Джонсі спостерігав за ним у захваті.

— Усе це або надихає, або лякає. Не можу вирішити, що саме.

— Та це й не має значення.

Трохи поміркувавши, Джонсі запитав:

— Якщо всі ми — Даддітс, хто співає нам? Хто нам співає колискову, допомагає заснути, заколисує, коли нам сумно і страшно?

— О, цим усе ще займається Бог, — відповів Генрі й мало не вилаявся. Ось знову, незважаючи на всі старання.

— То це Господь не дав останньому тхору провалитись у шахту? Тому що, якби ця тварюка опинилась у воді, Генрі…

Якщо бути точним, останнім був тхір, виведений Перлмуттером, але це дрібниця, яка, за великим рахунком, не має значення.

— Так, неприємності були б, безперечно. На кілька років закриття Фенвей-парку стало б для Бостона найменшою з проблем. Але щоб це знищило все людство? Не думаю. Ми для них — неосвоєна територія. Сірий знав це, твої зізнання під гіпнозом…

— Не треба про це.

Джонсі прослухав записи кількох сеансів і вирішив, що згода на гіпноз була його найбільшою помилкою, яку він зробив під час перебування у Вайомінгу. Чути себе в образі Сірого — а під глибоким гіпнозом ставати Сірим — було те саме, що слухати злісного привида. Часом він думав, що виявився єдиною людиною на світі, яка по-справжньому розуміла, як це — бути зґвалтованим. Деякі речі краще забути назавжди.

— Вибач.

Джонсі відмахнувся — гаразд, усе добре, — але все-таки сильно зблід.

— Просто я хочу сказати, що тією чи іншою мірою ми всі — біологічний вид, який живе у ловці снів. Мені самому не подобається, як це звучить, цей фальшивий трансценденталізм ріже слух, але для цього явища теж немає правильних слів. Колись, імовірно, ми придумаємо потрібне визначення, ну а поки згодиться й ловець снів .

Генрі повернувся й подивився назад. Джонсі зробив те саме, трохи піднявши Ноела. Над дверима котеджу висів ловець снів. Генрі привіз його в подарунок, і Джонсі негайно прибив до одвірка, як у часи вампірів селяни-католики вішали на двері розп’яття.

— Можливо, їх просто тягло до тебе, — припустив Генрі. — До нас . Так само, як квіти повертаються до сонця або як залізні ошурки шикуються в лінію, коли потрапляють у магнітне поле. Напевне, втім, важко сказати: надто відрізняється від нас байрум.

— Вони повернуться?

— О так, — відповів Генрі. — Вони або інші. — Він підняв голову до літнього блакитного неба, що ще й не думало темніти, хоча день уже наближався до завершення. Звідкись із боку водосховища долинув крик орла. — Мабуть, у цьому можна не сумніватись. Але не сьогодні.

— Хлопці! — гукнула Карла. — Обід готовий!

Генрі взяв малюка у Джонсі. На коротку мить торкнулися їхні руки, торкнулися їхні погляди, торкнулися їхні думки. На одну коротку мить вони знову побачили лінію. Генрі усміхнувся. Джонсі відповів усмішкою. Вони спустилися сходинками й пішли разом по галявині, Джонсі — трохи накульгуючи, а Генрі — з сонною дитиною на руках, і тієї миті єдиною темрявою були їхні тіні, що тяглися за ними по траві.

Ловелл, штат Мейн

29 травня 2000 року

Авторська нотатка

Я ніколи не був вдячний своїй професії більше, ніж під час роботи (16 листопада 1999 р. — 29 травня 2000 р.) над «Ловцем снів». Усі ці шість із половиною місяців я відчував великі фізичні незручності, і книга допомагала мені відволіктися. Читач побачить, що ці фізичні незручності відображені в сюжеті, але найкраще я пам’ятаю бездоганне відчуття спокою, яке ми знаходимо тільки в снах.

Багато людей допомагали мені. Одна з них — моя дружина Табіта, яка просто відмовилася погоджуватися на первинну назву цього роману, якою був «Рак». Вона заявила, що така назва потворна і взагалі це погана прикмета. З часом я перейняв її точку зору, і більше вона не називає роман «ота книжка» або «ота, про лайнотхорів».

