— Так, — відповіла вона.

— Батько там буде? — спитав я.

— Прошу тебе, Крістофере, не чіпай мене зараз, гаразд?

— Я не хочу бути з Батьком, — сказав я.

— Просто… просто… все буде добре, Крістофере, гаразд? У нас усе буде добре, — говорила вона.

— Ми повертаємося до Свіндона, аби я міг скласти свій іспит із математики рівня «А»? — спитав я.

— Що?

— Завтра я маю складати свій іспит із математики, — відповів я.

Тоді Мати заговорила дуже повільно:

— Ми повертаємося до Свіндона, оскільки якщо ми залишимося в Лондоні, то… хтось може постраждати. І я не обов’язково маю на увазі тебе.

— А що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Я хочу, щоби ти трохи помовчав, — озвалася вона.

— Протягом якого періоду я маю мовчати? — спитав я.

— Господи, — сказала Мати. — Півгодини, Крістофере. Я хочу, щоби ти помовчав півгодини.

І ми їхали машиною всю дорогу до Свіндона, яка забрала в нас 3 години й 12 хвилин, і нам довелося зупинитися на заправці, Мати купила мені батончик білого шоколаду, але я не став його їсти. Ми потрапили у великий затор, який спричинили люди, які сповільнювали рух, щоби подивитися на аварію на іншій половині проїжджої частини. І я спробував вивести формулу, за якою можна було би вирахувати, чи спричиняє дорожні затори тільки те, що люди вповільнюють рух, і як на це впливає а) щільність потоку машин, б) швидкість руху машин і в) як швидко водії тиснуть на гальма, коли бачать, як спалахують стоп-фари на машині попереду. Але я був надто втомлений, оскільки не спав цілу ніч, бо думав про те, що не зможу скласти свій іспит з математики. Тож я заснув.

А коли ми приїхали у Свіндон, Мати відімкнула вхідні двері своїми ключами, і ми зайшли в будинок, і вона сказала:

— Агов?

Але вдома нікого не було, оскільки тоді була 1:23 дня. І мені було страшно, але Мати запевнила, що я в безпеці, тож я піднявся до себе в кімнату й зачинив двері. Я дістав із кишені Тобі й випустив його побігати, а тоді пограв у «Сапера» й пройшов найскладніший рівень за 174 секунди, а це на 75 секунд довше за мій кращий результат.

Коли настала 6:35, я почув, що Батько повернувся додому на своєму фургоні, і я пересунув ліжко під двері, аби він не зміг до мене зайти, він зайшов у будинок, і вони з Матір’ю почали кричати одне на одного.

— Як ти, в біса, сюди потрапила? — крикнув Батько.

— Це й мій дім, якщо ти часом забув, — крикнула вона.

— А твій красунчик довбань також десь тут? — крикнув Батько.

Тоді я взяв барабани-бонго, які мені купив Дядько Террі, став навколішки в кутку кімнати, притулився чолом до стику між двома стінами й став бити в барабани й стогнати, і я робив це протягом години, тоді в кімнату зайшла Мати й сказала, що Батько пішов, що він поки поживе з Родрі, а ми знайдемо собі житло протягом кількох наступних тижнів.

Я пішов у сад і знайшов за сараєм клітку Тобі, приніс її в будинок, почистив і посадив туди Тобі.

Потім запитав у Матері, чи зможу я наступного дня скласти свій іспит із математики.

— Вибач, Крістофере, — відповіла вона.

— Можна мені скласти свій іспит із математики? — повторив я.

— Ти не слухаєш мене, Крістофере, — сказала вона.

— Я тебе слухаю, — сказав я.

— Я ж тобі розповідала. Я подзвонила директрисі й повідомила, що ти в Лондоні. І сказала, що ти складеш його наступного року.

— Але зараз я тут і можу його скласти, — наполягав я.

— Вибач, Крістофере. Я хотіла, щоби все склалося якнайкраще. Я не хотіла зіпсувати тобі нагоду, — відповіла вона.

І тоді в мене знову заболіло в грудях, тож я склав руки, захитався вперед і назад і застогнав.

— Я ж не знала, що ми повернемося, — сказала Мати.

Але я продовжував стогнати й хитатися вперед і назад.

— Годі. Це нам не допоможе, — сказала Мати.

Тоді вона спитала, чи я хочу подивитися якусь серію з циклу «Синя планета» про життя під арктичною кригою або міграцію горбатих китів, але я нічого не відповів, оскільки знав, що не зможу скласти свій іспит з математики рівня «А», і це було схоже на те, коли ти притискаєш ніготь на великому пальці до батареї, а вона дуже гаряча, і тоді з’являється біль, і тобі хочеться плакати, але біль триває навіть тоді, коли ти вже прийняв пальця від батареї.

