Почати з того, що внутрішній простір машини змінився. Замість оливково-бурої простоти казенного пікапа Енді Джанаса (на пасажирському сидінні — планшетка з паперами та бланками, під приладовою панеллю — рипуче радіо), він опинився в розкішному салоні «Додж Рема» з сірими велюровими сидіннями і такою кількістю кнопок, якої, напевне, і в кабіні реактивного літака не побачиш. На бардачку — наклейка з написом: «Я СВОГО БОРДЕР-КОЛІ». Вищезгаданий бордер-колі був тут же, мирно спав собі під пасажирським сидінням, затишно обгорнувшись хвостом. Це був пес на прізвисько Лед. Джонсі відчув, що може дізнатись ім’я і долю господаря Леда, але навіщо йому це? Десь на північ від місця їхнього нинішнього перебування стояв на узбіччі армійський пікап Джанаса, а водій цієї машини, мабуть, валявся десь тут, поряд. Чому Сірий пожалів собаку, Джонсі не знав.
Потім Лед, піднявши хвіст, пукнув, і Джонсі зрозумів.
Він виявив, що, дивлячись у вікно кабінету на складі братів Трекерів і зосередившись, може дивитися власними очима. Сніг ішов як ніколи рясно, але, подібно до армійського пікапа, «додж» був оснащений повним приводом і просувався вперед доволі впевнено. У протилежний бік, на північ, у напрямку Джефферсон-тракт, високо над дорогою тягся ланцюжок вогнів — конвой армійських вантажівок. Потім з іншого боку крізь рухому стіну снігу проступив світловідбивний знак — білі літери на зеленому тлі — «ДЕРРІ — НАСТУПНІ 5 ПОВОРОТІВ».
Тут уже була помітна робота міських снігоочисників, і, хоча машин на дорозі майже не було (у такий час їх тут не було б навіть у гарну погоду), проїхати по шосе можна було без особливого клопоту. Сірий додав швидкості, розігнавши «Рем» до сорока миль на годину. Минувши три повороти, добре знайомі Джонсі з дитинства («КАНЗАС-СТРИТ», «АЕРОПОРТ», «АПМАЙЛ-ГІЛЛ / СТРОФОРД-ПАРК»), вони поїхали повільніше.
Раптом у Джонсі сяйнула думка.
Він подивився на коробки, які притягнув сюди, більшість із написом «ДАДДІТС», але кілька з позначкою «ДЕРРІ». Останні були схоплені про всяк випадок. Сірий вважав, що все ще має у своєму розпорядженні потрібні йому спогади — потрібну ін формацію, — але, якщо Джонсі має рацію щодо того, куди вони прямують, на Сірого чекає сюрприз. Джонсі не знав, радіти чи лякатись, і раптом зрозумів, що переживає обидва ці почуття.
З’явився зелений вказівник «ПОВОРОТ 25 — ВІТЧЕМ-СТРИТ». Рука Джонсі рухнула поворотник.
Він звернув на Вічем, а через півмилі — ліворуч на Картер-стрит. Картер ішла назад нагору крутим схилом до Апмайл-гілл і Канзас-стрит на іншому боці того, що колись було порослим густим лісом пагорбом, де в минулому розташовувалося квітуче поселення індіанців мікмак. Вулицю востаннє чистили кілька годин тому, але повний привід показав себе якнайкраще. «Рем» прокладав собі шлях серед великих снігових кучугурів обабіч дороги — це були машини, залишені на вулиці з порушенням муніципальних правил паркування під час рясних снігопадів.
Десь на середині вулиці Сірий знову повернув, цього разу на ще вужчу дорогу під назвою Картер-Лукаут. «Рем» вильнув, задню частину його занесло вбік. Лед підняв голову, гавкнув і поклав ніс назад на килимок, коли шини, вчепившись у сніг, понесли «Рем» далі.
Джонсі стояв біля свого вікна у світ і зачаровано чекав, коли Сірий дізнається… Коли він дізнається.
Коли промені фар «Рема», ковзнувши по верхівці, не вихопили з темряви нічого, крім звихреного снігу, Сірий не здивувався. Він був упевнений, що побачить її через кілька секунд. Звичайно, побачить… Ще мить, і він побачить велику білу вежу, яка височіє на початку спуску на Канзас-стрит; вежу зі спіраллю вікон. Ще кілька секунд…
Ось тільки секунд більше не залишилося. «Рем», прогризаючи сніг, здерся на вершину пагорба, який колись звався Стендпайп-гілл. Тут Картер-Лукаут — і ще три-чотири такі самі вузькі вулички — впирались у великий відкритий круг. Вони опинилися на найвищій точці Деррі, відкритому майданчику. Вітер завивав, як банші[146], п’ятдесят миль на годину[147], з поривами до сімдесяти і навіть вісімдесяти, анітрохи не слабшаючи. У світлі високо посаджених фар «Рема» сніг, здавалося, летів горизонтально, така собі кинджальна буря.
