Що це? Сірий відчув розчарування? Чи здалося? Джонсі всією душею сподівався, що не здалося.

Це в нього чудово вийшло… За часів їхньої безпутної юності вся їхня четвірка назвала б це «дав просратися».

Роберта Кейвелл пробудилася від поганого сну і подивилася праворуч від себе, майже очікуючи побачити лише темряву. Але на варті біля ліжка заспокійливо світилися блакитні цифри, і це означало, що електрика не вимкнулась. Дивна річ — вітер он як завиває.

«1:04 a. m.» світилося на годиннику. Роберта ввімкнула лампу — треба користуватися, поки ще є можливість, — і випила трохи води зі склянки. Що її розбудило? Вітер? Поганий сон? Так, сон, звичайно, був неприємний, якісь інопланетяни з променями смерті, всі кудись біжать, але навряд чи вона прокинулася від цього.

Потім вітер стих, і вона почула, що її розбудило: голос Даддітса внизу. Даддітс… співає? Чи можливе таке? До того ж після вчорашнього жахливого дня і вечора?

«Оееер оер!» — тільки й було чути з другої до п’ятої години. «Бобер помер!» Невтішний Даддітс довів себе до крові з носа. Вона боялася цього. Коли йшла кров, іноді її неможливо було зупинити підручними засобами і доводилося везти Даддітса до лікарні. Цього разу кровотечу зупинити вона зуміла: запхнула в ніздрі вату і пощипала його перенісся між очима. Вона телефонувала лікареві Бріско запитати, чи можна дати Даддітсу жовту таблетку валіуму, але Бріско, бачте, відбув до Нассау. Його заміняв інший лікар, якийсь вилупок у білому халаті, який Даддітса жодного разу в житті не бачив, і Роберта навіть не стала до нього звертатися. Вона просто дала Даддітсу валіум, змастила його бідні сухі губи та порожнину рота тампоном, просоченим гліцерином зі смаком лимона, який йому найбільше подобався. У роті в нього постійно з’являлися ранки й виразки, навіть коли закінчився курс хіміотерапії. А з хіміотерапією покінчено. Ніхто з лікарів — ні Бріско, ні будь-хто інший — не хотів визнавати цього, тому пластиковий катетер так і не був знятий. Роберта не дозволить знову провести свого хлопчика крізь це пекло.

Коли він проковтнув пігулку, вона лягла до нього в ліжко, обійняла (обережно, щоб не потривожити його лівий бік, де під бинтами був прихований катетер) і заспівала йому. Але не колискову Бобра. Ні, тільки не сьогодні.

Нарешті він почав заспокоюватись, і, коли їй здалося, що він заснув, вона обережно витягла ватяні грудочки з його ніздрів. Друга трохи застрягла, і в Даддітса розплющились очі — немов прекрасне зелене сяйво освітило кімнату. Ці очі — його справжній дар, іноді думала вона, а не ота його інша особливість… здатність бачити всілякі там лінії та інше.

— Аммо?

— Що, Дадді?

— Оер у аю?

У неї стиснулося серце від цих слів і від думки про кумедну шкіряну куртку Бобра, яку він так любив, що заносив до дірок. Якби йшлося про когось іншого, про кого завгодно, тільки не про одного з чотирьох його друзів дитинства, вона б поставила під сумнів передчуття Даддітса. Але якщо Даддітс каже, що Бобер помер, то Бобер майже напевне мертвий.

— Так, сонечко, я впевнена, він у раю. Спи.

Ще одну довгу мить чудесні зелені очі вдивлялися в її очі, і вона вже вирішила була, що він зараз знову заплаче. Одна сльоза, велика й ідеальної форми, все ж скотилася по його щетинистій щоці. Йому тепер було так важко голитись, іноді навіть електробритва «Норелко» лишала на шкірі невеликі порізи, які потім годинами сочилися кров’ю. Потім його очі знову заплющились, і вона тихенько вийшла з кімнати.

Коли стемніло і вона взялася варити йому вівсянку (будь-яка їжа, крім найлегшої, тепер викликала в нього блювоту — ще одна певна ознака того, що кінець уже близько), кошмар почався знову. Уже налякана все більш дивними новинами, які надходили з Джефферсон-тракт, вона з калатанням серця кинулася до його кімнати. Даддітс сидів на ліжку і мотав головою з боку в бік, як уперта дитина. Кровотеча з носа відновилась, і з кожним рухом голови з носа зривалися червоні краплинки. Вони падали на подушку і навіть залетіли на фотографію Остіна Паверса з автографом («Круто, бебі!» — було написано на ній унизу) та пляшечки на столі: ополіскувач для рота, компазин, перкоцет, мультивітаміни, від яких, здається, не було жодної користі, висока баночка з лимонними гліцериновими тампонами.

