Нарешті він підвівся, кульгаючи, повернувся до машини, сів і ввімкнув обігрів. У пориві гарячого повітря тіло Джонсі затрусило. Доволі скоро Сірий уже знову стояв біля замкнених дверей кабінету, вимагаючи пояснень.

— Що ж ти так лютуєш? — поцікавився Джонсі лагідно, але посміхаючись. Чи відчував це Сірий? — Невже ти чекав, що я допомагатиму тобі? Та облиш, приятелю… Не знаю всіх подробиць, але добре уявляю собі загальний план: років за двадцять уся Земля перетворюється на велику червону кулю. Ніяких тобі озонових дір, але й ніяких людей теж.

— Ти зі мною не хитруй! Не смій!

Джонсі насилу стримав бажання довести Сірого до чергової істерики. Він вважав, що непроханий гість не зможе пробитися крізь двері, що їх розділяють, хоч би як лютував. Але який сенс улаштовувати таку перевірку? До того ж Джонсі був емоційно виснажений, нерви підводили, у роті стояв металевий присмак.

— Як її може там не бути?

Сірий поклав руку на центр керма. Загув клаксон. Лед скинув голову і подивився на людину за кермом великими нервовими очима.

— Ти не можеш мені брехати! Я розпоряджаюся твоїми спогадами!

— Ну… Кілька штук я забрав собі. Пам’ятаєш?

— Які? Скажи.

— Навіщо? — запитав Джонсі. — Що я за це матиму?

Сірий замовк. Джонсі відчув, як він перебирає різні файли. Потім раптом із-під дверей і крізь вентиляційну витяжку в кабінет почали проникати запахи. Його улюблені: попкорн, кава, юшка, що готувала мати. Шлунок миттєво заревів.

— Звичайно, я не можу тобі обіцяти юшку, яку готувала твоя мати, — сказав Сірий, — але я тебе нагодую. А ти ж голодний, правда?

— Коли ти катаєшся в моєму тілі й жереш мої емоції, було б дивно, якби я не хотів їсти, — відповів Джонсі.

— На південь звідси є один заклад, «Дайзартс»[149]. Якщо вірити тобі, він відчинений цілодобово, а це означає весь час. Чи й щодо цього ти теж брешеш?

— Я ніколи не брехав, — заперечив Джонсі. — Як ти сказав, я не можу брехати. У тебе в руках усі кнопки, усі спогади, у тебе в руках усе, крім того, що міститься тут.

— Де тут ? Як узагалі може бути якесь тут ?

— Не знаю, — чесно відповів Джонсі. — Звідки мені знати, що ти нагодуєш мене?

— Тому що я мушу це робити, — зі свого боку дверей мовив Сірий, і Джонсі зрозумів, що він теж не бреше. Якщо іноді не підливати бензину, машина не поїде. — Якщо ти вдовольниш мою цікавість, я нагодую тебе тим, чого ти захочеш. Якщо ні…

Запахи, що сочилися з-під дверей, змінилися, тепер це був різкий сморід гнилих броколі та брюссельської капусти.

— Гаразд, — сказав Джонсі. — Я розповім тобі все, що знаю, а ти візьмеш у «Дайзартс» млинці та бекон. Сніданки цілодобово, ти в курсі. Домовились?

— Домовились. Відчиняй двері, потиснемо руки.

Джонсі від подиву навіть посміхнувся — це була перша спроба Сірого пожартувати, і, треба сказати, не така погана. Він подивився в дзеркало заднього огляду і побачив схожу посмішку на губах, які йому вже не належали. Від цього було трохи моторошно.

— Частину з рукостисканням пропустимо, — сказав він.

— Розповідай.

— Гаразд, тільки попереджаю: якщо не виконаєш обіцянки, більше жодного слова від мене не почуєш.

— Матиму на увазі.

Пікап стояв на вершині Стендпайп-гілл, злегка погойдуючись на ресорах, із фар ніби стирчали циліндри наповненого снігом світла. Джонсі розповів Сірому те, що знав. На його думку, це було ідеальне місце, щоб розповідати страшні історії.

Для Деррі 1984 і 1985 роки стали часом сумних подій. Улітку 1984-го троє місцевих хлопців утопили в Каналі гомосексуаліста. Протягом наступних десяти місяців кількох дітей убив психопат, який іноді вдягався клоуном.

— Хто такий цей Джон Вейн Ґейсі[150]? — запитав Сірий. — Це він убивав дітей?

