Що там казав Джонсі? Про те, що тому, хто врятував світ, платять у традиційний спосіб. Загалом, не так уже й погано: Ісус он помирав шість годин, та ще й під прибитою нагорі табличкою зі знущальним написом, не кажучи вже про те, що коли настав час коктейлів, йому піднесли крутий розчин оцту.
Він лежав на краю вкритої снігом стежки, немов крізь туман чуючи якісь крики, не свої. Звук був такий, ніби волала якась гігантська розсерджена блакитна сойка.
«Це орел», — подумав Овен.
Йому вдалося зробити вдих, і, хоча у видиху було більше крові, ніж повітря, він зумів піднятися на ліктях. І побачив дві постаті, які виринули з-за заростей беріз і сосен, пригинаючись, як під час бойової атаки. Один кремезний, широкоплечий, другий — худорлявий, сивоволосий, аж світиться від радості. Джонсон і Курц. Бульдог і гончак. Отже, фортуна відвернулася. Зрештою, колись фортуна так чи інакше відвертається.
Курц став біля нього на коліна, блискаючи очима. В одній руці він тримав паперовий трикутник, зроблений із газетного аркуша, потертий і трохи пом’ятий від довгого перебування в задній кишені Курца, але все ж цілком упізнаваний. Паперовий капелюх. Ковпак блазня.
— Не пощастило, друже, — зронив Курц.
Овен кивнув. Що правда, то правда. Дуже не пощастило.
— Бачу, ви знайшли час зробити мені подаруночок.
— Знайшов. Але ти принаймні зробив, що хотів? — Курц показав підборіддям на приміщення опори.
— Дістав його, — насилу вимовив Овен. Рот заповнився кров’ю, він виплюнув її, спробував знову вдихнути й почув, що більша частина повітря з присвистом вийшла з нового отвору в його тілі.
— Що ж, — благодушно мовив Курц, — добре те, що добре закінчується, чи не так?
Він обережно примостив капелюх на голову Овена. Кров одразу ж почала вбиратися в папір і поповзла вгору, пофарбувавши червоним примітку про НЛО.
Десь над водосховищем знову пролунав крик. Можливо, з одного з острівців, які насправді були верхівками пагорбів і колись височіли над затопленою рівниною.
— Це орел, — повідомив Курц і плеснув Овена по плечу. — Вважай себе щасливчиком, хлопчино. Господь послав тобі вісника війни, щоб він заспівав тобі…
Голова Курца вибухнула фонтаном крові, мозку й кісток. Овен устиг побачити останній вираз у блакитних, облямованих білими віями очах чоловіка — вражена невіра. Постоявши трохи на колінах, Курц повалився ниць тим, що залишилося від його обличчя, на сніг. Позаду нього стояв Фредді Джонсон, карабін його ще був піднятий, із дула струмував димок.
«Фредді», — спробував сказати Овен, але не зміг вимовити ані звуку. Однак Фредді кивнув, мабуть, прочитавши по губах.
— Не хотів, але цей покидьок збирався зробити те саме зі мною. Це й без читання думок було зрозуміло. Після стількох років.
«Закінчуй уже», — спробував сказати Овен, і Фредді знову кивнув. Можливо, Фредді все ж зберіг якусь крихту цієї чортової телепатії.
Овен згасав. Утомлений і знесилений. На добраніч, милі дами, на добраніч, Девіде, на добраніч, Чете. Спи, милий принце[235]. Він ліг спиною на сніг, і це було все одно що впасти в найм’якшу пухову перину. Звідкись здалеку знову долинув крик орла. Люди зазіхнули на його територію, потривожили сніговий осінній спокій, але ось-ось вони підуть, і водосховище знову буде лише в його владі.
«Ми були героями, — думає Овен. — Будь я проклятий, якщо це не так. Хрін з нею, з твоєю шапкою, Курце, ми були ге…»
Він так і не почув останнього пострілу.
Пролунав іще один постріл, і знову запанувала тиша. Генрі сидів на задньому сидінні «Хамві» поруч із мертвим, намагаючись вирішити, що робити. Шансів на те, що вони перестріляли один одного, мало. Шансів на те, що хороші хлопці — поправка, хороший хлопець — перестріляв поганих, ще менше.