Потім Мати приготувала мені моркву й броколі з кетчупом, але я не став їсти.

І тієї ночі я також не спав.

Наступного дня Мати відвезла мене до школи на машині містера Шиєрса, оскільки ми пропустили автобус. А коли ми сідали в машину, з протилежного боку вулиці прийшла місіс Шиєрс і заговорила до Матері:

— Оце нахаба. Ну, курво.

— Сідай в машину, Крістофере, — сказала Мати.

Але я не міг сісти в машину, оскільки двері були замкнені.

— То що, він тебе теж кинув? — спитала місіс Шиєрс.

Тоді Мати відімкнула свої двері, сіла в машину, відімкнула двері мені, я сів, і ми поїхали геть.

А коли ми приїхали до школи, Шивон сказала:

— То ви мама Крістофера.

І Шивон сказала, що рада мене знову бачити, і спитала, як я почуваюся, а я відповів, що я втомлений. Тоді Мати пояснила, що я засмутився через те, що не міг скласти свій іспит з математики, тож я погано їв і погано спав.

А потім, коли Мати поїхала, я намалював автобус у перспективі, щоби не думати про біль у грудях, і він мав ось такий вигляд:

Після ланчу Шивон сказала, що вона поговорила з місіс Ґасконь, і в неї досі були мої завдання рівня «А», які вона тримала в двох запечатаних конвертах у себе в столі.

Тож я спитав, чи можна мені скласти свій іспит.

— Мабуть, так. Після обіду ми зателефонуємо Отцю Пітерсу й спитаємо, чи він зможе прийти й побути твоїм спостерігачем. А місіс Ґасконь напише лист екзаменаційній комісії, у якому скаже, що зрештою ти вирішив скласти свій іспит. Будемо сподіватися, що вони не стануть заперечувати. Але я не можу сказати тобі напевне, — відповіла Шивон, а за кілька секунд додала: — Я вирішила, що краще зараз тобі сказати. Щоби ти встиг подумати.

— Щоби я встиг подумати про що? — спитав я.

— Ти справді хочеш складати цей іспит, Крістофере? — спитала вона.

Я подумав над її запитанням і був не впевнений у відповіді, оскільки мені хотілося скласти свій іспит із математики, але мій мозок погано працював, і коли я намагався пригадати певні факти, як-то логарифмічна формула для обрахунку приблизної кількості простих чисел не більше (x), то я не міг їх згадати, і через це мені стало страшно.

— Ти не мусиш цього робити, Крістофере. Якщо ти скажеш, що не хочеш складати іспит, то ніхто на тебе не розсердиться. Цей вчинок не буде неправильним, протизаконним або дурним. Просто станеться так, як ти захочеш, і в цьому немає нічого страшного, — запевнила Шивон.

— Я хочу скласти іспит, — відповів я, оскільки мені не подобається, коли я спочатку ставлю якийсь пункт у своєму розкладі, а потім доводиться його скасовувати, і, коли я так роблю, мені стає зле.

— Гаразд, — погодилася Шивон.

Вона подзвонила Отцю Пітерсу, і він прийшов до школи о 3:27 дня й сказав:

— То що, юначе, поїхали?

Я виконував Завдання 1 свого іспиту з математики рівня «А», сидячи в класі образотворчого мистецтва. А Отець Пітерс був спостерігачем, і, поки я писав іспит, він сидів за столом, читав книжку під назвою «Ціна апостольства» Дітриха Бонгоффера та їв сендвіч. А посеред іспиту він вийшов надвір і викурив сигарету біля класного вікна, але він спостерігав за мною у вікно на той випадок, якщо я спробую списати.

Коли я розгорнув завдання й проглянув його, то зрозумів, що не знаю, як відповідати на жодне з цих питань, а ще я не міг нормально дихати. І мені хотілося когось побити або вдарити своїм швейцарським армійським ножем, але мені було нікого бити кулаком чи швейцарським армійським ножем, окрім Отця Пітерса, а він був дуже високий, і якби я його вдарив кулаком або швейцарським армійським ножем, то він не зміг би досидіти зі мною до кінця іспиту як спостерігач. Я став робити глибокі вдихи, як радила Шивон, коли мені хотілося когось ударити в школі, і я нарахував 50 вдихів і під час ліку підносив парні числа до третього степеня, ось так: