— То ти вирішив сказати йому, що його мама померла, так? — крикнула Мати.

— Зараз не час, — крикнув містер Шиєрс.

— Ти, заткай пельку, інакше я… — крикнув Батько.

— Еде, заради бога… — крикнула Мати.

— Я з ним побачуся. А якщо ви спробуєте мене зупинити, то я… — закричав Батько.

А тоді він зайшов до мене в кімнату. Але я виставив свій швейцарський армійський ніж із пилкою на випадок, якщо він мене схопить. А потім у кімнату зайшла Мати й сказала:

— Усе гаразд, Крістофере. Я не дозволю йому тебе скривдити. Ти в безпеці.

Тоді Батько став на коліна біля мого ліжка:

— Крістофере?

Але я нічого не відповів.

— Крістофере, мені дуже, дуже шкода. Вибач мене за все. Вибач за Веллінгтона. За листи. За те, що змусив тебе втекти. Я навіть не думав… Я обіцяю, що такого більше ніколи не повториться. Агов, малий. Нумо, — сказав Батько.

Він підняв праву руку й розвів пальці віялом, аби я торкнувся його, але я не став його торкатися, оскільки мені було страшно.

— Чорт. Крістофере, будь ласка, — просив Батько.

Його обличчям стікали сльози. Деякий час усі мовчали.

— Гадаю, тобі слід піти, — сказала тоді Мати, але вона говорила до Батька, а не до мене.

Тоді повернувся поліцейський, оскільки містер Шиєрс подзвонив до поліцейського відділка й сказав, що прийшов Батько, і поліцейський порадив Батькові заспокоїтися та вивів його з квартири.

— А зараз лягай спати. Усе буде добре. Я обіцяю, — сказала Мати.

І я знову заснув.

229

А поки я спав, мені наснився один із моїх улюблених снів. Інколи я бачу його вдень, але тоді це називається мрією. Але дуже часто я його бачу саме вночі.

І в тому сні майже всі люди на землі померли, оскільки вони підхопили вірус. І це не звичайний вірус. Він діє наче комп’ютерний вірус. І люди можуть підхопити його зі значенням якогось слова, яке вимовить інфікована людина, або через якийсь вираз на її обличчі, коли вона це казатиме, а це означає, що вірус можна підхопити, побачивши інфіковану людину по телебаченню, і що вірус дуже швидко пошириться світом.

А коли людей буде інфіковано, то вони сидітимуть на своїх диванах і нічого не робитимуть, вони не їстимуть і не питимуть і через це помруть. Але інколи я бачу різні версії цього сну, як знімають дві версії фільму — звичайну й режисерську, як у «Тому, хто біжить по лезу». І в деяких версіях цього сну вірус змушує людей розбиватися на машинах, або заходити в море і тонути, або стрибати в річки, і я думаю, що так було би краще, оскільки тоді навколо не було би мертвих тіл.

І зрештою у світі нікого не залишиться, окрім людей, які не дивляться одне одному в обличчя й не знають, що означають ці малюнки:

і всі ці люди будуть особливими, як я. Їм подобається бути на самоті, я їх дуже рідко бачу, оскільки вони схожі на окапі в джунглях Конго, а це така антилопа, дуже сором’язлива й рідкісна.

І я можу піти, куди мені заманеться, і знатиму, що зі мною ніхто не говоритиме, не торкатиметься й не ставитиме мені запитань. Але якщо мені не захочеться нікуди йти, то й не доведеться, я можу лишитися вдома, весь час їсти броколі, апельсини й лакричні палички, або цілий тиждень грати в комп’ютерні ігри, або просто сидіти в кімнаті в кутку й проводити монетою в £1 по ребруватій поверхні батареї. І мені не треба було би їхати до Франції.

І я виходжу з Батькового будинку та йду вулицею, і навкруги дуже тихо, хоча зараз полудень, але я не чую жодного шуму, окрім пташиного співу, вітру й гуркоту, коли вдалині раз у раз падає якась будівля, і якщо я стану впритул до світлофора, то почую тихе клацання, коли змінюється колір.

І я заходжу в будинки інших людей і граюся в детектива, і мені можна розбивати вікна, оскільки люди померли, і це не має значення. Я заходжу в магазини й беру все, що захочу, як-то: рожеве печиво, малинові тістечка від шефа Пі-Джея та мангове смузі або комп’ютерні ігри, книжки чи фільми.

