— Перцевий спрей?

— Перцевий спрей, — погодився Райдаут. — Не знаю, чи дозволений він у Вермонті — підозрюю, що все ж таки ні, — але там, звідки я родом, його можна придбати в кожному господарчому магазині. — Він повернувся до Тоні. — А ви?..

— Тоня Мерсден. Я готую для містера Ньюсома.

— Дуже приємно з вами познайомитися, мем. Перш ніж ми почнемо, мені потрібна ще одна річ. У вас є щось на кшталт ключки? Можливо, бейсбольна бита?

Тоня похитала головою. Пориви вітру знову посилилися; світло блимнуло, а генератор у гаражі за будинком щось буркнув.

— А як щодо мітли?

— О, так, сер.

— Сходіть по неї, будь ласка.

Тоня пішла. Запанувала тиша, якщо не брати до уваги вітру. Кет думала, що сказати, та нічого не лізло в голову. Прозорі краплинки поту стікали по вузьких щоках Ньюсома, пошрамованих внаслідок катастрофи. Усе стікали й стікали, як тоді, коли уламки «Гольфстріму» палали у зливі позаду нього.

Я ніколи не казала, що йому не боляче. Лишень те, що він міг би впоратися з болем, якби проявив хоча б половину тієї сили волі, якою послуговувався роками, доки створював свою будівельну імперію.

Але що, як вона помилялася?

Навіть якщо так, це зовсім не означає, що в ньому сидять живі тенісні м’ячики, які ссуть біль, наче вампіри — кров.

Не було ніяких вампірів, та й богів агонії ніяких не було… Проте коли вітер завив так моторошно, що весь будинок затремтів до кісток, така ідея видалася дуже навіть правдоподібною.

Тоня повернулася з мітлою. Вона мала такий вигляд, наче нею ніколи не підмітали нічого, окрім дрібної купки бруду з підлоги на совок. Нейлонові ворсинки були яскраво-синіми. Руків’я, що сягало чотирьох футів завдовжки, було виготовлено з пофарбованої деревини. Тоня з сумнівом тримала інструмент:

— Вам потрібно це?

— Гадаю, згодиться, — відповів той, хоча Кет не чула великої певності в його голосі. Їй спало на думку, що Ньюсом може бути не єдиним із присутніх у цій кімнаті, хто припускався прорахунків останнім часом. — Але краще дати її нашій скептичній доглядальниці. Не ображайтеся, міс Марсден, — у молоді швидші рефлекси.

Тоня нітрохи не здавалася ображеною — навпаки, у її вигляді відчувалося полегшення. Вона віддала мітлу, а Меліса взяла її, щоб передати Кет.

– І що я маю з нею робити? — поцікавилася Кет. — Їздити верхи?

Райдаут посміхнувся, виставляючи напоказ гнилі та зруйновані рештки зубів.

— Якщо до вас додому коли-небудь потрапляв кажан або єнот, ви здогадаєтеся, коли настане час. Тільки запам’ятайте: спершу щіткою, а вже потім — палицею.

— Гадаю, щоб добити його. А потому ви покладете його в баночку для зразків.

— Абсолютно точно.

– І поставите кудись на полицю, до решти своїх мертвих богів?

На це Райдаут не відповів нічого.

— Передайте, будь ласка, спрей містеру Дженсену.

Кет виконала прохання. Після чого Меліса запитала:

— А мені що робити?

— Дивіться. І моліться, якщо знаєте як. За мене та за містера Ньюсома. Щоб моє серце витримало.

Кет, яка вже передчувала, як він готується розігрувати серцевий напад, не сказала нічого. Просто відійшла від ліжка, стискаючи обома руками руків’я мітли. Скривившись, Райдаут сів до Ньюсома. Його коліна хруснули, і цей звук був схожим на постріл.

— Послухайте, містере Дженсен…

— Так?

— Ви матимете час — ми оглушимо його, — та все ж раджу діяти швидко. Так само швидко, як колись на футбольному полі, згода?

— Хочете, щоб я облив його сльозогінним газом?

Райдаут знову коротко всміхнувся, і тут Кет спало на думку, що вигляд у чоловіка справді хворобливий.

— Ні, не сльозогіний — таке заборонено навіть там, звідки я родом, — та ідею ви вловили, так. А тепер, будь ласка, тиша.

— Хвилиночку. — Кет поставила мітлу біля ліжка та запустила руки спершу в лівий, а потім і в правий рукав, та не знайшла нічого, крім простої бавовняної сорочки та кістлявої плоті під нею.

— У рукаві немає нічого, міс Кет. Обіцяю.

— Швидше, — простогнав Ньюсом. — Мені погано. Мені завжди погано, та від грьобаної грози стає ще гірше.

