Дженсен і Меліса з жахом вирячилися на неї. У Ньюсома відвисла щелепа. Якщо з ним і говорили коли-небудь так, то це було дуже давно. Тільки Райдаут виглядав невимушено. Він єдиний зараз посміхався. Як батько, що всміхається до чотирирічної капризулі. Це бісило її.

— Ви б уже могли ходити. Бог свідок — я намагалася змусити вас це зрозуміти, і тільки Бог знає, скільки я — знову і знову — пояснювала вам, що потрібно робити, аби підняти вас із ліжка та поставити на ноги. Тільки доктор Ділавар із Сан-Франциско наважився сказати вам про це — тільки він один, — а ви на знак подяки обізвали його педиком.

— Він і був педиком, — зазначив Ньюсом. Його пошрамовані руки стислися в кулаки.

— Вам боляче, так. Так воно і є. Та це можна подолати. Я бачила, як люди долали це, і не раз, а багато. Та тільки не багатій, котрий намагається відкупитися від болю та сліз, потрібних для одужання, дзвінкою монетою. Але ви відмовляєтеся. Таке я також бачила, тому чудово знаю, що буде потім. Різноманітні шептуни та шахраї стікаються, наче п’явки до ноги пораненого в болоті. Часом шептуни приносять усілякі магічні креми. Часом — магічні таблетки. Цілителі приїжджають із голослівними заявами про велику Божу силу. Іноді це навіть приносить часткове полегшення. А чому б і ні, коли основна частина болю ховається в голові, витворена ледачим мозком, який розуміє тільки одне: для одужання потрібно пройти через біль.

Її голос затремтів, зриваючись на дитяче сопрано. Кет нахилилася до нього.

— Татку, мені боли-и-ить! Та полегшення ніколи не триває довго, тому що в м’язах нема тонусу, а сухожилля досі слабке. Кістки ще недостатньо зміцніли, щоб витримувати вагу. А коли ви телефонуєте цьому хлопцеві, щоб сказати, що біль повернувся, — якщо, звісно, здатні на це, — то знаєте, що він вам скаже? Що вам забракло віри. Проте якби ви помізкували над цим так, як над своїми підприємствами чи інвестиціями, то знали б, що у вас в горлі не сидить маленький живий тенісний м’ячик. Чорт забирай, Енді, ви надто старий, щоб вірити в Санта Клауса.

Тоня з ганчіркою, яка звисала з руки, підійшла до пройми дверей та стала біля Меліси, витріщившись широко розплющеними очима на Кет.

— Тебе звільнено, — промовив Енді майже доброзичливо.

— Так, — сказала Кет. — Звісно ж. От тільки це найкраще, що було зі мною за весь останній рік.

— Якщо ви звільните її, — втрутився Райдаут, — я також буду змушений піти.

Ньюсом витріщився на преподобного. Збитий із пантелику, він вигнув брови. Його руки почали розминати стегна та гомілки — як завжди, коли він зволікав із прийняттям знеболювального.

— Вона потребує напучування. Най святиться ім’я твоє, Господи, — Райдаут нахилився до Ньюсома, сплівши за спиною руки в замок. Він нагадував Кет стару ілюстрацію до Вашингтона Ірвінга — шкільного вчителя Ікабода Крейна. — Вона своє сказала. Можна тепер я висловлюся?

Ньюсом ще більше спітнів, та досі усміхався.

— Завдайте їй гарту. Порвіть, розтопчіть. Гадаю, я хочу це почути.

Кет сміливо поглянула священику в обличчя. Темні, запалі очі бентежили, та все ж вона не відвела погляду:

— Насправді я також.

Руки Райдаута все ще були складені за спиною, рожевий череп трохи просвічував крізь його тонке волосся, а довге обличчя набуло урочистого вигляду. Він оглядав її. А потім запитав:

— Ви ж самі ніколи не страждали, правда?

Кет відчула гостру потребу уникнути цього питання, просто відвести погляд, або і те, й інше одразу. Притлумила в собі це бажання:

— Коли мені було одинадцять, я впала з дерева та зламала руку.

Райдаут округлив губи й свиснув: одна немелодійна, майже глуха нота.

— Зламали руку, коли вам було одинадцять. О, певно, це були справжні тортури.

Вона почервоніла. Вона знала цю особливість себе й ненавиділа її, але не могла перекрити доступ жару.

— Принижуйте мене, скільки вам заманеться. Те, що я сказала, базується на роках роботи з пацієнтами, які страждають від болю. Це медична точка зору.

А зараз він скаже, що виганяв демонів, маленьких зелених божків чи ще щось там, ще коли я під стіл пішки ходила.

