— Я так розумію, Ед також десь тут, — сказав містер Шиєрс.
Сад був оточений стіною, тож Тобі не зміг утекти, оскільки він застряг у кутку й не зміг вчасно вилізти на стіну, і я його впіймав і поклав назад у кишеню, а потім сказав:
— Він голодний. У тебе є якась їжа, щоб його нагодувати, і вода?
— Де твій батько, Крістофере? — спитала Мати.
— Я гадаю, що він у Свіндоні, — відповів я.
— Дякувати Богу, — сказав містер Шиєрс.
— Але як ти сюди потрапив? — спитала Мати.
Мої зуби калатали, оскільки мені було холодно, і я нічого не міг з ними вдіяти, і я відповів:
— Я приїхав на потягу. Це було дуже страшно. Я взяв банківську картку Батька, аби зняти з неї гроші, і поліцейський мені допоміг. Але потім він захотів забрати мене назад до Батька. І він був зі мною в потягу. А потім пішов.
— Крістофере, ти весь промок. Роджере, не стій склавши руки, — сказала Мати. — Боже мій, Крістофере. Я б не… Я б ніколи не подумала, що… Чому ти тут один?
— Може, ви зайдете всередину, чи так і будете стояти там усю ніч? — спитав містер Шиєрс.
— Я буду жити з тобою, оскільки Батько вбив Веллінгтона садовими вилами, і я його боюся, — повідомив я.
— А щоб мені в калюжі втопитися, — сказав містер Шиєрс.
— Роджере, я тебе прошу. Нумо, Крістофере, давай зайдемо в дім, треба тебе висушити, — сказала Мати.
Я встав, зайшов у будинок, а Мати додала:
— Іди за Роджером.
І я піднявся сходами за містером Шиєрсом, там був сходовий майданчик і двері, на яких було написано Квартира С, і мені було страшно заходити в квартиру, оскільки я не знав, що там усередині.
— Заходь, бо застудишся на смерть, — сказала Мати, і, хоча я не думав, що можу застудитися й померти, все одно зайшов усередину.
— Я наберу тобі ванну, — сказала тоді вона, а я обійшов квартиру, щоби подумки скласти її карту, від чого я почувався безпечніше, квартира була ось така:
А тоді Мати наказала мені знімати одяг і залізати у ванну, а також вона сказала, що я можу взяти її рушник, який був пурпурового кольору з зеленими квітами на одному з кінців. Вона поставила перед Тобі блюдце з водою й трохи висівкових пластівців, і я випустив його у ванній кімнаті побігати. Він наклав три маленькі калі під раковиною, і я їх підібрав, спустив в унітаз, а потім знову заліз у ванну, оскільки там було тепло й приємно.
Потім у ванну зайшла Мати, сіла на кришку унітаза й спитала:
— Крістофере, з тобою все гаразд?
— Я дуже втомився, — відповів я.
— Я знаю, любий. Ти дуже сміливий.
— Так, — погодився я.
— Ти ніколи мені не писав, — сказала вона.
— Я знаю.
— Чому ти не відповідав мені, Крістофере? Я написала тобі стільки листів. Я все думала, що сталося якесь лихо або що ви переїхали, а я ніколи не дізнаюся, де ти живеш, — сказала вона.
— Батько сказав, що ти померла, — відповів я.
— Що? — спитала вона.
— Він сказав, що тебе поклали в лікарню, оскільки в тебе були якісь негаразди з серцем. А потім у тебе стався серцевий напад, і ти померла, і він зберігав усі листи в себе в спальні, у коробці для сорочок, яка стояла в шафі, а я їх знайшов, оскільки шукав книжку, у якій я писав про те, як убили Веллінгтона, але він її в мене забрав і сховав у коробці для сорочок.
— Господи боже, — видихнула Мати.
Потім вона дуже довго мовчала. Тоді видала гучний стогін, як це роблять тварини в передачах про природу, які показують по телебаченню.
Мені не сподобалося, що вона так робить, оскільки це був гучний звук, і я спитав:
— Чому ти так робиш?
Вона знову трохи помовчала, а потім сказала:
— Ох, Крістофере, мені так шкода.
— Ти в цьому не винувата, — сказав я.
— Виродок. От виродок, — промовила вона, а згодом додала: — Крістофере, дозволь мені взяти тебе за руку. Хоч раз. Заради мене. Можна? Я не буду сильно стискати.
Вона простягнула мені руку.
— Мені не подобається, коли люди тримають мене за руку, — відповів я.
