На дверях — таблички: «БЛОК ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ. БУДЬ ЛАСКА, ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ» і «ВІДВІДУВАННЯ ЛИШЕ ЗА ПЕРЕПУСТКАМИ». Точно, саме туди його й привезли. Там він прокинувся і почув, як хитромудрий містер Смерть удає, ніби кличе Марсі.

Джонсі влітає в двері й опиняється в іншому світі, який упізнає відразу: білий із блакитним коридор блоку інтенсивної терапії, де через чотири дні після операції він зробив перші невпевнені й болючі кроки. Прокульгавши з дюжину футів по викладеному кахлем коридору, він помічає плями байрусу на стінах, чує жваву музику, явно не призначену для лікарень, здається, це «Роллінґ Стоунз» співають «Співчуття дияволові».

Він тільки встигає зрозуміти, що це за пісня, як у його стегні відбувається атомний вибух. Джонсі здивовано скрикує й валиться на чорно-червоні кахлі блоку інтенсивної терапії, хапаючись за ногу. Відчуття такі ж, як тоді, під час наїзду: спалах червоної агонії. Він катається по підлозі, дивлячись на мерехтливі світлові табло та круглі динаміки, з яких лунає музика («Анастасії марний крик…»[231]), музика з іншого світу; коли біль такий жахливий, усе решта йде в інший світ, біль перетворює на тінь, на пародію навіть любов — про це він дізнався ще в березні й тепер повинен дізнаватися знову. Він катається і катається, вчепившись у розпухле стегно (очі вилазять з орбіт, рот роззявлений), і розуміє, що сталося: Сірий, цей сучий син, знову зламав його стегно.

І тут здалеку, з того іншого світу, долинає знайомий голос. Голос дитини:

«Джонсі!»

З відлунням… викривлений… але не такий уже й далекий. Не в цьому коридорі, а в одному з сусідніх. Чий голос? Когось із його дітей? Може, Джона? Ні…

«Поспішай, Джонсі! Він іде вбити тебе! Овен іде вбити тебе!»

Джонсі уявлення не має, хто такий Овен, та впізнає голос. Генрі Девлін. Але не теперішній Генрі і не той Генрі, яким він бачив його востаннє перед поїздкою до крамниці Ґосселіна з Пітом. Це голос того Генрі, з яким він виріс, того, хто сказав Річі Ґренадо, що вони всім про нього розкажуть, якщо він не припинить, і що ані Річі, ані його друзяки ніколи не зловлять Піта, бо Піт бігає, мов довбаний вітер віє.

«Не можу! — відгукується Джонсі, качаючись по підлозі. Він відчуває: щось змінилося, змінюється, але не розуміє що. — Не можу, він знову зламав мені стегно, сучий син зламав…»

І раптом розуміє, що з ним відбувається: біль відкочується назад. Те саме, що дивитися касету, коли ту перемотують: молоко тече зі склянки в пакет; квітка, яка повинна розквітнути, завдяки диву сповільненої зйомки, навпаки, складає пелюстки.

Причина стає очевидною, коли він опускає очі й бачить свою яскраво-помаранчеву куртку. Цю куртку мати купила йому в «Сірз» перед першою поїздкою до «Діри в стіні», коли Генрі вполював оленя і вони всі разом убили Річі Ґренадо з його приятелями — убили сном, можливо, не навмисне, але все ж убили.

Він знову став дитиною, чотирнадцятирічним хлопчиськом, і позбувся болю. Та й звідки йому взятися, якщо стегно буде зламане тільки через двадцять три роки. І тут у мозку все з гуркотом сходиться: немає і ніколи не було ніякого Сірого. Сірий живе в ловці снів і ніде більше. Він реальний не більше, ніж біль у стегні.

«У мене імунітет, — думає він, устаючи. — На мені немає жодної плямочки байрусу. Те, що відбувається у мене в голові, це не спогади, ні, а справжній дух із машини. Він — це я. Господи Боже, Сірий — це я».

Джонсі підхоплюється і пускається бігти, мало не втрачаючи рівновагу, коли оминає ріг. Але він не падає, він рухливий і швидкий, яким може бути тільки чотирнадцятирічний. І ніякого болю, ніякого болю.

Наступний коридор йому знайомий. Тут стоїть каталка з підкладним судном. Повз неї, обережно переставляючи тонкі ноги, проходить олень, якого він бачив тоді в Кембриджі перед тим, як був збитий машиною. На його оксамитовій шиї — нашийник, на якому гігантським амулетом погойдується його магічна куля. Джонсі мчить повз оленя, який дивиться на нього лагідними здивованими очима.

«Джонсі!»

Уже близько. Зовсім близько.

«Джонсі, швидше!»