— Ні, просто один із Середнього Заходу з подібним modus operandi[151], — відповів Джонсі. — Тобі незрозумілі багато перехресних зв’язків моїх думок, так? Можу посперечатись, у вас там, звідки ти родом, поетів небагато.

На це Сірий не відповів. Джонсі сумнівався, що він знає, хто такі поети. І що йому це цікаво.

— У будь-якому разі, — продовжив Джонсі, — останньою неприємністю став якийсь ненормальний ураган. Він налетів на місто 31 травня 1985 року. Тоді загинуло понад шістдесят осіб. Водонапірну Вежу повалило, і вона скотилась отуди, на Канзас-стрит. — Він указав праворуч від машини, де земля різко йшла вниз і губилася в темряві. — Майже три чверті мільйона галонів води ринуло з Апмайл-гілл на ділову частину міста й майже зруйнувало її. Буря трапилася, коли я складав випускні. Батько зателефонував мені й розповів, але я, звичайно ж, знав про це — це було в усіх новинах.

Джонсі замислився, замовк і обвів поглядом кабінет, який був уже не порожнім і занедбаним, а добре вмебльованим (підсвідомість додала диван із його будинку та крісло Імса[152], яке він одного разу бачив у каталозі Музею сучасного мистецтва, — чудова річ, але йому не по кишені) і цілком приємним на вигляд… Явно приємнішим, ніж холодний засніжений світ, у якому зараз доводиться мешкати загарбникові його тіла.

— Генрі теж був в університеті. У Гарварді. Піт гіпував на Західному узбережжі. Бобер нудьгував у дворічному коледжі на півдні штату, де переважно, як він потім казав, займався тим, що курив гашиш і грав у відеоігри.

Тільки Даддітс перебував тут, у Деррі, коли налетів ураган… але Джонсі не хотів вимовляти його ім’я.

Сірий нічого не сказав, але Джонсі виразно відчув його нетерпіння. Сірого цікавила виключно водонапірна Вежа. І те, як Джонсі його обдурив.

— Слухай, Сірий… Якщо хтось когось і обдурив, то це ти сам себе. Я всього лише забрав кілька коробок «Деррі» й переніс сюди, поки ти був зайнятий убивством того бідного солдата.

— Бідні солдати прилетіли на повітряних кораблях і вбили всіх моїх родичів, яких змогли знайти.

— Та облиш. Ви, хлопці, з’явилися сюди не для того, щоб запросити нас до Галактичного Книжкового Клубу.

— А що б це змінило?

— Не будемо вигадувати гіпотез, — сказав Джонсі. — Після того, що ти зробив із Пітом і тим військовим, у мене немає навіть найменшого бажання вести з тобою інтелектуальні дискусії.

— Ми робимо те, що нам доводиться робити.

— Можливо, але, коли ти гадаєш, що я тобі допомагатиму, ти божевільний.

Собака подивився на Джонсі з іще більшим занепокоєнням, він явно не звик до господарів, які ведуть жваві бесіди самі з собою.

— Вежа завалилась у 1985-му, шістнадцять років тому, і ти вкрав цей спогад?

— Загалом так, хоча, я гадаю, засудити мене за це в тебе навряд чи вийде, тому що спогади належали мені від початку.

— Що ще ти вкрав?

— Це моя справа, а твоя — думати й гадати.

Двері здригнулися від гучного, роздратованого удару. Джонсі знову згадалася казка про трьох поросят. Дуйте і плюйте, Сірий, насолоджуйтесь сумнівними принадами люті.

Але Сірий, судячи з усього, відійшов від дверей.

— Сірий? — покликав Джонсі. — Гей, ти тільки не лютуй там, гаразд?

Джонсі здогадався, що Сірий міг попрямувати на пошуки подальшої інформації. Водонапірна Вежа більше не існувала, але Деррі нікуди не подівся, отже, вода має надходити з якогось іншого місця . Чи знав Джонсі, де це інше місце?

Джонсі не знав. У нього збереглися невиразні спогади про те, як спекотного літа, повернувшись із університету додому, він пив багато води з пляшок, але це й усе. Зрештою вода знову потекла з кранів, але чи замислювався про це двадцятиоднорічний хлопець, якого тоді найбільше в житті цікавило, як залізти в трусики Мері Шратт? Вода надходить, ти п’єш. Тебе не хвилює, звідки вона береться, якщо від неї не нудить і не починається пронос.