як із рогу достатку, на лікарів посипалися звинувачення. І, звісно ж, він звинувачував долю. Це не повинно траплятися з такими хлопцями, як він.

Повернулася Меліса з тарілкою печива. Ньюсом роздратовано здійняв на неї скрючену та пошрамовану аварією руку.

— Лісо, зараз ніхто з нас не налаштований на випічку.

Ось іще дещо, що Кет Макдональд збагнула про мегабагатіїв, цих доларових малюків, які змогли назбирати такі незбагненні суми грошей: вони завжди абсолютно впевнено висловлювалися від імені всіх присутніх.

Меліса зблиснула ледь помітною посмішкою Мони Лізи, крутнулась на підборах (це був майже пірует) і вийшла з кімнати. Висковзнула з кімнати. Їй було щонайменше сорок п’ять, але здавалася вона молодшою. Жінка не була сексі — нічого настільки вульгарного. Радше вона мала шарм Снігової королеви — це навіювало Кет думки про Інґрід Берґман.[261] Крижана вона чи ні, а чоловікам, як припускала Кет, хотілося дізнатися, як виглядатиме її позбавлене заколок волосся. Як виглядатиме її коралова помада, розмазана по зубах та щоці. Кет, що вважала себе товстункою, принаймні раз на день нагадувала собі не заздрити цьому гладенькому, холодному обличчю. Чи цій серцеподібній дупці.

Кет перейшла на інший бік ліжка та заходилася працювати з лівою ногою Ньюсома, аж доки він знову не заволав їй:

— Годі, цур тобі в зуби, ти що, хочеш мене вбити?

«Якби ти був іншим пацієнтом, я б пояснила тобі правду життя, — подумала вона. — Я б сказала тобі перестати шукати, де б можна було зрізати кути, бо таких місць немає. Навіть для шостої найбагатшої людини у світі. Якщо ти дозволиш, я допоможу, та, доки ти шукатимеш способи відкупитися від цієї погані, ти будеш сам-один».

Вона поклала подушечку йому під коліно. Схопила обвислі мішки, які до цього часу мали вже стати м’язами. Стала згинати ногу. Чекала, коли він закричить, аби вона спинилася. І вона спинилась. Бо п’ять тисяч доларів на тиждень складалися в чверть мільйона доларів на рік. А він знав, що купує і її мовчанку також? Як він міг не знати?

Тепер розкажи їм про лікарів — Женева, Лондон, Мадрид, Мехіко, і так далі, і тому подібне.

— Я був у лікарів по всьому світу, — розповідав він їм, промовляючи зараз до Райдаута. Преподобний усе ще не зронив ні слова, просто сидів на стільці з червоним підборіддям, надміру виголеною шиєю, яка нависла над застібнутою на всі ґудзики сорочкою сільського священика. Він носив великі жовті робочі черевики. Підошва одного з них торкалася чорної коробочки для обідів. — Краще було б провести телеконференцію, зважаючи на мій стан, але в моєму випадку це було неможливо. Тому, попри весь цей біль, я їздив особисто. Ми побували майже скрізь, правда ж, Кет?

— Справді так, — сказала вона, продовжуючи дуже повільно згинати ногу пацієнта. Ногу, якою б він уже давно ходив, якби не його дитяче ставлення до болю. Що за розбещена дитина. На милицях, так, але ж ходив. А через рік він би вже зміг викинути милиці геть. От тільки через рік він усе ще залишатиметься в цьому витворі мистецтва за дві тисячі доларів — лікарняному ліжку. А вона все ще буде з ним. Отримуватиме плату за мовчанку. Скільки буде достатньо? Два мільйони? Тепер вона казала собі це, хоча зовсім недавно була певна, що їй і половини мільйона вистачить, але відтоді вона підняла планку. У цьому плані гроші жахливі.

— Ми спілкувалися зі спеціалістами в Мехіко, Женеві, Лондоні, Римі, Парижі… де ще, Кет?

— Відні, — відповіла вона. — І, звісно ж, у Сан-Франциско.

Ньюсом фиркнув:

— Лікар казав мені, що я сам виробляю свій біль. Він казав, що це істерична конверсія. Щоб уникнути важкої роботи з реабілітації. Та він був пакі. Ще й педик. Педик пакі, як вам така комбінація? — Він коротко реготнув і втупився очима в Райдаута. — Я ж вас не образив, преподобний?