Коли Генрі дійшов цього висновку, першим його бажанням було скоріше вискочити з «Хаммера» і сховатись у лісі. Але тут він глянув на сніг («довіку б цього снігу не бачити», — подумав він) і відмовився від цієї думки. Якщо Курц, чи хто там був із ним, повернеться в найближчі чверть години, сліди все ще буде виразно видно. Їм залишиться просто йти по ланцюжку і пристрелити його, як скаженого пса. Або тхора.
«Отже, добудь зброю. І пристрель їх першим».
Це вже краще. Він, звичайно, не Ваєтт Ерп[236], але стріляти вміє. Стріляти в людей — це далеко не те саме, що стріляти в оленів, і не треба бути психоаналітиком, щоб це зрозуміти, проте він був упевнений, що за нормальної видимості без вагань пристрелить цих хлопців.
Він уже потягся до ручки, коли почув здивований прокльон, глухий удар і черговий постріл. Цього разу дуже близько. Генрі вирішив, що хтось послизнувся й гепнувся на дупу, випадково спустивши при цьому курок. Може, сучий син просто застрелився? Чи на це слабка надія? Хіба це не було б…
Де там! До Генрі долинуло тихе бурмотіння: схоже, той, хто впав, піднявся і продовжив іти. Залишався єдиний вихід, і Генрі ним скористався: знову ліг на сидінні, прилаштував, як міг, руки Даддітса в себе на плечах і вдав мертвого. Навряд чи, звичайно, цей трюк спрацює. Погані хлопці проходили повз машини, вочевидь, не помітивши, що він іще живий, але тоді вони так поспішали, що зі штанів вистрибували. Тепер же їх навряд чи обдурять кілька дірок від куль, розбите скло і кров, що витекла з бідолахи Даддітса.
Почулося негучне рипіння снігу під чиїмись ногами. Судячи зі звуку, всього одна людина. Імовірно, мерзенний Курц. Останній, хто залишився в живих, цар гори. Наближається темрява. Смерть серед білого дня. Більше не його стара подруга — тепер він тільки вдавав мертвого, — але все одно наближається.
Генрі заплющив очі… внутрішньо стиснувся…
Кроки протупали повз «Хамві», не затримуючись.
Стратегічні цілі Фредді Джонсона були на цей момент надзвичайно практичними й невибагливими: він хотів дістатися до бісового «Хамві» й розвернутися, жодного разу не застрягши. Якщо це вдасться, йому хотілося минути промоїну на Іст-стрит (там, де настав кінець «субару», за яким гнався Овен) і не застрягнути в ній самому. Якщо ж він дістанеться до шосе, обрії трохи розширювалися. Думка про Массачусетську автомагістраль промайнула в нього у мозку саме в той момент, коли він відчинив дверцята і ковзнув за кермо «Хаммера» свого боса. І-90 тягнеться вздовж величезних територій. Є де сховатися.
Щойно він зачинив дверцята, огидний запах утробних газів і етилового спирту вдарив в обличчя, як ляпас. Перлі! Клятий Перлі! Через усю цю метушню він зовсім забув про це гаденя.
Фредді повернувся, підняв карабін… але Перлі лежав нерухомо. Не варто витрачати на нього кулю. Можна просто викинути його в сніг, і справу зроблено. Якщо пощастить, Перлі замерзне на смерть, навіть не прокинувшись. Він і його маленький дру…
Але Перлі не спав. Не був непритомним і навіть не впав у кому. Перлі був мертвий. І він… якось усох, чи що. Майже муміфікувався. Тонкі, зморшкуваті щоки втяглися. Очниці — глибокі лунки, наче під тонким серпанком зімкнутих повік очні яблука провалились усередину голови, яка тепер більше нагадувала порожнє відро. І він притулився до дверцят під якимсь дивним кутом: одна нога піднята, зігнута і майже лежить на другій, наче він так і помер, намагаючись видати свій знаменитий пук однією половинкою. Штани його потемнішали, немов вимазані брудом, сидіння під ним було мокрим. Від калюжі до Фредді тяглися червоні струмочки.
— Якого х…
Із заднього сидіння пролунав оглушливий рев, ніби хтось увімкнув потужну стереосистему на повну. Кутом правого ока Фредді вловив якийсь рух. У дзеркальці заднього огляду виникло чудовисько, неймовірно жахливе. Воно відірвало Фредді вухо, потім пробило щоку, пірнуло в рот і крізь ясна вчепилось у нижню щелепу. А потім лайнотхір Арчі Перлмуттера відірвав шматок від обличчя Фредді, як голодна людина відламує ніжку курчати.