227
Я не розплющував очей й узагалі не дивився на свій годинник. Потяги приходили та відходили зі станції ритмічно, наче музика чи барабанний бій.
І це було схоже на те, коли я рахую чи примовляю: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч…», як мене навчила робити Шивон, щоби заспокоїтися. І я подумки промовляв: «Потяг прийшов. Потяг зупинився. Потяг пішов. Тиша. Потяг прийшов. Потяг зупинився. Потяг пішов…», наче потяги існували лише в моїй уяві. Зазвичай я не уявляю собі речей, які не відбуваються, оскільки це брехня, і мені стає страшно, але це було краще, ніж дивитися, як потяги прибувають та їдуть зі станції, оскільки від цього мені ставало ще страшніше.
Тож я не розплющував очей і не дивився на свій годинник. Я наче перебував в темній кімнаті з завішеними шторами, у якій нічого не було видно, — так само, як коли я прокидаюся вночі, і єдиний звук, що я чую, насправді звучить тільки в моїй уяві. Але так було краще, оскільки тоді маленька станція не існувала поза межами моєї уяви, а я був у своєму ліжку й у безпеці.
А потім тиша між потягами, які приходили й відходили, почала ставати дедалі довшою й довшою. І я чув, що коли немає потяга, то на маленькій станції перебуває менше людей, тож я розплющив очі, подивився на годинник і побачив, що була 8:07 вечора.
Я просидів на лаві приблизно 5 годин, але було зовсім не схоже, що минуло приблизно 5 годин, за винятком того, що в мене боліли сідниці, а ще мені хотілося їсти й пити.
А потім я зрозумів, що Тобі пропав, оскільки його не було в моїй кишені, а я не хотів, аби він пропав, оскільки ми не знаходилися вдома в Батька чи Матері і на маленькій станції його було б нікому годувати, тож він би помер або його би переїхав потяг.
Тоді я подивився на стелю й побачив видовжену чорну коробку з позначками.
Ось що там було написано:
1 Гарроу-енд-ВIлдстоун 2 хв
3 КвIнз-парк 7 хв
А тоді нижній рядок прокрутився й зник, а на його місці з’явився інший надпис, ось такий:
1 Гарроу-енд-ВIлдстоун 1 хв
2 ВIлсден-джанкшн 4 хв
А потім він знову змінився, і тепер там було написано
1 Гарроу-енд-ВIлдстоун
**ОБЕРЕЖНО ПОТЯГ ПРИБУВАЄ
Потім я почув той звук, наче хтось бився на мечах, і ревіння, із яким потяг приходив на станцію, і я зрозумів, що десь стоїть великий комп’ютер, який знає, де є всі потяги, і посилає інформацію до чорних коробок на маленьких станціях, аби в них відображалося, коли приходять потяги, і від цього мені полегшало, оскільки все відбувалося згідно з упорядкованим розкладом.
Потім на станцію прийшов потяг і зупинився, у нього зайшли 5 людей, ще одна людина прибігла на маленьку станцію й також зайшла, з потяга вийшло 7 людей, після чого двері автоматично зачинилися й потяг рушив. А коли приїхав наступний потяг, то мені вже було не так страшно, оскільки я побачив надпис:
ТАБЛО 43: ПОТЯГ ПРИБУВАЄ
— і знав, що має статися.
Потім я вирішив, що треба шукати Тобі, оскільки на маленькій станції було лише 3 людини. Тож я підвівся й поглянув в обидва кінці маленької станції, а також зазирнув у проходи, які вели в тунелі, але Тобі ніде не було. Я подивився вниз, у чорну яму, де пролягали рейки.
Я побачив двох мишей, і вони були чорні, бо вимазалися брудом. І мені це сподобалося, оскільки мені подобаються миші й щури. Але серед них Тобі не було, і я став шукати далі.
Потім я побачив Тобі, і він також був у чорній ямі, де пролягали рейки, і я знав, що це Тобі, оскільки він був білий, а на спині мав коричневу пляму у формі яйця. Тож я зліз із платформи вниз. Він гриз якесь сміття, яке виявилося старою обгорткою від цукерки. Хтось закричав:
— Господи, що ти робиш?
