«Піч зіпсувалась, — подумав він і підвівся. — Або будівля горить. У будь-якому разі, потрібно забиратися звідси, або я тут підсмажуся живцем».

Джонсі обійшов стіл, не помічаючи, що стіл змінився, не помічаючи, що, коли він поспішив до дверей, щось торкнулося його маківки. Він уже взявся був за ручку замка однією рукою і за собачку другою, коли згадав, що Даддітс уві сні переконував його не виходити, бо зовні на нього чекає Сірий.

Виявилося, що так і є. Він чекав прямо за дверима. У складі спогадів, до яких тепер мав повний доступ.

Джонсі розчепірив спітнілі пальці на дерев’яній панелі дверей. Волосся знову впало на очі, але він цього не помітив.

— Сірий, — прошепотів він. — Ти там? Так, ти там.

Немає відповіді, але Сірий був там, це точно. Він стояв, нахиливши набік безволосу сіру подобу голови, і не зводив блискучих чорних очей із ручки дверей, чекаючи, коли вона ворухнеться. Чекаючи, коли Джонсі вибіжить зі свого притулку. А що потім?

Прощавайте, дошкульні людські думки. Прощавайте, зайві й тривожні людські емоції.

Прощавай, Джонсі.

— Сірий, ти намагаєшся мене викурити?

Як і раніше, немає відповіді. Джонсі вона й не була потрібна. Адже Сірий отримав доступ до всіх кнопок керування, так? У тому числі й тих, які відповідають за температуру. Наскільки високо він її підняв? Цього Джонсі не знав, але він знав, що температура далі підвищується. Пасок, що зціплював груди, зробився ще гарячішим і важчим. Дихати було важко, у скронях гупало.

«Вікно. Що там з вікном?»

Відчувши приплив надії, Джонсі повернувся до вікна і припав спиною до дверей.

За вікном стояла пітьма — ось тобі й вічний день жовтня 1978 року, — під’їзна дорога, що тяглася вздовж складу братів Трекерів, була похована під сніговими заметами. Ніколи, навіть у дитинстві, сніг не вабив Джонсі так сильно. Він уявив, як виривається крізь вікно, немов Еррол Флінн у якомусь старому фільмі про піратів, кидається в сніг і заривається палаючим обличчям у його благословенну білу прохолоду.

Так, а потім відчуття рук Сірого в себе на шиї. У нього на руках по три пальці, але вони, напевне, сильні і вмить витиснуть із нього життя. Навіть якщо він спробує зробити у вікні хоча б шпаринку, щоб впустити трохи холодного нічного повітря, Сірий пробереться всередину і наскочить на нього, як вампір. Тому що ця частина світу Джонсі небезпечна. Ця частина — відвойована територія.

«Вибір невеликий. І те, і те паскудне».

— Виходь, — нарешті мовив крізь двері Сірий голосом самого Джонсі. — Я все зроблю швидко. Ти ж не хочеш тут підсмажитись… чи хочеш?

Джонсі раптом побачив, що перед вікном стоїть стіл, якого тут узагалі не було, коли він уперше опинився в цьому кабінеті. До того як він заснув, це був звичайний дерев’яний стіл, найпростіша модель, яку можна купити в магазині офісних меблів, якщо в тебе зовсім скрутно з грошима. У якусь хвилину — коли саме це сталося, він пригадати не міг — на столі з’явився телефон. Звичайний чорний телефон. Такий же простий і без претензій, як сам стіл.

Тепер же він побачив, що стіл перетворився на дубове бюро, точну копію того, що стояло в кабінеті його бруклінської квартири, а телефон зробився блакитним «Трімлайном» із кнопками на трубці, таким самим, як у його університетському офісі. Джонсі змахнув із лоба рясний, теплий, як сеча, піт і тільки тепер помітив, що торкалося його голови.

Ловець снів.

Ловець снів із «Діри в стіні».

— Свята срака, — прошепотів він. — Я вже прикрашаю приміщення.

Звичайно, чому б ні? Хіба навіть засуджені на смерть не прикрашають свої камери, як можуть? Але якщо він зміг додати бюро, ловця снів і телефон, тоді, можливо…

Джонсі заплющив очі й зосередився, намагаючись викликати в пам’яті образ свого кабінету в Брукліні. На мить він розгубився, бо в нього виникло питання: якщо його спогади зберігаються за дверима, як він може орудувати ними тут? Відповідь, яку він знайшов, виявилася занадто простою: спогади — у нього в голові, де завжди й були. Картонні коробки в сховищі — це те, що Генрі міг би назвати екстеріоризацією, його способом уявити наочно те, до чого отримав доступ Сірий.

