— Даде?

Марно, зрозуміло. Даддітс помер. Напевне, помер. Останні рештки енергії він витратив на те, щоб звести Генрі і Джонсі в лікарняній палаті.

Але Даддітс застогнав. Очі його розплющились, і, зазирнувши в них, Генрі знову повернувся на снігову дорогу-тупик. Очі Даддітса — два червоні криваві нулі. Очі як у пророчиці-сивіли.

— Убі! — скрикнув Даддітс. Руки його насилу піднялись і зробили прицілювальний жест, ніби він тримав гвинтівку. — Убі-ду! Є у ас спав аато!

У відповідь звідкись із лісу долинули два постріли. Пауза. Третій постріл.

— Даде? — прошепотів Генрі. — Даддітсе?

Даддітс побачив його. Навіть повними крові очима Даддітс побачив його. Генрі більш ніж відчував це: на мить він навіть сам побачив себе очима Даддітса. Те саме, що дивитись у чарівне дзеркало. Він бачив Генрі, яким він був колись: хлопчина, який дивиться на світ крізь черепахові окуляри, надто великі для його обличчя, які постійно зісковзувають на кінчик носа. Він відчував любов Даддітса до нього — просте, нехитре почуття, не скаламучене ані сумнівом, ані егоїзмом, ані навіть вдячністю. Генрі обійняв Даддітса і, відчувши невагомість тіла старого друга, заплакав.

— Тобі завжди щастило, приятелю, — упівголоса вимовив він, шкодуючи, що поруч немає Бобра. Бобер міг би зробити те, що не під силу Генрі, — заколисати Даддітса. — Ти завжди був щасливчиком, ось що я думаю.

— Енні, — пробурмотів Даддітс і торкнувся рукою щоки Генрі. Він усміхався, і його останні слова були вимовлені зовсім чітко: — Я люблю тебе, Енні.

Попереду ляснули два постріли — хльосткі удари карабіна. Не так уже й далеко. Курц зупинився. Фредді футів за двадцять попереду завмер біля знака, який Курц тільки зараз розгледів: «РИБОЛОВЛЯ З ОПОРИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНА».

Третій постріл, потім тиша.

— Босе? — сказав Фредді, — Попереду якась будівля.

— Когось бачиш?

Фредді похитав головою.

Курц підійшов до нього, поклав йому руку на плече і навіть у таку хвилину трохи повеселішав, коли Фредді здригнувся від несподіванки. Здригнувся? Що ж, недарма. Якщо Ейбові Курцу вдасться пережити наступні п’ятнадцять-двадцять хвилин, у прекрасний новий світ він має намір вирушити на самоті. Ніхто не заважатиме його рухові, жодних свідків останньої партизанської операції. Фредді може щось підозрювати, але напевно не знає. На жаль, телепатія минула. На жаль для Фредді.

— Схоже, Овен знайшов кого ще вбити, — прошепотів Курц Фредді на вухо, в якому ще залишалося кілька завитків Ріплі, вже побілілих і сухих.

- Ідемо за ним?

— Господи, ні, — вигукнув Курц. — Викинь це з голови. Схоже, настав час — на жаль, таке трапляється в житті майже кожного, — коли ми повинні відступити. Сховаємося за деревами. Подивимося, хто залишиться, а хто повернеться. Якщо хтось узагалі повернеться. Дамо їм десять хвилин, згоден? Гадаю, десяти хвилин більш ніж достатньо.

Мозок Овена Андергілла наповнили безглузді, але добре чутні слова: «Скубі! Скубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато!»

Карабін піднявся. Не він його підняв, але коли сила, що підняла зброю, покинула його, Овен із легкістю продовжив рух. Він поставив зброю на одиночні постріли, прицілився і двічі спустив курок. Перша куля вдарила в підлогу перед головою тхора і зрикошетила. Полетіли уламки цементу. Тварюка відскочила, повернулася, побачила його й вищирила повну пащу гострих голок.

— Правильно, красуне, — кивнув Овен. — Посміхнись у камеру.

Друга куля вліпила прямісінько в безрадісну усмішку тхора. Істота відлетіла назад, вдарилася об стіну і сповзла на підлогу. Але, навіть позбувшись рудиментарної голови, тіло зберегло інстинкти. Воно знову, вже повільніше, поповзло вперед. Овен підняв зброю і, цілячись, подумав про Рейплоу, Діка та Айрін. Гарні люди. Хороші сусіди. Коли тобі була потрібна склянка цукру або пінта молока (або плече, на якому можна поплакати), варто було лише сходити в сусідній будинок, і все влаштовувалося.

«Вони кажуть, це удар!» — крикнув містер Рейплоу, а Овену почулося «це дар». Діти постійно все плутають.

Так що це було за Рейплоу. І за хлопчиська, який усе плутав.

