— Нумо нагодуймо його горішками, — сказав перший чоловік.

— Диви, як би тобі самому не дісталося на горіхи, — відповів другий чоловік.

— Чуєш, воруши копитами! Треба ще хильнути пива, поки ми не протверезіли, — сказав перший.

І вони пішли геть.

Потім у потягу стало дуже тихо, він нікуди не рухався і я нікого не чув. Тож я вирішив злізти з полиці, піти забрати свою сумку та подивитися, чи той поліцейський і досі сидить на своєму місці.

Я зліз із полиці та визирнув крізь двері, але поліцейського там не було.

Моя сумка також зникла, а в ній були їжа для Тобі, мої підручники з математики, чисті штани, жилетка, сорочка, апельсиновий сік, молоко, печиво з заварним кремом та печена квасоля.

Тоді я почув чиїсь кроки, озирнувся й побачив поліцейського, але не того, з яким я їхав раніше.

Я дивився на нього крізь скляні двері, він був у сусідньому вагоні й зазирав під сидіння. І я вирішив, що мені не так уже й подобаються поліцейські, і я вийшов із потяга.

А коли я вийшов, то побачив, яким великим було приміщення, у яке ми приїхали, яким воно було лунким і шумним, і мені довелося ненадовго стати навколішки, оскільки я боявся, що впаду на землю. А поки я стояв навколішках, то думав про те, куди мені слід іти, і вирішив, що треба йти в тому напрямку, куди їхав потяг, оскільки ця станція була його останньою зупинкою і в цьому напрямку Лондон.

Я підвівся й уявив собі, що на землі проведено велику червону лінію і що вона йшла паралельно до потяга й вела до воріт в іншому кінці кімнати, і я пішов уздовж неї, знову примовляючи: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч…», як я робив це минулого разу.

А коли я дійшов до воріт, до мене заговорив якийсь чоловік:

— Синку, здається, тебе шукають.

— Хто мене шукає? — спитав я, оскільки подумав, що то могла бути Мати і що поліцейський зі Свіндона подзвонив їй за тим номером, який я йому повідомив.

— Поліцейський, — відповів він.

— Я знаю, — промовив я.

— Ага, гаразд, — сказав він. — Ти стій тут, а я піду по нього.

І він рушив у протилежний бік уздовж потяга.

А я пішов далі. І в мене досі було таке відчуття, наче в грудній клітці роздувається повітряна куля, мені було боляче, тож я затулив вуха руками, відійшов і притулився до стіни маленького магазину, який стояв посеред великого приміщення й на якому було написано: «Бронювання: готелі й театри. Тел. 0207 402 5164», а тоді я прийняв руки від вух і почав стогнати, аби відгородитися від гучних звуків.

Я почав роздивлятися приміщення, аби побачити якийсь надпис про те, що я приїхав до Лондона. А надписи були ось такі:

Але за кілька секунд усе стало ось таким:

оскільки інформації стало забагато і мій мозок не міг нормально працювати, і через це мені стало страшно, тож я знову заплющив очі й повільно порахував до 50, але вже не підносив числа до третього степеня.

І поки я там стояв, то розкрив свій швейцарський армійський ніж, аби почуватися безпечніше, і міцно стис його в руці.

А тоді я зігнув пальці другої руки в маленьку трубочку, розплющив очі й став дивитися крізь трубочку, тож у кожен окремий проміжок часу я бачив лише один надпис чи знак і вже згодом побачив знак  Інформація, який стояв над віконцем маленької будки.

До мене підійшов чоловік, на якому були синя куртка, сині штани й коричневі черевики, а в руці він тримав книжку, і він сказав мені:

— Ти наче загубився.

Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа.

— Но-но-но, — сказав він й підняв обидві руки, розвівши пальці віялом, наче він хотів, аби я також розвів пальці й ми торкнулися пучками, наче він хотів сказати, що любить мене, але він підняв обидві руки, а не одну, як Мати й Батько, і я не знав, хто він такий.

А потім він позадкував геть.

Тоді я пішов до будки, на який було написано Інформація, і я відчував, що в мене дуже сильно билося серце, а у вухах лунав шум, схожий на морський прибій. Коли я дістався до віконця, то спитав:

— Це Лондон?

Але у віконці нікого не було. А потім хтось підійшов до віконця, і це була чорношкіра пані, і в неї на руках були довгі нігті, пофарбовані рожевим лаком, і я спитав у неї:

— Це Лондон?

