Кликати Сірого з вимогою розповісти, що відбувається, не мало сенсу… і, крім того, Джонсі отримував усю необхідну інформацію. Він затримав Сірого, але той прийняв виклик і, здається, перемагає. Viva , Сірий, який або досяг своєї мети, або ось-ось досягне. Коли панелі обвалилися зі стін, він побачив брудну штукатурку — саме такий вигляд мали стіни кабінету братів Трекерів, коли четверо друзів розглядали його в 1978 році, притискаючись лобами до скла, а їхній новий приятель, як було сказано, чекав у них за спиною, поки вони закінчать свою незрозумілу справу й відведуть його додому. Чергова панель відірвалася від стіни, репнувши, немов розірваний папір, і відкривши дошку оголошень із єдиною полароїдною фотографією на ній. Не королева краси, не Тіна Джин Шлоссінґер, а просто якась жінка задерла спідницю до самих трусиків — досить дурна картинка. Дороге килимове покриття раптом зсохлося, як шкіра, відкривши погляду зачовгані кахлі та білих пуголовків використаних презервативів, що їх залишили парочки, які приходили сюди потрахатися під байдужим поглядом полароїдної жінки, яка, по суті, ніхто, так, артефакт порожнього минулого.

Джонсі продовжував ходити, припадаючи на ушкоджену ногу, яка не боліла так нестерпно з перших днів після нещасного випадку, і розумів усе — та й як тут не зрозумієш. У стегно немов напхали скалок і осколків скла, шия та плечі знемагали від страшенної втоми. Сірий в останньому ривку заганяв його тіло до смерті, і Джонсі нічого не міг вдіяти.

Ловець снів поки залишався непошкодженим. Він розгойдувався під стелею, описуючи широкі дуги, але тримався. Джонсі спрямував погляд на нього. Він вважав, що приготувався до смерті, але не хотів помирати так, у цьому смердючому кабінеті. За його стінами вони колись зробили щось добре, навіть майже шляхетне. Але померти тут, під пильним байдужим поглядом жінки, пришпиленої до дошки оголошень… це здавалося несправедливим. Не має значення, що станеться зі світом, — він, Ґері Джонс, який народився в Деррі, штат Мейн, жив у Брукліні, Массачусетс, а потім опинився на Джефферсон-тракт, заслуговує на краще.

— Будь ласка, я заслуговую на краще, ніж оце! — крикнув він павутинню, що розгойдувалося під стелею, і раптом на столі, який розпадався в нього за спиною, задзвонив телефон.

Джонсі розвернувся, застогнавши від нападу нестерпною пекучого болю в стегні. До цього він телефонував Генрі по апарату зі свого університетського офісу, це був блакитний «Трімлайн». Зараз же на потрісканій стільниці стояв старомодний чорний апарат із набірним диском замість кнопок і наклейкою, яка проголошувала: «ХАЙ БУДЕ З ТОБОЮ СИЛА». Апарат із його дитинства, той самий, який батьки подарували на день народження. 949-7784 — номер, на який відіслали рахунок за розмову з Даддітсом багато років тому.

Джонсі стрибнув до телефону, наплювавши на стегно, молячись, щоб лінія не розпалася, не роз’єдналася, перш ніж він устигне відповісти на дзвінок.

— Алло? Алло! — закричав у слухавку він, розгойдуючись на тремтячій, хисткій підлозі. Весь кабінет тепер то здіймався вгору, то опускався, як судно в бурхливому морі.

З усіх голосів менш за все він очікував почути голос Роберти.

— Так, лікарю, зараз будете говорити.

Пролунало клацання, таке різке, що в Джонсі заболіло вухо, потім запанувала мовчанка. Джонсі застогнав і вже хотів був покласти слухавку, коли пролунало ще одне клацання.

— Джонсі? — Це був Генрі. Ледь чутний, далекий голос, але це був Генрі.

— Де ти? — заволав Джонсі. — Господи, Генрі, тут усе валиться! Я сам розпадаюся на частини!

— Я в крамниці Ґосселіна, — сказав Генрі, — тільки я не там. Де б ти не був, ти теж не там. Ми в лікарні, куди тебе привозили після наїзду… — Тріск, дзижчання, шум, а потім знову голос Генрі, цього разу значно ближче й гучніше. Рятувальне коло в розваленому світі. -…але й не там теж!

— Що?

— Ми в ловці снів, Джонсі! Ми в ловці снів і завжди там були! З сімдесят восьмого року! Ловець снів — це Даддітс, але він помирає! Поки ще тримається, але я не знаю, скільки ще…

Знову клацання, знову мерзенне електричне дзижчання.

— Генрі! Генрі!