Овен вистрілив утретє. Куля влучила прямо в середину байрума і розірвала його тіло надвоє. Криваві шматки посмикались… посмикались… і завмерли.

Покінчивши з тварюкою, Овен підняв карабін вище, описавши дулом коротку дугу в повітрі. Цього разу він навів мушку в самісінький центр лоба Ґері Джонса.

Той не кліпаючи дивився на нього. Овен утомився — майже до смерті, за його відчуттями, — але до цього хлопця йому, схоже, було далеко. Джонсі підняв порожні руки.

— Можете мені не вірити, — почав він, — але Сірий мертвий. Я перерізав йому горлянку, поки Генрі душив його подушкою… Точнісінько як у «Хрещеному батьку».

— Невже? — позбавленим будь-якої інтонації голосом промовив Овен. — І де ж ви, власне, виконали цю страту?

— У Массачусетській лікарні нашої свідомості, — відповів Джонсі і розсміявся. Більш сумного сміху Овен у житті не чув. — Де коридорами тиняється олень, а по телевізору не показують нічого, крім старого кіно під назвою «Співчуття дияволові».

Овен злегка смикнувся.

— Стріляй, якщо повинен, солдате. Я врятував світ… з твоєю невеликою підтримкою в останньому раунді, зрозуміло. Якщо хочеш, можеш відплатити мені за послугу й у звичайний спосіб. До того ж покидьок знову зламав мені стегно. Невеликий прощальний подарунок від дядька, якого тут не було. Біль… — Джонсі вишкірив зуби. — Біль нестерпний.

Овен іще трохи цілився, потім опустив зброю.

— Нічого, від цього не помирають, — посміхнувся він.

Джонсі безсило відкинувся на лікті, застогнав і так-сяк переніс вагу тіла на здоровий бік.

— Даддітс мертвий. Він вартий нас двох разом узятих… Навіть більше… І тепер він мертвий. — Він на мить прикрив очі, потім опустив руку. — Господи, який це пиздець. Так сказав би Бобер. Повний пиздець. Це термін, протилежний до «офігенсько», розумієш, що Бобровою мовою означає надзвичайне задоволення, можливо, але не обов’язково сексуального характеру.

Овен не міг уторопати, про що балакає цей тип. Цілком імовірно, він просто марить.

— Даддітс, можливо, й мертвий, а ось Генрі — ні. За нами женуться люди, Джонсі. Погані люди. Ти їх чуєш? Знаєш, де вони?

Лежачи на холодній, усипаній листям підлозі, Джонсі похитав головою.

— Боюсь, я повернувся до стандартних п’яти чуттів. Екстрасенсорне сприйняття відійшло зовсім. Данайці можуть приносити дари, але потім, як індіанці, забирають їх назад. — Він розсміявся. — Чорт, за такі жарти мене можуть з роботи вигнати. Невже ти все ще хочеш узяти й пристрелити мене?

Овен звернув на останнє питання не більше уваги, ніж на семантичні відмінності між словами «пиздець» і «офігенсько». Курц наближався — ось у чому зараз потрібно було розібратися. Він не чув шуму мотора, але такий снігопад заглушував усі звуки, крім хіба що дуже гучних, як постріли, наприклад.

— Мені потрібно повернутися на трасу, — сказав він. — Залишайся тут.

— У мене є вибір? — відповів Джонсі й стомлено заплющив очі. — Господи, як би мені хотілося повернутись у свій теплий, затишний кабінет. Ніколи не думав, що скажу таке, але от сказав.

Овен розвернувся і, ковзаючи та спотикаючись, збіг сходами. Унизу він дивився на ліс обабіч стежки, але не надто уважно. Якщо Курц і Фредді залягли в лісі, десь між ним і «Хаммером», усе одно він навряд чи встигне їх помітити вчасно, щоб зробити що-небудь. Можна побачити сліди, але до того часу він настільки наблизиться до них, що ці самі сліди виявляться останнім , що він узагалі побачить. Залишилося сподіватися, що вони ще не встигли сюди дістатись. Довіритися старенькій фортуні, чому ні? Він багато разів потрапляв у найкрутіші халепи, і старенька фортуна завжди йому допомагала. Може, й цього разу…

Перша куля вдарила його в живіт і відкинула назад, випнувши дзвоном спину його куртки. Він ледь присів, щоб не впасти й не впустити «МР-5». Болю не було, відчуття таке, ніби отримав потужний удар нижче пояса великою боксерською рукавичкою на руці підлого супротивника. Друга куля чиркнула по голові, обпекла шкіру, немов на відкриту рану хлюпнули спиртом. Третій постріл влучив у праву верхню частину грудей, і це був повний атас — ноги його підкосилися, руки випустили карабін. Сил піднятися не залишилось.