Сірий, звиваючись, протиснувся крізь вікно, приземлився на холодну цементну підлогу й роззирнувся.

Прямокутне приміщення футів тридцяти[226] завдовжки. У дальшому кінці вікно, з якого в погожий день, без сумніву, відкривається чудовий краєвид на водосховище, але зараз за ним видно тільки білий сніг, наче його завісили простирадлом. З одного боку висить щось схоже на гігантське сталеве відро, з червоними плямами на боках — не байрус, а окис, який Джонсі ідентифікує як «іржа». Сірий не був упевнений, але припускав, що в цьому відрі у разі необхідності спускають у шахту людей.

Залізна кришка діаметром чотири фути[227] була на своєму місці, точнісінько в центрі підлоги. Він помітив квадратну виїмку на її краї та озирнувся. Біля стіни серед уламків розбитого скла стояли кілька інструментів, серед них був і лом. Цілком можливо, той самий, яким скористалася росіянка-самогубця.

«Наскільки я чув, — подумав Сірий, — бостонці пили її з ранковою кавою напередодні Дня святого Валентина».

Він узяв лом, докульгав до середини кімнати, перемагаючи біль і видихаючи білі хмаринки пари, і сунув у виїмку.

Лом увійшов ідеально.

Генрі вішає слухавку, набирає в легені повітря, затримує його… і рветься до дверей з табличками: «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» та «НЕ ЗАХОДИТИ».

— Гей! — гукає стара Ріні Ґосселін зі свого місця біля каси. — Хлопчику, ану повернись! Туди не можна!

Але Генрі не зупиняється, навіть не сповільнює кроку, а вломившись у двері, раптом розуміє: так, він справді хлопчик, нижчий за свій остаточний зріст майже на фут, і хоча на носі в нього окуляри, вони далеко не такі сильні, як буде потім. Він хлопчисько, але під пасмами волосся (трохи поріділого ще до тридцяти років) прихований дорослий мозок.

«Я дві, дві, дві м’яти в одному»[228], — думає він, завалюючись до офісу старого Ґосселіна, і скажено кудкудакає, заливається сміхом, як у колишні деньки, коли всі нитки ловця снів були близько до центру, а Даддітс розставляв кілочки. «Я трохи живіт не надірвав, — говорили вони, — трохи живіт не надірвав, це довбаний ульот!»

Він потрапляє в офіс, але це не офіс стариганя Ґосселіна, де людина на ім’я Овен Андергілл колись ставила людині, яку звали не Абрагам Курц, запис сірих чоловічків, які говорили голосами знаменитих людей; це коридор, лікарняний коридор, і Генрі нітрохи не здивований. Це Массачусетська лікарня. У нього вийшло.

Тут вогко й набагато холодніше, ніж має бути у звичайному коридорі, а стіни в заростях байрусу. Звідкілясь долітають стогони: «Мені не потрібні ви, не потрібен укол, мені потрібен Джонсі. Джонсі знав Даддітса. Джонсі помер, помер у «швидкій». Лише Джонсі. Не підходьте. Поцілуйте мене в корму, мені потрібен Джонсі».

Але він не піде. Він старий, підступний містер Смерть і не збирається тулитись осторонь. У нього тут справа.

Він непомітно проходить коридором, де так холодно, що дихання виривається білою парою, хлопчик у помаранчевій куртці, з якої незабаром виросте. Шкода, що в нього немає рушниці, тієї, яку дав йому покористуватися батько Піта, але рушниця зникла, залишилась у минулому, похована під тягарем років, разом із телефоном Джонсі з наліпкою із «Зоряних воєн» (як вони всі заздрили цьому телефону), курткою Бобра з блискавками та светром Піта з емблемою NASA на грудях. Поховані під вантажем років. Деякі мрії, помираючи, вириваються на волю, ось іще одна з гірких істин цього світу. Як їх багато, цих гірких істин…

Він проходить повз парочку балакучих санітарок-реготух, одна з них чомусь доросла Джозі Рінкенгауер, а друга — жінка з полароїдної фотографії, яку вони бачили того дня крізь вікно кабінету братів Трекерів. Вони не помічають його, тому що для них його там немає, він зараз у ловці снів, біжить назад по променю, до самого центру. «Я — Яйцеголов, — думає він. — Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов».

Генрі йшов коридором на звук голосу Сірого.

