Изменить стиль страницы

Коли Джонсі знову прикладає трубку до вуха, Роберта Кейвелл каже:

— …повернутись у Деррі? Я гадала, ви зараз на полюванні в Кінео.

— Ми ще тут, — відповідає Джонсі. Він обертається на друзів і з подивом помічає, що вони майже зовсім не пітніють: легкий блиск на лобі Генрі, кілька краплинок на верхній губі Піта, і все. Дива та й годі. — Ми тільки подумали… е-е-е… що варто до вас зателефонувати.

— Ви знали, — голос у неї рівний, не неприязний, але позбавлений питальної інтонації.

— Е-м-м… — він відтягує комір фланелевої сорочки і починає обмахувати ним груди. — Так.

На цьому місці більшість людей почали б ставити питання типу: «Як ви дізналися?» або «Та що з вами, в біса, таке?», — але Роберта не більшість людей, і в неї був майже місяць на те, щоб побачити, як вони ставляться до її сина. Вона каже:

— Зачекай, Джонсі. Зараз я його дам.

Джонсі чекає. На віддалі чути крики Даддітса і м’який голос Роберти. Вона звертається до нього. Умовляє його, аби він підійшов до телефону. Застосовує слова, які тепер у будинку Кейвеллів вважаються чарівними: «Джонсі, Бобер, Піт, Генрі». Голоси наближаються, і навіть через трубку Джонсі відчуває, як вони пробивають собі шлях у його голову — тупий ніж, яким можна копати й довбати, але тільки не різати. Ай. Порівняно з плачем Даддітса лікоть Генрі здається ласкавим дружнім поплескуванням. Тим часом по шиї стікають солоні потоки. Очі зупиняються на двох табличках, що висять над телефоном. «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», — написано на одній. «НЕ ЛАЯТИСЯ», — на другій. Нижче хтось нашкрябав: «Який мудак це вигадав?»

Потім трубку бере Даддітс. Тепер моторошне ревіння звучить прямо у вухо. Джонсі морщиться, але, незважаючи на біль, на Даддса неможливо гніватися. Тут, у магазині, їх четверо, на іншому кінці дроту він зовсім один. І яка ж він дивовижна людина. Бог скривдив його і благословив водночас, і від думки про це в Джонсі йде обертом голова.

— Даддітсе, — вимовляє він у трубку. — Даддітсе, це ми. Джонсі…

Він простягає трубку Генрі.

— Привіт, Даддітсе, це Генрі…

Генрі передає трубку Пітові.

— Привіт, Даддсе, це Піт. Годі вже ревти. Усе гаразд.

Піт передає трубку Бобру, той, подивившись навколо, відходить із трубкою настільки глибоко в куток, наскільки дозволяє шнур. Прикриваючи рукою рот, щоб його не почули старі біля печі (не кажучи вже про його власного старого, зрозуміло), він співає перші два рядки колискової. Потім замовкає і прислухається. Через секунду великим і вказівним пальцями показує друзям кружальце — все гаразд. Передає трубку Генрі.

— Даддсе? Це знову Генрі. Слухай, то був лише сон, Даддітсе. Цього нічого насправді не було, розумієш? Усе позаду… — Генрі прислухається, і Джонсі, скориставшись нагодою, знімає фланелеву сорочку. Футболка під нею мокра від поту.

У світі є мільйони речей, яких Джонсі не знає, — наприклад, що пов’язує його і його друзів із Даддітсом, — але він точно знає, що більше не може лишатися тут, у крамниці Ґосселіна. Він відчуває себе як у клятій печі, а не біля неї. У цих старих пердунів, які зібралися навколо, напевне, в кістках лід.

Генрі киває.

— Так, немов страшне кіно. — Слухає і хмуриться. — Ні, ти цього не робив. Ніхто з нас цього не робив. Ми нічого з ним не робили. Ми ні з ким з них нічого не робили.

І тут — осяяння! — Джонсі розуміє, що це зробили вони. Вони не хотіли конкретно цього, але це сталося через них. Вони боялися, що Річі, як і обіцяв, розбереться з ними… тому розібралися з ним першими.

Піт простягає руку, і Генрі каже в слухавку:

— Піт хоче тобі щось сказати, Даддсе.

Він передає телефон Пітові, і Піт каже Даддітсу, що треба просто забути про це, що вони скоро повернуться додому, зіграють у крибедж і влаштують пекельні веселощі, але поки…

Джонсі підводить погляд і бачить, що одна з табличок над телефоном змінилася. На тій, що ліворуч, як і раніше, написано «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН», а на правій тепер красується: «ЧОМУ Б НЕ ВИЙТИ НАДВІР, ТАМ ПРОХОЛОДНІШЕ». І це класна думка. Чудова думка. То чому б не вийти? За Даддітса тепер уже можна не хвилюватися.