«Забудь. Думай про те, що треба. Кабінет у Брукліні. Уявляй кабінет у Брукліні».

— Що ти робиш? — спитав Сірий. Запобіглива самовпевненість зникла з його голосу. — Якого біса ти робиш?

Джонсі на це посміхнувся, не втримався, але від своєї справи не відволікся. Він уявляв не просто кабінет, а одну конкретну стіну в кабінеті… там, біля дверей, що вели до маленького туалету… так, ось він, на місці. Термостат «Хонівел». І що тепер казати? Є якесь чарівне слово на кшталт «ахалай-махалай»?

Так.

Не розплющуючи очей, із напівпосмішкою на залитому потом обличчі Джонсі мовив пошепки:

— Даддітс.

Після цього він розплющив очі й подивився на брудну порожню стіну.

На ній висів термостат.

— Припини! — закричав Сірий, і Джонсі, переходячи через кімнату, здивувався, до чого знайомим здався його голос; це було все одно що почути в магнітофонному запису один зі своїх рідкісних спалахів гніву (найчастіше причиною подібних спалахів ставав дикий безлад у дитячій). «Ану припинити! Негайно! »

— Поцілуй мене в корму, красунчику, — відповів Джонсі й усміхнувся. Скільки разів його діти хотіли сказати йому щось подібне, коли він починав лаятись? Але потім до нього прийшла неприємна думка. Імовірно, він уже ніколи не побачить свою дворівневу квартиру в Брукліні, а якщо й побачить, то очима, які зараз належать Сірому. Щока, яку цілували діти («Ой, який колючий тато», — говорила Майша), тепер буде щокою Сірого. Губи, які цілувала Карла, так само будуть належати Сірому. А в ліжку, коли вона стискала його і направляла в свою…

Джонсі здригнувся. Потім узявся за термостат… який, побачив він, стояв на 120. Напевне, це був єдиний термостат у світі, який можна було виставити на таку високу температуру. Він повернув ручку ліворуч на півоберта, не знаючи, чого чекати, і відразу ж із захватом відчув подих прохолоди на лобі та щоках. Він із вдячністю підняв голову, підставляючи обличчя під потік повітря, і побачив на стіні під самою стелею витяжку. Нове вдосконалення.

— Як ти це робиш? — закричав Сірий крізь двері. — Чому твоє тіло не об’єднується з байрусом? Як ти взагалі можеш там залишатися?

Джонсі зареготав. Утриматися було геть неможливо.

— Припини, — сказав Сірий, і цього разу його голос прозвучав підкреслено спокійно. Таким голосом він ставив Карлі ультиматум: або лікуйся, або розлучення, мила, тобі обирати. — Знаєш, я можу речі й серйозніші за збільшення температури. Я можу тебе випалити. Або змусити засліпити себе.

Джонсі згадав, як в око Енді Джанаса входила ручка, цей моторошний звук, коли лопається очне яблуко. Але що-що, а блеф він завжди відчував. «Ти останній, а я — твоя система доставки, — подумав Джонсі. — І ти не будеш мене знищувати. Принаймні поки не виконаєш своє завдання».

Він повільно наблизився до дверей, нагадуючи собі, що потрібно бути насторожі, бо, як Ґоллум сказав про Більбо Беґґінса, «хитрий, моє золотце, так, дуже хитрий».

— Сірий? — скрадливо промовив він.

Нема відповіді.

— Сірий, як ти зараз виглядаєш? На що ви схожі, коли стаєте самими собою? Трошки менше сірого і більше рожевого? На руках на кілька пальців більше? Трохи волосся на голові? На ногах пальчики з’являються, яєчка відростають?

Нема відповіді.

— Починаєш ставати схожим на мене, Сірий? Починаєш думати , як я? Тобі це не подобається, так? Чи подобається?

Тиша. І Джонсі зрозумів, що Сірий пішов. Він розвернувся й кинувся до вікна, помічаючи на ходу нові зміни. Гравюра Карріера та Айвза[145] на одній стіні, репродукція Ван Ґоґа на іншій («Маргаритки», подарунок на Різдво від Генрі), а на столі — магічна куля запитань і відповідей, яку він тримав удома. Але на все це Джонсі не звертав уваги. Він хоче бачити, що задумав Сірий, на чому тепер він зосередився.