І я беру драбину з Батькового фургона й залізаю на дах, а коли підхожу до краю даху, то прикладаю драбину до іншого будинку й перелізаю на наступний дах, оскільки уві сні можна робити все, що заманеться.

А потім я знаходжу чиїсь ключі від машини, сідаю в цю машину та їду, і не важливо, чи я в щось врізаюся, і я приїжджаю до моря, зупиняюся й виходжу з машини. Іде злива. Я беру в магазині морозиво та з’їдаю його. А потім я йду на пляж. І на пляжі є пісок і велике каміння, а на мисі стоїть маяк, але в ньому не горить світло, оскільки доглядач помер.

І я підходжу до моря, набігають хвилі, і вода заливає моє взуття. Але я не купаюся, бо в морі можуть бути акули. Я стою й дивлюся на горизонт, а потім дістаю свою залізну лінійку й прикладаю її до лінії між морем і небом, аби довести, що ця лінія крива й що земля кругла. Хвилі, які набігають на моє взуття та відходять, набігають і відходять, мають свій ритм, наче музика чи барабанний бій.

А потім я беру сухий одяг у будинку сім’ї, яка померла. А тоді йду до будинку Батька, тільки Батька там більше немає і будинок належить мені. Я готую собі гобі-алу з червоним харчовим фарбником, запиваю молочним коктейлем із полуницею, потім дивлюся фільми про сонячну систему й граю в комп’ютерні ігри, а після того іду спати.

Тоді сон закінчується, і я почуваюся щасливим.

233

Наступного ранку я поснідав смаженими помідорами й консервованою зеленою квасолею, яку Мати розігріла в каструлі. Під час сніданку містер Шиєрс сказав:

— Гаразд, він може з нами пожити кілька днів.

— Він буде з нами жити стільки, скільки треба, — озвалася Мати.

— Ця квартира й так замала для двох людей, не кажучи вже про трьох, — зауважив містер Шиєрс.

— Не забувай, він розуміє все, що ти кажеш, — відповіла Мати.

— А що йому тут робити? Тут немає школи, куди його можна було б відправити. Ми з тобою працюємо. Це просто, бляха, смішно, — сказав містер Шиєрс.

— Реджере, годі, — зупинила його Мати.

Вона приготувала мені трав’яний чай «Ред-зінґер» без цукру, але мені він не сподобався, і вона сказала:

— Ти можеш жити з нами стільки, скільки захочеш.

Коли містер Шиєрс пішов на роботу, вона зателефонувала у свою фірму й узяла, що називають, «відгул за сімейними обставинами», а так роблять, коли хтось із родичів хворіє або помирає.

Тоді вона сказала, що нам треба поїхати купити мені одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру. Тож ми вийшли з квартири й пішли великою вулицею, яка називалася Гілл-лейн, А4088, там було дуже багато людей, і ми сіли на автобус № 266 до торгового центру «Брент-кросс». Тільки в магазині «Джон Льюїс» було забагато людей, я злякався, ліг на підлогу біля наручних годинників і закричав, і Матері довелося везти мене додому на таксі.

А потім їй довелося повернутися до торгового центру, щоб купити мені одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру, а поки її не було, я сидів у вільній кімнаті, оскільки не хотів перебувати в одній кімнаті з містером Шиєрсом, бо я його боявся.

А коли Мати приїхала додому, то принесла мені склянку молочного коктейлю з полуницею й показала мою нову піжаму, на ній був візерунок із 5-кутніх синіх зірок на пурпуровому тлі, ось такий:

— Мені треба повернутися до Свіндона, — сказав я.

— Крістофере, ти же щойно сюди приїхав, — заперечила Мати.

— Мені треба повернутися, щоби скласти іспит з математики рівня «А», — відповів я.

— Ти складаєш іспит рівня «А»? — спитала вона.

— Так. Я маю складати його наступного тижня, у середу, четвер і п’ятницю, — пояснив я.

— Боже мій, — сказала Мати.

— Отець Пітерс буде спостерігачем, — додав я.

— Так, я маю на увазі, що це чудово.

— І я отримаю оцінку «А». І саме тому мені треба повернутися до Свіндона. Тільки я не хочу бачитися з Батьком. Тож мені доведеться поїхати до Свіндона з тобою, — сказав я.