Але не встигає він зрушити з місця, як Піт простягає йому трубку.

— Він хоче поговорити з тобою, Джонсі.

Цієї секунди він уже готовий кинутися навтікача, пославши до біса Даддітса і всіх інших. Але це його друзі; вони разом побачили один жахливий сон, зробили те, що не хотіли робити,

(брешеш, паскудо, ти хотів, хотів цього і зробив )

і їхні очі зупиняють його, незважаючи на спеку, яка вже стисла його груди, як задушливі лещата. Їхні очі говорять, що він не має права йти, доки Даддітс не покладе слухавку, що він частина цього.

«Це наш сон, і він іще не закінчився, — запевняли їхні очі… насамперед очі Генрі. — Це триває з того дня, коли ми знайшли його за складом братів Трекерів, коли він майже голий стояв на колінах. Він бачить лінію, а тепер і ми її бачимо. І хоч ми можемо сприймати її по-різному, частина нас завжди бачитиме цю лінію. Ми будемо бачити її, доки не помремо».

Але в їхніх очах є і щось іще, щось таке, що буде незримо переслідувати їх аж до смерті й затьмарюватиме тінню навіть найщасливіші дні в їхньому житті. Страх перед скоєним. Перед скоєним у забутій частині їхнього одного на всіх сну.

Ось що змушує його залишитись і взяти слухавку, хоча він знемагає від спеки, смажиться, плавиться, хай йому чорт .

— Даддітсе, — каже він, і навіть голос його звучить гаряче. — Дійсно все гаразд. Я зараз передам трубку Генрі, тут спекотно до чортиків, і мені потрібно подихати повітрям…

Даддітс перериває його гучним схвильованим голосом:

Е иой! Осі, е иой! Іий! Іий! Іий!

Вони з першої хвилини розуміли його кудкудакання, і Джонсі прекрасно зрозумів, що він каже: «Не виходь! Джонсі, не виходь! Сірий! Сірий! Сірий!»

У Джонсі відвисає щелепа. Він дивиться повз піч, яка пашить спекою, вздовж ряду, в якому батько Бобра страждає від похмілля і без жодної цікавості розглядає банки з бобами, повз місіс Ґосселін за старим касовим апаратом і далі крізь скляний фасад. Це велике вікно брудніше і всуціль заліплене наклейками з рекламою чого завгодно, від цигарок «Вінстон» і пива «Мусхед» до церковних обідів і пікніків на четверте липня ще з тих часів, коли на чолі країни стояв арахісовий президент… і все ж там досить відкритого скла, щоб Джонсі побачив те, що чекає на нього зовні. Це створіння, яке підійшло до нього ззаду, коли він утримував двері ванної, створіння, яке вкрало його тіло. Гола сіра постать стоїть біля бензоколонки на безпалих ногах і дивиться на нього сірими очима. Джонсі думає: «Вони насправді не такі, просто ми такими їх бачимо».

І, неначе бажаючи це підкреслити, Сірий піднімає та опускає одну з рук. З кінчиків трьох його пальців зриваються і пушинками злітають угору маленькі золотаво-червонуваті цятки.

«Байрус», — думає Джонсі.

І, ніби це було чарівне заклинання, все навколо завмирає. Крамниця Ґосселіна перетворюється на натюрморт. Потім із нього починають тікати кольори, і він перетворюється на чорно-біле фото. Друзі Джонсі стають прозорими і поступово зникають. Лише дві речі залишаються реальними: важка чорна трубка телефону-автомата і спека. Задушлива спека.

Оийя! — кричить йому у вухо Даддітс. Джонсі чує довгий сиплий вдих, який він добре пам’ятає: Даддітс готує себе до того, щоб заговорити якомога виразніше. — Онсі! Онсі, оийя! ОИЙЯ!

2

…кинься! Джонсі, прокинься!

Джонсі підняв голову і спочатку нічого не зміг розрізнити. Очі закривало мокре від поту скуйовджене волосся. Він прибрав його з обличчя, сподіваючись побачити свою спальню — або спальню в «Дірі в стіні», або, ще краще, спальню свого бруклінського будинку, — але не судилося. Він, як і раніше, перебував у кабінеті складу братів Трекерів. Джонсі заснув, сидячи за столом, і йому наснилося, як багато років тому вони телефонували Даддітсові. У житті все так і було, крім запаморочливої спеки. Якщо вже на те пішло, у закладі старого Ґосселіна, навпаки, завжди було прохолодно, він через скнарість ніколи не опалював як слід. Спека пробралася в сон, бо спекотно було тут. Господи Боже, тут, здається, градусів сто або навіть усі сто десять[144].

вернуться

144

100-110 °F +38… +43 °C.