— Звісно, сонечко, — відповіла вона.

— Це Лондон? — повторив я.

— Так точно, — відповіла вона.

— Як мені проїхати на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG? — спитав я.

— Це де таке? — сказала вона.

— Це на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG. А інколи це пишеться так: Чаптер-роуд, 451, кв. С, Вілсден, Лондон, NW2 5NG, — сказав я.

— Сідай на підземку до Вілсден-джанкшн, сонечко. Або до Вілсден-ґрін. Це має бути десь там, — пояснила пані.

— Яку підземку? — спитав я.

— Ти серйозно?

Я нічого не відповів.

— Он там. Бачиш, оті великі сходи, ескалатори? Бачиш знак? Написано: «Метрополітен». Сідай на гілку Бейкерлу до Вілсден-джанкшн або на Джубілі до Вілсден-ґрін. Із тобою все гаразд, сонце? — спитала вона.

Я подивився туди, куди вона показувала, і там були великі сходи, які спускалися під землю, а вгорі висів великий знак, ось такий:

Я подумав: «Я зможу», оскільки я дуже непогано вправлявся, і я приїхав у Лондон, і тепер треба знайти Матір. І тоді я подумав собі: «Люди — це наче корови в полі», і тоді мені просто треба було постійно дивитися поперед себе, провести червону лінію на підлозі великого приміщення, яке я собі уявив, і йти за цією лінією.

Я пройшов тим великим приміщенням до ескалаторів. В одній кишені я стискав свого швейцарського армійського ножа, а в іншій притримував Тобі, щоби він не втік.

Виявилося, що «ескалатори» — це сходи, які рухалися, і на них ставали люди та їхали вниз і вгору, і через це я розсміявся, оскільки ніколи не бачив такого раніше і вони були схожі на реквізит з якогось фантастичного фільму про майбутнє. Але мені не захотілося ними користуватися, тож я спустився пішки.

А тоді я опинився під землею в маленькому приміщенні, і там було багато людей, а ще були колони з синім підсвіченням на землі по периметру, і мені це сподобалося, але не сподобалися люди, тож я помітив фотобудку, схожу на ту, у яку я заходив 25 березня 1994 року, щоби зробити фото на паспорт, і я зайшов у фотобудку, оскільки вона нагадувала шафу, де я почувався безпечніше й міг визирати з-за штори.

Тоді я провів дослідження, слідкуючи за людьми, і побачив, що вони просовували квитки в сірі ворота й проходили всередину.

А дехто купляв квитки у великих чорних автоматах на стіні.

Я помітив, як це зробило 47 людей, і запам’ятав їхні дії. Потім я уявив собі червону лінію на підлозі та підійшов до стіни, де висів стенд зі списком станцій, і він був у алфавітному порядку, і я побачив Вілсден-ґрін і £2:20, а тоді я пішов до автоматів, і на одному з них був маленький екран, на якому було сказано: «ОБЕРІТЬ ТИП КВИТКА», і я обрав клавішу, на яку натискало більшість людей, тобто ДОРОСЛИЙ ОДИН та £2:20, а тоді на екрані з’явився надпис: «ДО СПЛАТИ £2:20», і я кинув у отвір 3 монети по £1, а тоді почулося клацання й на екрані з’явився надпис: «ВІЗЬМІТЬ КВИТОК І РЕШТУ», і в маленькому отворі в нижній частині автомата з’явилися квиток і 3 монети — по 50, 20 і 10 пенсів, і я поклав монети в кишеню й пішов до сірих воріт, вставив квиток у отвір, його засмоктало всередину, а потім він вийшов на іншому боці воріт. А тоді хтось сказав: «Ворушися», і я видав звук, схожий на собаче гавкання тоді пішов уперед, і цього разу ворота прочинилися, тож я забрав свій квиток, як це робили інші люди, і мені сподобалися ці ворота, оскільки вони також нагадували реквізит із фантастичного фільму про майбутнє.

Тоді мені треба було вирішувати, куди йти далі, тож я притулився до стіни, аби люди мене не торкалися, і там висіли вказівні знаки гілка Бейкерлу та гілка Дистрикт-енд-Сьоркл, але гілки Джубілі, про яку говорила пані, там не було, тож я розробив план, і він полягав у тому, що мені треба було дістатися до Вілсден-джанкшн на гілці Бейкерлу.