— …виходь! — Знову ледве чутно, але голос у Генрі відчайдушний. — Ти повинен вийти, Джонсі! Зустрінеш мене. Біжи по ловцю снів, і зустрінеш мене! Ще є час! Ми можемо притиснути цього сучого сина! Ти мене чуєш? Ми можемо…

Чергове клацання, і в слухавці стало тихо. Корпус його дитячого телефону тріснув, розвалився і виблював кубло з проводів. Усі червоно-помаранчеві. Усі заражені байрусом.

Джонсі поклав слухавку й підвів очі до ловця снів, цієї тендітної павутини, що гойдалась над ним. Раптом згадалася фраза з якоїсь гумористичної передачі, яку вони любили повторювати в дитинстві: «Де б ти не був, там ти і є». Вони повторювали це не рідше, ніж «День інший, лайно те саме» а потім, коли подорослішали і стали вважати себе навченими життям, навіть частіше. «Де б ти не був, там ти і є». Тільки, якщо вірити останньому дзвінку Генрі, це не так. Де б вони, на їхню думку, не були, вони були не там .

Вони були в ловці снів.

Джонсі звернув увагу, що у ловця, який розгойдувався над руїнами столу, від центру йдуть чотири основні промені, численні поперечні нитки тримаються на них, але самі промені тримав укупі центр, серцевина, у якій вони з’єднувалися.

«Біжи по ловцю, і зустрінеш мене! Ще є час!»

Джонсі повернувся й кинувся до дверей.

Сірий теж стояв біля дверей — біля дверей приміщення опори. Двері були замкнені, що не дивно, з огляду на пригоду з росіянкою. «Зачиняти двері стайні, коли коня вже вкрали», — так це називав Джонсі. Якби в нього був один із кімів, справа значно спростилася б. Але й зараз він не дуже тривожився. Сірий виявив один цікавий побічний ефект людських емоцій: володіючи ними, ти думаєш наперед, плануєш наперед, щоб уникнути вибуху накопичених емоцій, якщо щось піде не так. Можливо, це одна з причин, завдяки чому цим створінням вдається виживати так довго.

Пропозиція Джонсі здатися — «стати одним із нас», як висловився Джонсі, і вислів цей вразив Сірого своєю таємничістю й екзотичністю — знову й знову спадала на думку, але Сірий уперто її відкидав. Він здійснить свою місію тут, виконає обов’язок. А потім — хто знає? Можливо, сендвічі з беконом. А ще те, що розум Джонсі визначав як «коктейль». Прохолодний, злегка п’янкий напій.

З боку водосховища прилетів вітер, хльоснувши його в обличчя мокрим снігом і на мить засліпивши. Як удар вологим рушником, який повернув його до дійсності, де в нього була незакінчена робота.

Він обережно, боком, підійшов до лівого краю квадратного гранітного ґанку, послизнувся і став на коліна, не звертаючи уваги на кинджальний удар болю в стегно. Не для того він пройшов увесь цей шлях, чорні світлові роки та білі милі, щоб звалитися зі сходів і зламати шию або пірнути у Квеббін і померти від переохолодження в крижаній воді.

Ґанок був нагорі насипу з дробленого каменю. Перехилившись через лівий край, Сірий змахнув сніг із насипу і спробував витягти якийсь нещільний кругляк. Біля дверей тягнувся ряд вікон, вузьких, але не занадто.

Усі звуки приглушувала суцільна пелена важкого мокрого снігу, але Сірий усе ж почув гудіння машини, яке ближчало. Десь їхала ще одна, але та вже зупинилась, здається, в кінці Іст-стрит. Вони наближались, але їм не встигнути. До опори ще не менш ніж миля шляху нерівною, слизькою дорогою. До того часу, як вони дістануться сюди, собака вже буде кинутий у шахту, там він тонутиме й водночас вивергне в акведук байрума.

Намацавши підхожий камінь, він обережно, щоб не впустити пульсуюче тіло собаки в нього на плечах, витяг його, потім відповз від краю сходинки і спробував устати. Не зміг. Куля болю в стегні Джонсі знову розпухла й розжарилася. Неймовірним зусиллям він таки підвівся, хоча біль був таким несамовитим, що віддавав навіть у зубах і скронях.

Сірий постояв трохи, відірвавши ногу від землі, — немов кінь, якому в підкову потрапив камінець, — і притулившись до стіни замкненого будиночка. Коли біль трохи вщух, він каменем вибив скло в лівому від дверей вікні, порізавши при цьому руку Джонсі в кількох місцях. Один поріз був досить глибоким, і кілька великих уламків звисали з верхньої частини вікна, як леза саморобної гільйотини, але на такі речі Сірий уже не зважав. Не відчув він і того, що Джонсі нарешті покинув свою схованку.