Сірий завмер. Руки Джонсі зісковзнули з керма і знесилено обвисли з боків від тіла Джонсі, як підстрелені в небі птахи. Через якийсь час Сірий пробурмотів:
— Де вона?
Ліва рука піднялася, намацала ручку й відчинила дверцята. Він висунув одну ногу, а потім упав на коліна Джонсі в замет, коли порив вітру вирвав з руки дверцята. Підвівшись, він обійшов машину, куртка його метлялась, а штанини джинсів лопотіли, як вітрила під час шторму. На вітрі було жахливо холодно (у кабінеті складу братів Трекерів температура за лічені секунди впала нижче від нуля), але червоно-чорній хмарі, яка тепер займала майже весь мозок Джонсі і керувала тілом Джонсі, на це було начхати.
— Де вона? — прокричав Сірий у пащу хуртовини. — Де ця довбана ВОДОНАПІРНА ВЕЖА?
Джонсі не треба було підвищувати голос хоч у яку хуртовину. Сірий почує навіть його найтихіший шепіт.
— Ха-ха, Сірий, — промовив він. — Обломчик вийшов. Схоже, тебе пошили в дурні. Водонапірну Вежу знесло ще в 1985 році.
Джонсі подумав: ще трохи бездіяльності, і Сірий улаштує справжню істерику — можливо, навіть почне качатися по снігу і смикати ногами, як маленька дитина. Хоч як Сірий пручався, він не міг устояти перед емоційною хімією Джонсі, так само як не може встояти перед випивкою алкоголік, який дістав ключ від бару.
Але він не впав у нападі нестримної люті, натомість жбурнув тіло Джонсі через голу верхівку пагорба до приземкуватого кам’яного п’єдесталу, який стояв на тому місці, де він розраховував знайти сховище міської питної води, сімсот тисяч галонів. Він упав у сніг, незграбно підвівся і, припадаючи на поранену ногу Джонсі, поплентався далі, знову впав і знову підвівся, весь цей час не перестаючи сипати до снігової бурі дитячими лайками Бобра: пиздець; поцілуй мене в корму; пожуй м’ясця; хоч стій, хоч трахай; наклади у свій хріновий капелюх і надягни його задом наперед, Брюсе. В устах Бобра (або Генрі, або Піта) це завжди звучало кумедно. Тут же, на безлюдному пагорбі, коли їх назустріч зубастому вітру вигукувало, спотикаючись і чвалаючи вперед, чудовисько, яке набуло людської подоби, ці слова звучали жахливо.
Він, воно, ким би там не був Сірий, нарешті добрався до п’єдесталу, який досить яскраво освітлювали фари «Рема». Конструкція заввишки з дитину, близько п’яти футів[148], була збудована з дикого каменю, подібно до більшості кам’яних стін у Новій Англії. Нагорі були дві бронзові фігури: хлопчик і дівчинка, що тримаються за руки та схилили голови, ніби під час молитви або від горя.
П’єдестал майже повністю занесло снігом, але верхню частину таблички на фасаді ще було видно. Сірий упав на коліна Джонсі, зчистив сніг і прочитав:
ЗАГИБЛИМ ПІД ЧАС БУРІ
31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ
І ДІТЯМ
УСІМ ДІТЯМ
З ЛЮБОВ’Ю ВІД БІЛЛА, БЕНА, БЕВ, ЕДДІ, РІЧІ, СТЕНА, МАЙКА
КЛУБ НЕВДАХ
Через усю табличку червоною фарбою з балончика кривими літерами, теж чудово видними у світлі фар, було виведено:
ПЕННІВАЙЗ ЖИВИЙ
Сірий стояв на колінах і дивився на табличку майже п’ять хвилин, не звертаючи уваги на дедалі більше оніміння в кінцівках Джонсі. (Та й навіщо йому звертати на це увагу? Джонсі для нього — мов та машина напрокат: ганяй де хочеш і як хочеш, гаси бички об килимки.) Він намагався зрозуміти, що все це означає. Буря? Діти? Невдахи? Хто такий або що таке Пеннівайз? І найголовніше: де водонапірна Вежа , яку спогади Джонсі наполегливо ставили саме на це місце?