Я також у великому боргу перед Біллом Пулою, який звозив мене до Квеббінського водосховища, і його товаришами: Пітером Балдраччі, Террі Кемпбеллом і Джо Макґінном. Ще одна група людей, яка, мабуть, вважає за краще залишитися безіменною, вивезла мене в околиці бази Національної гвардії ВПС і легковажно дозволила сісти за кермо «Хамві», запевняючи, що я на цьому чудовиську просто не зможу застрягнути, навіть якби захотів. Я не застряг. Хоча кілька разів був близький до цього. Повернувся я з голови до ніг забризканий брудом, але щасливий. Вони також попросили сказати вам, що «Хаммери» краще поводяться в бруді, ніж на снігу. Цю особливість я використав у книжці задля розвитку сюжету.

Також слід подякувати Сюзен Молдоу і Нен Ґрем зі «Скрібнер», Чаку Веррілу, редактору книжки, і Артурові Ґріну, моєму агенту. І не варто забувати про Ральфа Вічинанцу, агента з прав за кордоном, який знайшов не менш ніж шість способів сказати «Тут інфекції немає» французькою.

І останнє. Ця книжка написана за допомогою найкращого у світі текстового процесора: авторучки «Вотермен». Написання рукою чернеток настільки довгої книжки допомогло мені поринути у світ мови так, як зі мною не траплялося вже кілька років. Одного разу (коли вибило електрику) я навіть писав уночі при світлі свічки. У двадцять першому столітті такі можливості бувають дуже рідко, і тому їх потрібно цінувати.

І тим, хто дійшов до цього місця, дякую за те, що прочитали мою історію.

Стівен Кінг

Авторські права

«Вмираюча людина» («Dying Man») — автор Теодор Рьотке (Theodore Roethke), © 1956 р., «Atlantic Monthly Co.», «Пробудження» («The Waking») — автор Теодор Рьотке (Theodore Roethke), © 1953 р. Зі збірки «Вибрані вірші Теодора Рьотке» («Collected Poems of Theodore Roethke»). Надруковано з дозволу «Doubleday», підрозділ «Random House, Inc.».

«Скубі-Ду, де подівся ти?» («Scooby Doo Where Are You») — автори Девід Мук (David Mook) і Бен Ралей (Ben Raleigh), © 1969 р. (поновлено) «Mook Bros. West Ben Raleigh Music Co.». У Сполучених Штатах від імені «Mook Bros. West» правами розпоряджається «Warner-Tamerlane Publishing Corp.», усі права збережено. У Сполучених Штатах від імені «Ben Raleigh Music Co.» правами розпоряджається «Wise Brothers Music LLC», усі права збережено. Права у всьому світі за винятком Сполучених Штатів, контролює «Unichappell Music, Inc.». Усі права збережено. Використано з дозволу. «Warner Brothers Publications U. S. Inc.», Маямі, Флорида, 33014.

«Співчуття дияволові» («Sympathy for the Devil») — слова і музика: Мік Джаґґер (Mick Jagger) і Кіт Річардз (Keith Richards), © 1968 р., поновлено 1996 р., «ABKCO Music Inc.».

«Ставок Макелліґота» («McElligots Pool» ) — автор Доктор Сьюз™ (Dr. Seuss™). Авторське право належить «Dr. Seuss Enterprises L. R» 1947 р., поновлено 1975 р., передруковано з дозволу «Random House, Inc.».

«Я морж» («I Am the Walrus») — автори Джон Леннон (John Lennon) і Пол Маккартні (Paul McCartney), © 1967 «Sony/ATV Tunes, LLC». Усіма правами розпоряджається «Sony/ATV Music Publishing», 8 М’юзік-сквер, Зах. Нашвілл, Теннессі 37203.

«Так, ми можем, можем» («Yes We Can Can») — слова і музика: Аллен Тусант (Allen Toussaint), © 1970 (поновлено 1998 р.), 1973 р. «SCREEN GEMS-EMI INC.». Усі права збережено. Міжнародне авторське право збережено. Використано з дозволу.

«Той, кого там не було» («The Man Who Wasn’t There») — автор Г’юз Мірнс (Hughes Mearns), © 1925, «Doubleday Co.» використано з дозволу Петри Кабо (Petra Cabot).