— Тихо, — велів Райдаут. — Усі замовкніть.

Усі замовкли. Райдаут заплющив очі. Його губи повільно рухалися. Годинник Кет відрахував двадцять секунд, потім — тридцять. Піт зволожив її руки. Вона витерла їх об светр, а потім знову взяла мітлу. «Ми виглядаємо як люди, що зібралися біля смертного ложа», — подумала вона.

Там, надворі, у ринвах завивав вітер.

Райдаут розплющив очі й нахилився до Ньюсома.

— Господи, диявол сидить усередині чоловіка цього. Чужинець, що пожирає плоть його та кістки. Допоможи мені вигнати його, як Сину Своєму, що виганяв демонів із чоловіка в землі Гадаринській. Допоможи мені заговорити до маленького зеленого бога агонії, що сидить усередині Ендрю Ньюсома, голосом твоїм незборимим.

Він нахилився ще ближче. Він охопив пальцями покрученої артритом руки горло Ньюсома, наче мав намір задушити його. Нахилився ще ближче та засунув два пальці другої руки мільйонерові в рота. Скрутив їх і потягнув униз щелепу.

— Виходь, — мовив він. Він наказував, та його голос лишався м’яким. Шовковим. Майже улесливим. Від нього на спині та руках Кет повстали сироти. — Виходь в ім’я Ісуса. Виходь в ім’я всіх святих і мучеників. Виходь в ім’я Господа, який дозволив тобі увійти, а тепер велить вийти. Виходь на світло. Покинь свою обжерливість і виходь.

Нічого не сталося.

— Виходь в ім’я Ісуса. Виходь в ім’я всіх святих і мучеників. — Його рука трішки зігнулася, і Ньюсом захрипів. — Ні, не йди глибше. Ти не сховаєшся, маленький дияволе. Виходь на світло. Ісус велить тобі. Святі й мученики велять тобі. Господь велить тобі перервати трапезу плоттю чоловіка цього та вийти.

Холодна рука схопила Кет за передпліччя, від чого жінка мало не скрикнула. Це була Меліса. Очі широко розплющені. Нижня щелепа відвисла. Шепіт домогосподарки був шорстким, наче наждачний папір.

— Дивись.

У горлі Ньюсома, над рукою Райдаута, яка нещільно охоплювала шию хворого, з’явилася пухлина розміром із воло. Вона повільно рухалася до рота. Кет у житті не бачила нічого такого.

— Добре, — ледь не наспівував Райдаут. Піт заливав його обличчя, комір його сорочки зіжмакався та потемнів. — Виходь. Виходь на світло. Ти вже нажерся, маленький виплодку темряви.

Вітер перейшов на крик. Дощ, який уже наполовину обернувся на град, тарабанив по шибках, наче уламки бомби. Блимнуло світло, і пролунав тріск.

— Господь дозволив тобі увійти, а тепер повеліває вийти. Ісус велить тобі вийти. Святі та мученики…

Райдаут відпустив горло Ньюсома, відсмикнувши руки, наче доторкнувся до чогось гарячого. Та рот Ньюсома не закрився. Більше того: він відкрився ще ширше, спершу ніби в глибокому позіханні, а потім — у німому лементі. Його очі закотилися, а ноги затрусилися. З нього полилася сеча, та простирадло під ним потемніло, наче вологий комір Райдаута.

— Годі, — втрутилася Кет і рушила вперед. — Він же б’ється в корчах. Ви маєте припи…

Дженсен різко відтягнув її назад. Вона обернулася і побачила, що його обличчя, зазвичай рум’яне, стало блідим як смерть.

Щелепа Ньюсома відвисла майже до грудної клітини. Нижня частина його обличчя розпливлася в грандіозному позіханні. Кет почула, як скронево-щелепні зв’язки заскрипіли, наче колінне сухожилля під час інтенсивної фізіотерапії, — звук нагадував скавучання старого шарніра. Світло в кімнаті вимкнулось, ввімкнулось, вимкнулось і знову ввімкнулось.

— Виходь! — кричав Райдаут. — Виходь!

У темряві рота Ньюсома, за зубами, виникло щось міхурчасте, вкрите волосинками. Воно пульсувало.

Дзвінкий удар, тріск — і шибка розбилася на друзки. Кухлики з кавою впали на підлогу й також розбилися. Раптом у кімнату влетіла гілка. Світло згасло. Генератор увімкнувся знову. Цього разу не бурчав, а рівномірно гудів. Коли світло повернулося, Райдаут лежав біля Ньюсома — руки розкидані в різні боки, а обличчя встромлене у вологу пляму на простирадлі. З розчепіреного рота Ньюсома щось сочилося, і зуби чоловіка лишали сліди на безформному тілі, прикрашеному маленькими зеленими шипами.