Я нахилився, аби піймати Тобі, але він утік. Я пішов за ним, знову нахилився й гукнув:
— Тобі… Тобі… Тобі…
Я простягнув руку, аби він зміг її понюхати й зрозуміти, що це я. А тоді хтось сказав:
— Вилізай звідти, заради всього святого.
Я подивився вгору, і там стояв чоловік у зеленому дощовику й чорних черевиках, а з-під них проглядалися сірі шкарпетки з візерунком у ромбики.
— Тобі… Тобі… — гукнув я, але він знов утік.
Чоловік у шкарпетках із ромбиками спробував схопити мене за плече, і я закричав. А тоді я почув той звук, наче хтось бився на мечах, і Тобі знову почав тікати, але цього разу він побіг в іншому напрямку, прямо мені під ноги, тож я зумів упіймати його за хвіст.
— Боже, боже, боже, — сказав чоловік у шкарпетках із ромбиками.
Потім я почув ревіння, підняв Тобі й схопив його обома руками, а він вкусив мене за великий палець, побігла кров, і я закричав, а Тобі спробував вирватися з моїх рук. Ревіння стало гучнішим, я озирнувся й побачив, що з тунелю підходить потяг, і що він мене зараз переїде, і що я помру, тож я спробував вилізти на платформу, але вона була зависоко, а я тримав Тобі обома руками.
Тоді чоловік у шкарпетках із ромбиками схопив мене, потягнув, і я закричав, але він продовжував мене тягнути й витягнув на платформу, і ми впали, а я продовжував кричати, оскільки він забив мені плече. Тоді на станцію прийшов потяг, я встав і побіг назад до лави, а також переклав Тобі до внутрішньої кишені пальта, де він затих і не ворушився.
Чоловік із ромбиками на шкарпетках став біля мене, а тоді спитав:
— Ти в що таке, у біса, граєшся?
Але я нічого не відповів.
— Ти що там робив? — спитав він.
Двері потяга відчинилися, і люди вийшли, а за чоловіком у шкарпетках із ромбиками зупинилася пані, у якої був кофр для гітари, як у Шивон.
— Я шукав Тобі. Це мій ручний щур, — відповів я.
— А щоб мені луснути, — сказав чоловік у шкарпетках із ромбиками.
— З ним усе гаразд? — спитала пані з кофром.
— З ним? Дякувати Богу… Ручний щур, бляха. От лайно, це ж мій потяг, — сказав він і побіг до потяга, але стукнувся об двері, які встигли зачинитися, потяг поїхав, а чоловік вимовив: — От бля.
— Із тобою все гаразд? — спитала тоді пані й торкнулася моєї руки, і я знову закричав.
— Годі-годі-годі, — сказала вона.
На її гітарному кофрі була наліпка з надписом:
Я сидів на землі, а жінка опустилася переді мною на одне коліно й сказала:
— Я можу тобі чимось допомогти?
Якби вона була вчителем у школі, то я б міг спитати її: «Де Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG», але вона була незнайомцем.
— Відійдіть від мене, — сказав тоді я, оскільки мені не подобалося те, що вона так близько. А ще я додав: — У мене є швейцарський армійський ніж, і в ньому є пилка, якою можна відрізати людині пальці.
— Гаразд, друже, я сприйматиму це як відмову, — вона підвелася й пішла геть.
— Божевільний, що твій довбаний капелюшник. Господи Ісусе, — сказав чоловік у шкарпетках із ромбиками. Він притуляв до обличчя носову хустку, а на хустці була кров.
А тоді приїхав іще один потяг, чоловік у шкарпетках із ромбиками й жінка з кофром сіли в нього, і потяг пішов.
Потім пройшло ще 8 потягів, і я вирішив, що мені треба сісти на потяг, а тоді думати, що слід робити далі.
Тож я сів у наступний потяг.
Тобі спробував утекти з кишені, але я вхопив його, переклав у зовнішню кишеню й став притримувати його рукою.
У вагоні було 11 людей, а мені не подобалося перебувати в тунелі, в одному приміщенні з 11 людьми, тож я зосередився на речах, які були у вагоні. Там були такі надписи: «У Скандинавії й Німеччині є 53 963 котеджі для відпочинку», «ВІТАБІОТИКИ, 3435», «Штраф £10, якщо ви не пред’явите дійсний квиток на виході», «Відкрийте Золото, потім Бронзу», «Ті-ві-ай-сі, І-пі-бі-ай-сі, відсмокчи в мене»,