Джонсі подвоює швидкість, ноги летять, молоді легені дихають легко й вільно, ніякого байрусу, тому що він несприйнятливий, ніякого Сірого, принаймні в ньому , Сірий у лікарняній палаті і весь час там був, Сірий — це ампутована кінцівка, яку ти продовжуєш відчувати, привид у машині, привид, підключений до апарата життєзабезпечення, і апарат життєзабезпечення — це він.

Він завертає за черговий ріг. Перед ним — троє відчинених дверей. Далі, біля четвертих, зачинених, стоїть Генрі. Йому чотирнадцять, як і Джонсі. На Генрі теж помаранчева куртка. Окуляри, як завжди, сповзли на кінчик носа, і він люто махає рукою.

«Швидше! Швидше, Джонсі! Даддітс довго не протримається! Якщо він помре раніше, ніж ми вб’ємо Сірого…»

Джонсі підбігає до Генрі. Йому хочеться міцно обійняти друга, але часу немає.

«Це я в усьому винен», — каже він Генрі високим юнацьким голосом.

«Неправда», — відповідає Генрі, дивлячись на нього зі знайомим нетерпінням, що в дитинстві вселяло такий жах Пітові, Бобру і Джонсі: на відміну від них, Генрі завжди був трохи попереду, завжди, здавалося, був готовий зірватися з місця й помчати в майбутнє, залишивши їх усіх позаду. А вони завжди гальмували його.

«Але…»

«Ти ще скажи, що Даддітс убив Річі Ґренадо, а ми — його спільники. Він був тим, ким був, Джонсі, і зробив нас тими, хто ми є… але не навмисне. Єдине, що він міг зробити навмисне, — зав’язати шнурки на черевиках, хіба не знаєш?»

І Джонсі думає:

«Омоу о? Омоу сіку?»

«Генрі… Даддітс…»

«Тримається заради нас, Джонсі, я ж сказав. І тримає нас разом».

«У ловці снів».

«Так. То що, будемо стояти тут і сперечатися, поки світ летить шкереберть, чи…»

«Доб’ємо сучого сина», — говорить Джонсі й тягнеться до дверної ручки. Над нею висить табличка з попередженням: «ТУТ ІНФЕКЦІЇ НЕМАЄ. IL N’Y A PAS D’INFECTION ICI», і раптово він розуміє подвійний сенс цього напису, який не кожному щастить розпізнати. Це як оптичні ілюзії Ешера[232]. Поглянь під одним кутом — побачиш правду. Поглянь під іншим — зрозумієш, що перед тобою найжахливіша брехня в усьому всесвіті.

«Ловець снів», — думає Джонсі й повертає ручку.

Кімната за дверима — божевільне царство байрусу, жахливі джунглі, буяння ліан, витких рослин, лоз, скручених у криваво-червоні коси. У повітрі стоїть насичений запах сірки з етиловим спиртом, смородом пускової рідини, залитої в упертий карбюратор морозного січневого ранку. Добре хоча б те, що не потрібно боятися лайнотхорів, тільки не тут, вони на іншому промені ловця в іншому місці й часі. Байрум тепер — проблема Леда, бордер-колі з дуже сумним майбутнім.

Телевізор увімкнено, і хоча екран заріс байрусом, на ньому проглядається примарне чорно-біле зображення. Людина тягне труп собаки цементною підлогою. Курне, засипане мертвим осіннім листям дивне приміщення нагадує склеп із фільмів жахів п’ятдесятих, які Джонсі раніше полюбляв дивитися на відеокасетах. Але це не склеп, тут чути глухий плюскіт — рух води.

Посередині підлоги — кругла іржава кришка з витиснутими на поверхні літерами МУВП: Массачусетське управління водопостачання. Літери випирають навіть крізь червонуватий поріст. Іще б пак! Для Сірого, котрий як фізична сутність помер ще там, у «Дірі в стіні», вони означають усе.

У прямому значенні — весь світ.

Кришка трохи зрушена й відкриває півмісяць абсолютної чорноти. Джонсі усвідомлює, що чоловік, який тягне пса, — він сам, і пес іще живий. Його тіло лишає на цементі пінистий кров’яний слід, а задні лапи смикаються. Немов загрібають.

«Забудь ти про кіно», — гарчить Генрі, і Джонсі переводить погляд на фігуру на ліжку. Сіра істота, прикрита заплямованим байрусом простирадлом по груди. Груди, позбавлені пор, волосся й сосків, здаються гладеньким шматком сірої плоті. Живота під простирадлом не видно, але Джонсі, навіть не дивлячись, знає, що пупка немає, тому що ця тварюка ніколи не народжувалася на світ. Вона всього лише дитяче уявлення про жителя іншого світу, породжене підсвідомістю тих, хто вперше зіткнувся з байрумом. Вони ніколи не існували як реальні створіння, оці прибульці, інопланетяни. Сірі чоловічки як фізичні тіла були створені людською уявою, ловцем снів, і ця думка дає Джонсі деяке полегшення. Він не єдиний, кого обдурили. Хоч щось радує.