Але вокзал у Свіндоні був не таким. Там був тунель зі сходинками, а також магазин, кафе й зала очікування, ось такі:

Але це не дуже точна карта вокзалу, оскільки мені було страшно, я не дуже добре помічав усі речі, і це те, що я зумів запам’ятати, тож це «наближена модель».

І я почувався так, наче стою на високій кручі й віє дуже сильний вітер, оскільки мені запаморочилося й стало зле, бо тунелем проходило багато людей і там було дуже лунко, але йти можна було лише в один бік, тобто тунелем, а там пахло туалетом і сигаретами. Тож я притулився до стіни й ухопився за край вивіски, на якій було написано: «До відома відвідувачів, яким потрібен доступ до автостоянки: будь ласка, скористуйтеся телефоном навпроти, праворуч від кас», аби не впасти та не стати на землю навколішки. І мені захотілося піти додому, але я боявся йти додому і спробував подумки скласти план того, що мені слід робити, проте навколо було надто багато речей, на які треба було дивитися та які треба було чути.

Тож я затулив руками вуха, аби відгородитися від шуму й подумати. І я вирішив, що мені треба було лишатися на вокзалі, аби поїхати до Лондона потягом, і що мені треба десь присісти, але біля входу на вокзал не знайшлося місць для сидіння, і слід було йти в тунель. І я сказав собі подумки, а не вголос: «Я піду тим тунелем і, можливо, знайду десь місце, аби присісти, заплющити очі й подумати», і я пішов у тунель, намагаючись зосередитися на знаку, який висів на протилежному боці й на якому було написано: «УВАГА! Працюють камери відеоспостереження». І я почувався так, наче ступив із кручі на натягнутий над прірвою канат.

Врешті-решт я дістався до іншого кінця тунелю, а там були сходи, я піднявся тими сходами, але нагорі також було багато людей, і я застогнав. А також нагорі був магазин і кімната зі стільцями, але в тій кімнаті сиділо надто багато людей, тож я в неї не заходив. А також я побачив вивіски, на яких було написано: «Ґрейт Вестерн», «Холодне пиво й лагер», «ОБЕРЕЖНО! МОКРА ПІДЛОГА», «Ваші 50 пенсів подовжать життя недоношеному немовляті на 1,8 секунди!», «Трансформуємо подорожі», «По-свіжому Відмінний», «СМАЧНЕНЬКИЙ ВЕРШКОВИЙ ЛЮКСОВИЙ ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД УСЬОГО ЗА £1,30», «0870 777 7676, Лимонове Дерево», «Не курити!» та «ВИШУКАНИЙ ЧАЙ», а біля них стояли маленькі столики зі стільцями, і за тими столиками ніхто не сидів, і вони тулилися в кутку. Я сів на один зі стільців, що стояли поруч, і заплющив очі. Я поклав руки в кишені, і Тобі згорнувся калачиком у моїй долоні, а я застогнав, аби відгородитися від шуму, оскільки я прийняв руки від вух, але робив це тихо, щоби мій стогін не почули люди та не стали підходити й звертатися до мене.

А потім я спробував вирішити, що мені робити, але не міг думати, оскільки в моїй голові було забагато зайвої інформації, тож я став виконувати математичні вправи, аби прояснити думки.

Математична вправа, яку я робив, називається «Солдатики Конвея». У «Солдатиках Конвея» є шахова дошка, нескінченна в усіх напрямках, і кожна клітинка під горизонтальною лінією містить кольоровий квадрат, ось так:

Кольоровий квадрат може рухатися, тільки якщо він перестрибує ще один кольоровий квадратик по вертикалі чи горизонталі (але не по діагоналі) і потрапляє на вільне місце за дві клітинки. Рухаючи кольорові квадрати таким чином, треба видаляти квадрати, які ти перестрибнув, ось так:

Мета гри — посунути квадрати якомога далі вгору від горизонтальної лінії, а розпочати можна з приблизно таких кроків:

А потім треба зробити щось на кшталт цього:

І мені вже відомий результат, оскільки як би ти не рухав кольорові квадрати, все одно жоден не підніметься вище ніж за 4 клітинки від горизонтальної лінії, але це гарна математична вправа, яку можна виконувати подумки, коли не хочеться думати про щось інше, оскільки її можна як завгодно ускладнити, щоби зайняти свій розум, і дошка може бути як завгодно великою, а рухи — як завгодно складними.