Та він цього не сказав.

— Не сумніваюся, — відповів священик. — І впевнений, що ви майстер своєї справи. Впевнений, що ви встигли надивитися на всіляких симулянтів та позерів. Ви добре знаєте їх. Ну а я добре знаю вас, міс, бо бачив багатьох таких, як ви. Зазвичай вони не такі гарненькі, як ви, — нарешті відгомін акценту: гарненькі прозвучало як гагненькі, - але їхня погорда щодо болю, який самі ніколи не відчували, який не здатні збагнути, завжди однакова. Вони працюють із лежачими хворими, пацієнтами, страждання яких варіюються від слабкого болю до палючої, нестерпної агонії. І через певний час це все починає виглядати перебільшенням та симуляцією, чи не так?

— Це зовсім не правда, — заперечила Кет. Що трапилося з її голосом? Він враз принишк.

— Ні? А коли ви згинаєте їхні ноги, а вони починають кричати на п’ятнадцяти — або навіть десяти градусах, — чи не з’являється у вас думка (спершу в глибині свідомості, а потім усе ясніше і чіткіше), що вони байдики б’ють? Відмовляються докласти зусиль? Може, навіть випрошують співчуття? Коли ви заходити в кімнату, а їхні обличчя бліднуть, чи не думаєте ви: «О, зараз мені знову доведеться мати справу з цим ледачим вайлом»? Чи не викликає у вас огиду — у вас, яка раз упала з дерева та зламала, прости Господи, руку, — що вони благають, аби їх поклали назад до ліжка чи щоб їм дали додаткову дозу морфію або ще чого?

— Це так несправедливо, — сказала Кет. Та її голос уже ледь відрізнявся від шепоту.

— Колись давно, коли ви ще були новенькою в цій справі, ви вміли розпізнавати агонію, — вів далі Райдаут. — У ті далекі часи ви б повірили у те, що побачите за кілька хвилин, бо в глибині душі знали, що там сидить лихий чужинець. Я б хотів, аби ви лишились і освіжили свою пам’ять… а заодно й уміння співчувати, яке ви давно втратили.

— Деякі з моїх пацієнтів справді плаксії. — Кет зухвало глянула на Ньюсома. — Певно, це звучить жорстоко, але правда часом дійсно є жорстокою. І дехто справді симулянт. І якщо ви не знаєте цього, то ви сліпий. Або дурний. Не вірю ні в одне, ні в інше.

Він уклонився, наче вона зробила йому комплімент, — на її думку, вона й справді його зробила.

— Звісно, я знаю. Але тепер, у глибині душі, ви вірите, що всі вони такі. Ви стали невразливою, наче солдат, який провів надто багато часу на полі бою. А на містера Ньюсома напали. Захопили. Демон, який сидить усередині нього, став таким дужим, що обернувся на бога, і я хочу, щоб ви побачили, як він вийде назовні. Гадаю, це суттєво покращить ваше ставлення. І впевнений, що це точно перемінить ваші погляди на біль.

— А якщо я захочу піти?

Райдаут посміхнувся.

— Ніхто не затримуватиме вас тут, міс Доглядальнице. Як і всі творіння Божі, ви маєте свободу вибору. Я не попрошу нікого утримувати вас, та й сам не робитиму цього. Та я не вірю, що ви — боягузка, просто зашкарубла. Закам’яніла.

— Ви — шахрай, — відповіла Кет. Розлючена, вона була на межі сліз.

— Ні, — відповів Райдаут м’яким голосом. — Коли ми залишимо цю кімнату — з вами або без вас, — містер Ньюсом звільниться від агонії, яка пожирає його. Біль залишиться, та, коли не буде агонії, містер Ньюсом зможе подолати його. Можливо, навіть із вашою допомогою, міс, якщо ви добре засвоїте цей урок покори. Ви все ще хочете піти?

— Я залишуся, — сказала вона. А потім додала: — Дайте мені коробку для обідів.

— Але… — почав було Дженсен.

— Віддайте її, — втрутився Райдаут. — Дайте їй обстежити її, як захоче. Але годі балачок. Якщо я справді збираюся зробити це, час починати.

Дженсен передав їй довгу чорну коробку для обідів. Кет відкрила її. Дружина якогось робітника могла б покласти всередину сендвічі для чоловіка та маленьку коробочку «Таппервеа» з фруктами, проте там лежала порожня пляшечка з чорного скла з великим горлом. Під конусоподібною кришкою, прикріпленою дротяним хомутом, які використовують у термосах, був аерозоль. І більше нічого. Кет обернулася до Райдаута. Витягла аерозоль і приголомшено подивилася на етикетку.