«Ні», — послав він відповідь.

«Ні? Як це — ні?»

«Отак. Ні».

«Ви маєте кращу ідею?»

І, на свій превеликий жах, Овен зрозумів: Генрі вважає, що має. Фрагменти цієї ідеї (план — занадто гучна назва) пролетіли крізь свідомість Овена яскравим хвостом комети. В нього перехопило подих. Цигарка випала з його пальців і полетіла з вітром у темряву.

«Ви з глузду з’їхали».

«Ні. Щоб вибратися звідси, нам потрібна диверсія. Це і є диверсія».

«Тоді вони все одно загинуть!»

«Деякі — так. Може, навіть більшість. Але це хоч якийсь шанс. Чи будуть у них шанси в палаючому корівнику?»

Уголос Генрі сказав:

— А ще Курц. Якщо йому доведеться давати раду з кількома сотнями колишніх в’язнів, які втечуть і з радістю повідають першому-ліпшому журналістові про те, як американський уряд у паніці дозволив улаштувати бійню на зразок мілайської[139] прямо тут, на американській землі, — йому буде не до нас.

«Ви не знаєте Ейба Курца, — подумав Овен. — Ви не знаєте про лінію Курца». Сам він, природно, теж про неї не знав. До сьогодні.

І все ж пропозиція Генрі мала якийсь дикий сенс. І певну міру відплати. Ішли останні години цього нескінченного дня чотирнадцятого листопада, і в міру того, як шанси дожити до кінця тижня збільшувались, Овену ідея відплати здавалася дедалі привабливішою.

— Генрі?

— Так, Овене. Я тут.

— Мені завжди було соромно за те, що я зробив у будинку Рейплоу того дня.

— Я знаю.

— Але подумки я робив це знову й знову. Збочення якесь.

Генрі, чудовий психіатр навіть незважаючи на думки про самогубство, нічого не сказав. Збочення є нормою людської поведінки. Сумно, але це так.

— Ну гаразд, — нарешті мовив Овен. — Ви купуєте дім, а я його облаштовую, згода?

— Згода, — не замислюючись, відповів Генрі.

— То ви зможете навчити мене цієї техніки глушіння? Я гадаю, вона мені знадобиться.

— Звичайно, зможу.

— Гаразд. Слухайте.

Наступні три хвилини Овен розповідав, іноді вголос, іноді подумки. Чоловіки дійшли до моменту, коли перестали розрізняти способи спілкування; думки і слова стали єдиним цілим.

Розділ 16

Деррі

У крамниці старого Ґосселіна спека, нестерпна спека! Обличчя Джонсі рясно пітніє майже відразу, і, коли вони вчотирьох опиняються біля телефону-автомата (який, щоб ви знали, стоїть біля грубки), великі краплі вже котяться по його щоках, а під пахвами ніби тропічні джунглі після зливи… хоча в його чотирнадцять років там не так уже й багато рослинності. «І не мрій», — як любить висловлюватися Піт.

Отже, тут спека, і він і далі частково перебуває під владою сну, який не згас поступово, як зазвичай буває зі снами (він досі відчуває запах бензину і паленої гуми, досі бачить коричневий замшевий черевик і голову… він досі бачить моторошну відірвану голову Річі Ґренадо), а тут іще операторка в телефоні починає виробляти штуки. Коли Джонсі назвав їй номер Кейвеллів, за яким вони часто телефонують запитати, чи можна прийти (Роберта й Алфі завжди відповідають згодою, але правила ввічливості вимагають питати дозволу — так їх усіх навчали вдома), телефоністка запитує:

— Твої батьки знають, що ти телефонуєш по міжміському?

Слова звучать не з лінивістю типової янкі, а з легкими французькими нотками людини, яка виросла в тій частині світу, де Летурно і Біссонетти трапляються частіше, ніж Сміти й Джонси. «Недофранцузи», — називає таких батько Піта. І треба ж такому, на одну з них по телефону нарвався Джонсі.

— Вони дозволяють мені, якщо я плачу за телефон, — відповідає Джонсі. Блін, він повинен був передбачити, що це йому доведеться цим займатися. Він розстібає блискавку на куртці. Господи, ну й пекло! І як тільки ці дідугани можуть сидіти навколо печі? Друзі обступили Джонсі, воно й зрозуміло, всім хочеться знати, як ідуть справи, і все ж Джонсі волів би, щоб вони відійшли трохи далі від нього. Від того, що вони так близько, йому стає ще спекотніше.