І я дійшов до:

А потім я підвів погляд і побачив, що переді мною стоїть поліцейський і каже мені:

— Є хто вдома?

Але я не знав, що це означає. Тоді він спитав:

— З тобою все гаразд, юначе?

Я подивився на нього, трохи подумав, як правильно відповісти на це запитання, і сказав:

— Ні.

— Видок у тебе нівроку пожмаканий, — сказав він.

На одному з його пальців була золота каблучка з витіюватими літерами, але я не розібрав, з якими саме. Він продовжив:

— Ота пані в кафе каже, що ти дві з половиною години тут сидиш і що вона намагалася заговорити з тобою, але ти наче перебував у глибокому трансі.

Потім він спитав:

— Як тебе звати?

— Крістофер Бун, — відповів я.

— Де ти живеш? — спитав тоді він.

— У будинку № 36 по Рендольф-стрит, — відповів я, і мені стало легше, оскільки мені подобаються поліцейські і це було легке запитання, а тоді я замислився, чи не розповісти йому про те, що Батько вбив Веллінгтона, і чи не заарештує він Батька.

— Що ти тут робиш? — поцікавився він.

— Мені треба було сісти, помовчати й подумати, — відповів я.

— Гаразд, спростимо задачу. Що ти робиш на вокзалі? — уточнив він.

— Я збираюся побачитися з Матір’ю, — відповів я.

— З матір’ю? — перепитав він.

— Так, з Матір’ю, — підтвердив я.

— І коли прибуває твій потяг? — спитав він.

— Я не знаю. Вона живе в Лондоні. А я не знаю, коли буде потяг до Лондона, — відповів я.

— То ти не живеш зі своєю мамою? — спитав він.

— Ні, але буду жити, — відповів я.

Тоді він сів біля мене й спитав:

— Ну, і де живе твоя мама?

— У Лондоні, — відповів я.

— Так, але де саме в Лондоні?

— Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, — сказав я.

— Господи, а це що таке? — спитав він.

Я поглянув униз.

— Це мій ручний щур, Тобі, — пояснив я, оскільки Тобі визирав із моєї кишені на поліцейського.

— Ручний щур? — перепитав поліцейський.

— Так, ручний щур. Він дуже чепурний, і в нього немає бубонної чуми, — запевнив я.

— Дуже переконливо, — зауважив поліцейський.

— Так, — сказав я.

— У тебе є квиток? — спитав він.

— Ні, — відповів я.

— А в тебе є гроші на квиток?

— Ні.

— То яким чином ти збираєшся доїхати до Лондона? — спитав він.

Я не знав, що слід відповісти, оскільки в моїй кишені лежала банківська картка Батька, а красти речі — протизаконно, але він був поліцейським, тож я мав говорити правду, тому сказав:

— У мене є банківська картка.

Я дістав картку з кишені й показав йому, і це була безвинна брехня. Але тоді поліцейський спитав:

— Це твоя картка?

— Ні, Батькова, — я подумав, що він має мене заарештувати.

— Батькова? — перепитав він.

— Так, Батькова, — підтвердив я.

— Гаразд, — він промовив це дуже повільно й затиснув свого носа між великим і вказівним пальцями.

— Він сказав мені код, — додав я, і це була ще одна безвинна брехня.

— Чому б нам із тобою не прогулятися до банкомата, а? — спитав він.

— Тільки не торкайтеся мене, — попередив я.

— Чого б це я тебе торкався? — здивувався він.

— Не знаю, — сказав я.

— Я теж, — відповів він.

— Я отримав попередження за те, що вдарив поліцейського, але я не хотів його кривдити, і якщо це знову станеться, то в мене будуть іще більші проблеми, — додав я.

— Ти це не серйозно, еге ж? — спитав він.

— Серйозно, — не погодився я.