Крізь розбите вікно Курц виразно чув цей звук — уривчастий скрекіт автоматичної гвинтівки. Він пробудив давно знайомі відчуття неспокою й нетерпіння: злості через те, що стрілянина почалася без нього, і страху, що все скінчиться, перш ніж він устигне дістатися до місця, і не залишиться нікого, крім поранених, що скиглять «лікаря-лікаря-лікаря».

— Жени, Фредді.

Перлмуттер, який сидів прямо перед Курцом, дедалі глибше занурювався в кому.

— Дорога занадто слизька, босе.

— Все одно жени. У мене таке відчуття, що ми майже…

Він побачив рожеву пляму на чистому білому серпанку снігу, розмиту, як кров із порізу на обличчі, що сочиться крізь крем для гоління, а потім прямо перед ними виник «субару» — ніс у ямі, зад піднятий догори. Наступної секунди Курц узяв назад усі свої недобрі слова стосовно водійської майстерності Фредді. Його заступник усього-на-всього крутнув кермо праворуч і натиснув на газ, коли «Хамві» почав іти юзом. Величезна машина, покірна керму, перемахнула через тріщину на дорозі. Поштовх вийшов настільки потужним, що Курца підкинуло вгору і він так ударився маківкою об дах, що з очей іскри посипалися. Руки Перлмуттера безсило, як у трупа, підстрибнули, голова відкинулася спочатку назад, потім уперед. «Хамві», пройшовши так близько від «субару», що зірвав ручку дверей з пасажирського боку, помчав уперед по вже єдиному, абсолютно свіжому сліду від шин.

«Я вже дихаю тобі в потилицю, Овене, — подумки зловтішався Курц. — Прямо в потилицю, Овене, хай згноїть Господь твої блакитні очі».

Єдине, що непокоїло його, — ота коротка стрілянина. Що б це означало? Але хай там як, а більше не стріляли.

Потім попереду замайоріла ще одна пляма, цього разу оливково-зелена. Другий «Хаммер». Вони пішли, напевне, пішли, але…

— Зброю до бою, — коротко наказав він Фредді збудженим голосом. — Декому час віддавати борги.

До того часу, коли Овен дістався до місця, де Іст-стрит закінчується (або, якщо хочете, перетворюється на звивисту лінію, яка зникає на північному сході Фіцпатрік-роуд), він уже чув Курца, і Курц, імовірно, чув його — «Хамві», звичайно, не такий гучний, як «Харлей», але й найтихішою машиною його не назвеш.

Сліди Джонсі остаточно зникли, але Овен іще бачив стежку, що відходила від основної дороги і йшла вздовж берега водосховища.

Овен заглушив мотор.

— Генрі, схоже, звідси доведеться йти пі…

І осікся. Він так зосередився на дорозі, що навіть жодного разу не озирнувся назад і не глянув у дзеркало заднього огляду. Тому виявився абсолютно не готовим до того, що побачить. Не готовим і враженим.

Генрі й Даддітс злилися в тому, що Овену здалось останніми обіймами: щетиниста щока притиснута до щетинистої щоки, очі заплющені, обличчя та куртки вимазані кров’ю. Не помітивши, щоб хтось із них дихав, Овен вирішив, що вони померли разом: Даддітс — від лейкемії, Генрі, можливо, від серцевого нападу, викликаного перевтомою та постійним, нескінченним тридцятигодинним стресом. Але потім він помітив дрібне тремтіння повік. В обох.

Обнялися. Забризкані кров’ю. Але не мертві. Сплять.

Сплять і бачать сни .

Овен хотів був гукнути Генрі, але роздумав. Генрі відмовився покинути табір у Джефферсон-тракт, не звільнивши в’язнів, і хоча їм це зійшло з рук — дякувати випадку… або втручанню Провидіння, якщо ви вірите, що таке трапляється не тільки в телесеріалах, — піти непоміченими їм не пощастило. Курц причепився до них, як шмаркля з носа, чого, певно, не сталося б, якби Овен і Генрі просто по-тихому дременули в бурю.

«Але все одно вже нічого не зміниш», — подумав Овен, відчиняючи дверцята машини й зістрибуючи на землю. Звідкілясь із півночі, з білої порожнечі снігової бурі, долинув крик орла, який нарікав на негоду. Позаду, з півдня, чулося наближення ревіння автівки Курца, цього настирливого божевільного. Через довбаний сніг неможливо було сказати точно, наскільки він близько. За такої швидкості й густоти сніг стає чимось на зразок глушилки. Курц може бути за дві милі звідси, а може й набагато ближче. І Фредді з ним, клятий Фредді, ідеальний солдат, Дольф Лундґрен із пекла.