Цього разу він повідомив про смерть Піта. Милий, хай і не дуже тямущий Пітер Мур. Господи Боже, невже це правда? І про Бобра, і про Піта?

Другий напад істеричної скорботи протривав не так довго, можливо, через те, що перший напад виснажив Даддітса. Їй знову, дякувати Богові, вдалося вгамувати кровотечу, після цього вона стала міняти постіль, попередньо пересадивши сина на стілець біля вікна. Там він сидів, дивлячись на снігопад, час від часу схлипуючи, іноді видаючи гучні вологі зітхання, від яких у неї всередині все розривалося. Їй ставало боляче лише від погляду на нього: який він худенький, сама тінь залишилась, а який блідий, який лисий . Вона передала йому його бейсболку з емблемою клубу «Ред Сокс» і підписом великого Педро Мартинеса[153] на козирку («Коли ти помираєш, до тебе потрапляє стільки цікавих речей», — іноді дивувалася вона), вирішивши, що так близько до скла в нього може змерзнути голова, але Даддітс не схотів її вдягати. Просто поклав собі на коліна і дивився в темряву великими нещасними очима.

Нарешті вона поклала його назад у ліжко, і зелені очі сина знову дивилися на неї в усьому своєму моторошному передсмертному сяйві.

- Ііт еж у аю?

— Звичайно, він теж у раю.

Вона не хотіла плакати, відчайдушно не хотіла, це могло знову його схвилювати, але відчула, як на очі навертаються сльози. Її голова була вагітна ними, і щоразу, коли вона робила вдих, у носі відчувався смак моря.

— У аю ф Оом?

— Так, милий.

- Іа поачу Ооа і Ііта у аю?

— Так, побачиш. Але ще не скоро.

Його очі заплющилися. Роберта ще довго сиділа біля нього на ліжку, втупившись поглядом у свої руки, сумна, як сама печаль, самотня, як сама самотність.

Тепер же вона поспішила вниз, і так, він дійсно співав. Вільно володіючи мовою Даддітса (та й як же їй було нею не володіти, якщо понад тридцять років це була її друга мова), вона, навіть не замислюючись, переклала протяжні склади: «Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато. Скубі-Дубі-Ду, нам допоможи, будемо чекати».

Вона забігла до кімнати, не знаючи, чого чекати. Але точно не цього: у кімнаті яскраво горіло світло, а Даддітс був повністю вдягнений, уперше після попередньої (і, якщо вірити доктору Бріско, останньої) ремісії. В улюблених вельветових штанях, теплому жилеті поверх футболки з зображенням Ґрінча і в бейсболці «Ред Сокс», він сидів на стільці біля вікна і дивився в ніч. На обличчі його тепер не було ні тривоги, ні сліз. Він вдивлявся в снігову бурю з ясноокою впевненістю, що змусила її згадати колишні часи, до хвороби, яка давалася взнаки ледь помітними, здавалося б, несерйозними симптомами: задишка й утома після короткої гри у фрисбі надворі, занадто великі синці після навіть незначних забиттів і те, як довго вони не проходили. Так він, бувало, дивився, коли…

Але вона не могла думати, вона була занадто стривожена, щоб думати.

— Даддітсе! Дадді, що…

— Аммо! Е оя аізка?

«Мамо, де моя валізка для сніданків?»

— На кухні, але, Дадді, ніч надворі. Іде сніг. Ти ні…

Нікуди не підеш, хотіла вона сказати, звичайно ж, але слова ці не захотіли злітати з язика. Його очі так світилися, були такими живими. Таке ясне світло в його очах, напевне, повинне було порадувати її, але чомусь, навпаки, злякало.

— Еі ііна оя оока! Еі ііуен ій іанок!

«Мені потрібна моя валізка. Мені потрібен мій сніданок!»

— Ні, Даддітсе, — намагаючись бути твердою. — Тобі потрібно роздягтись і лягти. Ось що тобі потрібне, більше нічого. Нумо. Я допоможу.

Але, коли вона підійшла, він підняв руки і схрестив їх на вузьких грудях, долоня правої руки притиснута до лівої щоки, долоня лівої руки — до правої. З самого раннього дитинства це був його єдиний спосіб чинити опір. Зазвичай цього вистачало. Вистачило й зараз. Їй не хотілося його знову засмучувати, щоб у нього знову носом пішла кров, але вона не мала наміру збирати і класти у валізку зі Скубі-Ду сніданок у п’ятнадцять хвилин на другу ночі. Ні.