— Пішли до банкомата, — повторив він.

— Куди саме? — спитав я.

— Отам, біля кас, — він показав великим пальцем.

Тоді ми знову пройшли тунелем, але мені вже було не так страшно, оскільки цього разу зі мною був поліцейський.

Я вставив у банкомат банківську картку, як мені інколи дозволяв робити Батько, коли ми разом ходили за покупками, і на екрані з’явився надпис: «ВВЕДІТЬ СВІЙ ПЕРСОНАЛЬНИЙ КОД», тож я набрав 3558 і натиснув клавішу «ВВЕСТИ», і тоді на екрані з’явився надпис: «БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ СУМУ» і вибір:

← £10 £20 →

← £50 £100 →

Інша сума

(тільки кратна 10) →

— Скільки коштує квиток на потяг до Лондона? — спитав я в поліцейського.

— Близько 20 квідів, — відповів він.

— Це фунти? — спитав я.

— Боже правий, — сказав він і засміявся. Але я не засміявся, оскільки мені не подобається, коли люди з мене сміються, навіть якщо вони поліцейські. Тоді він припинив сміятися й сказав: — Еге ж, це 20 фунтів.

Тож я натиснув клавішу £50, і з банкомата вийшло п’ять банкнот по 10 фунтів, а також чек, і я поклав банкноти, чек і банківську картку в кишеню.

— Ну, не буду тебе більше затримувати своїми теревенями, — сказав тоді поліцейський.

— Де я можу купити квиток на потяг? — спитав я, оскільки якщо ти заблукав і тобі потрібні вказівки, то треба питати в поліцейського.

— А ти рідкісний екземпляр, еге ж? — сказав він.

— Де я можу купити квиток на потяг? — повторив я, оскільки він не відповів на моє запитання.

— Отам, — він показав на велику залу зі скляним вікном на іншому боці від входу на вокзал, а потім додав: — То ти точно знаєш, що робиш?

— Так. Я їду до Лондона, щоби жити з Матір’ю, — відповів я.

— А у твоєї мами є телефон? — спитав він.

— Так, — підтвердив я.

— І ти можеш мені його назвати?

— Так: 0208 887 8907.

— І ти їй зателефонуєш, якщо в тебе виникнуть негаразди, добре? — спитав він.

— Так, — відповів я, оскільки знав, що якщо в тебе є гроші, то можна зробити дзвінок із телефонних кабінок, а тепер у мене були гроші.

— Гаразд, — сказав він.

Я пішов до каси, озирнувся й побачив, що поліцейський досі за мною стежить, і від цього я почувався безпечніше. На протилежному кінці великої зали був довгий стіл із вікном, і перед тим вікном стояв чоловік, а за тим вікном теж стояв чоловік, і я звернувся до чоловіка по інший бік скла:

— Я хочу поїхати до Лондона.

— Я перепрошую, — сказав чоловік, який був перед вікном, а потім повернувся й став до мене спиною, а чоловік по інший бік скла дав йому маленький клаптик паперу для підпису, тож він його підписав, проштовхнув назад у вікно, а чоловік по інший бік скла видав йому квиток. Потім той чоловік, який стояв перед вікном, подивився на мене й сказав:

— Якого біса ти на мене втикаєш?

А потім він пішов геть. У нього були дредлоки, як у деяких чорношкірих, але він був білим, а дредлоки — це коли ти ніколи не миєш голову й волосся стає схоже на старі мотузки. Він був одягнений у червоні штани з зірками. Я стискав у руці свого швейцарського армійського ножа на той випадок, якщо він мене торкнеться.

А потім перед вікном нікого не стало, і я звернувся до чоловіка за склом:

— Я хочу поїхати до Лондона.

І мені не було страшно, оскільки зі мною був поліцейський, але коли я озирнувся й побачив, що він уже пішов, то знову злякався, тож я став уявляти, що граю в гру на своєму комп’ютері, і вона називається «Потяг до Лондона», і вона була схожа на «Туман» або «Одинадцяту годину», і треба було розв’язувати багато різних задач, аби перейти на інший рівень, і я міг будь-якої миті її вимкнути.

— В один кінець чи в обидва? — спитав чоловік.