— Ні. Звісно. То нічого, — сказала вона й прибрала руку, а потім спитала: — Нумо вилізати з ванни й сушитися, гаразд?
Я виліз із ванни й витерся пурпуровим рушником. У мене не було піжами, тож я одягнув білу футболку й жовті шорти, які належали Матері, але мені було байдуже, тому що я дуже втомився. А поки я цим займався, Мати пішла на кухню й розігріла мені трохи томатного супу, оскільки він був червоним.
А потім я почув, як відчинилися вхідні двері й знадвору залунав голос незнайомця, тож я замкнувся у ванній кімнаті. Я почув, як хтось сперечається, а тоді чоловік сказав:
— Мені треба з ним поговорити.
— На сьогодні з нього досить, — відповіла Мати.
— Знаю. Але мені все одно треба з ним поговорити, — наполягав чоловік.
Мати постукала до мене в двері й сказала, що зі мною хоче поговорити поліцейський, і я відімкнув двері. Вона пообіцяла, що не дозволить йому мене забрати. Тож я взяв на руки Тобі й відчинив двері.
— Ти Крістофер Бун? — спитав поліцейський, який стояв за дверима.
Я відповів, що так. Тоді він сказав:
— Твій тато каже, що ти втік із дому, це правда?
— Так, — відповів я.
— Це твоя мама? — спитав він.
— Так.
— Чому ти втік? — спитав він.
— Оскільки Батько вбив Веллінгтона, собаку, і я його боюся, — відповів я.
— Так мені й доповідали, — сказав поліцейський. — Ти хочеш повернутися до Свіндона до свого батька чи хочеш залишитися тут?
— Я хочу залишитися тут.
— І як ви на це дивитеся? — спитав він.
— Я хочу залишитися тут, — повторив я.
— Стривай, я питаю в твоєї мами, — сказав поліцейський.
— Він сказав Крістоферу, що я померла, — відповіла Мати.
— Гаразд, давайте… давайте не будемо зараз сперечатися з приводу того, хто, що й кому сказав. Я просто хочу дізнатися, чи…
— Звісно, що він може залишитися, — відповіла Мати.
— Ну, тоді будемо вважати, що ми владнали справу, — сказав поліцейський.
— Ви хочете забрати мене назад до Свіндона? — спитав я.
— Ні, — відповів він.
І тоді мені стало радісно, оскільки тепер я міг жити з Матір’ю.
— Якщо ваш чоловік приїде й почне вам заважати, то дзвоніть у поліцію. Але якщо у вас вийде, то владнайте свої сімейні справи самостійно, — сказав поліцейський.
Тоді він пішов, і я поїв томатного супу, а містер Шиєрс склав у вільній кімнаті коробки, аби постелити на них надувний матрац, на якому я мав спати, тож я пішов спати.
Потім я прокинувся через те, що в квартирі кричали люди, і була 2:31 ночі. І одним із тих людей був Батько, і я злякався. Але на дверях вільної кімнати не було замка.
— Я говоритиму з нею, подобається тобі це чи ні. І я не дозволю вказувати, що мені робити, тільки не тобі, — кричав Батько.
— Роджере. Не треба. Просто… — кричала Мати.
— Я не дозволю говорити зі мною таким тоном, та ще й у моєму власному домі, — кричав містер Шиєрс.
— Я говоритиму з тобою так, як мені заманеться, — крикнув Батько.
— Ти не маєш права бути тут, — крикнула Мати.
— Не маю права? Не маю права? Він мій, бляха, син, якщо ти часом забула, — крикнув Батько.
— Яку гру ти затіяв, заради всього святого, коли казав йому всі ті речі? — крикнула Мати.
— Яку гру я затіяв? Це ти нас, бляха, кинула, — крикнув Батько.
— То ти вирішив, що можеш просто стерти мене з його життя?
— Ану давайте-но ми всі заспокоїмося, гаразд? — закричав містер Шиєрс.
— А ти хіба сама цього не хотіла? — закричав Батько.
— Я йому писала щотижня. Щотижня, — крикнула Мати.
— Писала йому? Яка йому, в біса, користь із того, що ти йому писала? — крикнув Батько.
— Но-но-но, — закричав містер Шиєрс.
— Я готував йому їсти. Я прав його одяг. Я доглядав за ним на вихідних. Я доглядав за ним, коли він хворів. Я водив його до лікаря. Я сивів від хвилювання щоразу, коли він десь гуляв ночами. Я щоразу їздив до школи, коли він із кимось бився. А ти? Що ти? Писала йому якісь довбані листи, — кричав Батько.