— А якщо я зателефоную їм, mon fils[140], твоїм mиre et pиre[141], вони скажуть те саме?

— Авжеж, — каже Джонсі. Краплинка поту закочується йому між повік, щипає око, і він витирає її, як сльозу. — Батько на роботі, але мама повинна бути вдома. Дев’ять-чотири-дев’ять, шість-шість-п’ять-вісім. Тільки швидше, будь ласка, тому що…

— З’єдную з абонентом, — розчаровано вимовляє телефоністка. Джонсі стягує з себе куртку, перекладаючи телефонну слухавку з одного вуха на інше, і кидає одежину на підлогу собі під ноги. Решта й не думають роздягатися. Бобер навіть не розстебнув своєї шкірянки «Фонзі». Як вони витримують таку спеку, Джонсі не уявляє. Його навіть запахи дратують: «Мастерол»[142], боби, ґрунтівка, кава, розсіл із бочки з солоними огірками. Зазвичай йому подобаються запахи в «Ґосселіні», але сьогодні Джонсі від них верне.

У трубці клацає з’єднання. Як же повільно . Друзі штовхаються біля телефону, напираючи на нього. За два-три ряди від них Ламар зосереджено дивиться на полицю з пластівцями і тре лоба, як людина, у якої сильно болить голова. З огляду на те, скільки пива він випив учора ввечері, думає Джонсі, голова просто не могла не заболіти сьогодні. У нього, до речі, теж голова починає боліти, тільки пиво не має до цього ніякого стосунку, просто тут до того спе…

Він злегка напружується.

— Гудки йдуть, — повідомляє він друзям і відразу ж шкодує, що відкрив рот, бо вони присунулися ще ближче. У Піта жахливо смердить із рота, і Джонсі думає: «Як ти себе до такого довів? Ти їх що, раз на рік чистиш?»

Трубку знімають на третьому гудку.

— Так, алло. — Роберта. Тільки голос не бадьорий, як зазвичай, а збентежений і засмучений. Зрозуміти чому — неважко. На задньому плані чути завивання Даддітса. Джонсі знає, що Алфі й Роберта не відчувають цього плачу так, як він і друзі, — вони дорослі. Але вони батьки Даддса, тож дещо все-таки відчувають, і він сумнівається, що сьогодні зранку в місіс Кейвелл є привід для радості.

Господи, як вони зробили тут таку спеку ? Чим вони свою бісову грубку топлять? Плутонієм?

— Слухаю, хто це? — нетерпляче, що теж зовсім не схоже на місіс Кейвелл. Якщо в тебе така особлива дитина, як Даддітс, не раз повторювала вона хлопцям, ти починаєш розуміти, як важливо бути терплячим. Проте, видно, не сьогодні вранці. Сьогодні вранці вона говорить навіть майже роздратованим голосом, що вже зовсім нечувано. — Якщо ви щось продаєте, я не можу з вами розмовляти. Я зараз зайнята, і…

Даддітс на задньому плані заходиться плачем і криком. «Я чую, що зайняті, — думає Джонсі. — Він, мабуть, зранку завиває, і у вас уже, напевне, голова розривається».

Генрі тицяє його ліктем у ребра і махає рукою: давай, мовляв, не мовчи, ворушись. Воно, звичайно, боляче, але лікоть — дуже дієвий засіб. Якщо вона зараз повісить трубку, йому доведеться знову мати справу з цією клятою телефоністкою.

— Місіс Кейвелл… Роберто? Це я, Джонсі.

— Джонсі? — Він відчуває її глибоке полегшення. Їй так хотілося, щоб зателефонували Даддітсові друзі, аж зараз у неї навіть промайнула підозра, що цей дзвінок вона сама намріяла. — Це дійсно ти?

— Угу, — каже він. — І зі мною хлопці. — Він простягає слухавку.

— Добридень, місіс Кейвелл, — говорить Генрі.

— Як справи? — додає Піт.

— Привіт, красуне, — з тупою усмішкою вставляє Бобер. З першого дня зустрічі він закоханий у Роберту.

Ламар Кларендон озирається на голос сина, морщиться й повертається до споглядання «Чиріоз» і «Шредед Віт»[143]. «Не знаю, навіщо вам дзвонити цьому недоумку, — сказав Ламар Боброві, коли Бобер повідомив, що вони збираються зателефонувати Даддітсу, — але, якщо так хочеться, телефонуйте».