— Що означає «в один кінець чи в обидва»? — спитав я.

— Ви збираєтеся їхати тільки в один бік чи плануєте повернутися? — пояснив він.

— Я хочу лишитися там, коли приїду, — відповів я.

— На який термін? — спитав він.

— Поки не вступлю до університету.

— Тоді в один кінець, — сказав він. — З вас 17 фунтів.

І я дав йому п’ятдесят фунтів, а він повернув мені 30 фунтів і сказав:

— Я б на вашому місці ними не розкидувався.

А потім він дав мені маленький оранжево-жовтий квиток і 3 фунти монетами, і я поклав це все в кишеню до ножа. Мені не подобалося, що квиток наполовину жовтий, але я не міг його викинути, оскільки це був мій квиток на потяг.

— Відійдіть, будь ласка, від віконця, — сказав тоді чоловік.

— Коли буде потяг до Лондона? — спитав я.

Він подивився на годинник і відповів:

— За п’ять хвилин, Платформа 1.

— Де Платформа 1? — спитав я.

— Підете підземним переходом, потім сходами вгору. Там побачите вказівні знаки, — він показав пальцем.

«Підземний перехід» означало «тунель», оскільки я побачив, куди він показував, тож я вийшов із зали з касами, але це було зовсім не схоже на комп’ютерну гру, оскільки мене оточило стільки речей і я почувався так, наче в моїй голові кричать усі ці знаки й вивіски, а коли якийсь перехожий штовхнув мене, я видав звук, схожий на собаче гавкання, щоби відлякати його.

І тоді я уявив собі, що на підлозі проведено велику червону лінію, яка починалася біля моїх ніг і проходила тунелем, тож я пішов за цією червоною лінією, промовляючи: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч», оскільки, коли я лякаюся або серджуся, мені інколи допомагає зайнятися чимось ритмічним, наприклад послухати музику чи пограти на барабанах, як мене колись навчила Шивон.

Я піднявся сходами на другий поверх і побачив знак, на якому було написано ← Платформа 1, і → вказувала на скляні двері, тож я пройшов крізь них, і хтось знову штовхнув мене валізою, і я знову загавкав по-собачому, а мені сказали:

— Куди ти, бляха, прешся.

І тоді я уявив, що це був просто один із демонів-охоронців у грі «Потяг до Лондона», а потім я побачив потяг. І я побачив, як чоловік із газетою та сумкою з ключками для гольфу підійшов до однієї з дверей потяга й натиснув велику кнопку збоку від них, а двері були електронні, і вони роз’їхалися, і мені це сподобалося. А потім двері зачинилися за чоловіком.

Тоді я подивився на свій годинник і побачив, що з тих пір, як я пішов від каси, пройшло 3 хвилини, а це означало, що потяг поїде за 2 хвилини.

Тож я підійшов до дверей і натиснув на велику кнопку, і тоді двері роз’їхалися, а я пройшов крізь них.

Так я опинився в потягу до Лондона.

193

Коли раніше я грався зі своєю іграшковою залізницею, то створював розклади потягів, оскільки мені подобаються розклади. А розклади мені подобаються, оскільки я хочу знати, коли та що має відбутися.

Ось який у мене був розклад, коли я жив удома з Батьком і гадав, що Мати померла від серцевого нападу (це був розклад на понеділок, і він також наближений):

^{1 - На занятті з образотворчого мистецтва ми займаємося образотворчим мистецтвом, але на першому ранковому занятті, першому занятті після обіду й другому занятті після обіду ми проходимо багато різних речей, як-то: Читання, Тестування, Соціальні навички, Догляд за тваринами, Чим ми займалися на вихідних, Письмо, Математика, Стережися незнайомця, Гроші та Особиста гігієна.}

А на вихідних я складаю власний розклад, записую його на шматку картону й вішаю на стіну. І в ньому є такі пункти, як Погодувати Тобі, Позайматися математикою та Піти в магазин і купити ласощі. І це одна з причин, чому мені не сподобалося у Франції, оскільки коли люди їздять на відпочинок, то в них немає розкладу, і щоранку мені доводилося змушувати Матір і Батька розповідати, що ми будемо робити того самого дня, аби я краще почувався.