- Ґері Джонс.

— Так, Джонсі.

— Чим він відрізняється?

Генрі не хотілося заглиблюватись у цю тему, але він розумів, що Андергіллу потрібно щось дати.

— Він, я і двоє наших друзів — ті, які загинули, — колись були знайомі з тим, хто дійсно дуже особливий. Телепат від природи, без жодного байрусу. Він щось зробив із нами. Якби ми з ним познайомились у більш дорослому віці, навряд чи це вийшло б, але ми зустріли його, коли були особливо… напевне, тут підходить слово «уразливими»… для того, що він мав. А потім, через багато років, щось сталося з Джонсі… і цей випадок не мав ніякого стосунку до… до цього дивовижного хлопчика.

Утім, Генрі підозрював, що таки мав. Хоча Джонсі мало не загинув під колесами машини в Кембриджі, а Даддітс, наскільки було відомо Генрі, ніколи в житті не бував південніше від Деррі, Даддс якимось чином став частиною остаточної, вирішальної зміни Джонсі. Він знав це.

- І що, я повинен… повірити в усе це? Проковтнути, як сироп проти кашлю?

У запашній темряві сараю губи Генрі розтяглися в безрадісній усмішці.

— Овене, — промовив він, — ви й так вірите. Я ж телепат, пам’ятаєте? Найстрашніший у джунглях. Але питання… питання стоїть так…

Генрі сформулював питання подумки.

Стоячи біля огорожі під задньою стіною старого сараю, відморожуючи яйця, стягнувши з обличчя респіратор, щоб курити цигарки, яких йому не хотілося (свіжу пачку він купив у гарнізонній крамниці), Овен міг би сказати, що ще ніколи в житті не був менше налаштований на веселощі… але коли людина в сараї відповіла на його якнайрезонніше запитання з нетерплячою прямотою: «Ви й так вірите. Я ж телепат, пам’ятаєте?» — він не втримався і розсміявся собі на диво. Курц стверджував, що, коли телепатія стане постійною і пошириться, суспільство в його нинішньому вигляді зруйнується. Овен уловив ту думку, але зараз іще й відчув її всім нутром.

— Але питання… питання стоїть так…

«Що ми будемо з цим робити?»

Овен, незважаючи на втому, бачив тільки одну відповідь на це запитання.

— Напевне, потрібно знайти Джонса. Це допоможе? У нас є час?

— Гадаю, є. Але мало.

Овен спробував прочитати, що стоїть за відповіддю Генрі, використовуючи власні, не такі розвинені сили. І не зміг. Проте він був упевнений, що все сказане цією людиною — правда. «Або правда, або він вважає, що це правда, — подумав Овен. — Господи, як же я сам хочу вірити, що це правда. Що завгодно, лише б забратися звідси до початку бійні».

— Ні, — сказав Генрі, і вперше Овену здалося, що він засмучений, не до кінця впевнений у собі. — Бійні не буде. Курц не стане вбивати кількасот людей. Людей, від яких, зрештою, нині нічого не залежить. Вони лише… чорт забирай, вони лише випадкові свідки!

Овен не надто здивувався, зауваживши, що радіє зніяковінню свого нового приятеля. Бачить Бог, Генрі його ошелешив.

— Що ви пропонуєте? Ураховуючи, як ви самі сказали, що зараз значення має тільки ваш приятель Джонсі.

— Так, але…

Невпевнено. Уявний голос звучав трохи впевненіше, але не набагато.

«Я не мав на увазі, що ми підемо, залишивши їх помирати».

— Нікуди ми не підемо, — сказав Овен. — Ми побіжимо, як щури в коморі. — Він кинув третю цигарку після останньої умовної затяжки і провів поглядом вогник, який зносило вітром. За сараєм і порожньою загорожею носилися хмари снігу, вибудовуючи величезні замети біля стіни корівника. Тільки божевільний ризикнув би сунутися туди. «Потрібний як мінімум снігохід, — подумав Овен. — Опівночі тут навіть позашляховик не пройде, з отакою погодою».

— Убити Курца, — сказав Генрі. — Ось відповідь. Нам буде легше врятуватися, коли ніхто не даватиме вказівок і можна буде відтермінувати… біологічну зачистку.

Овен сухо розсміявся.

— По-вашому, це так просто. Агент 007 Андергілл. Дозвіл на вбивство.

Він закурив четверту цигарку, прикривши рукою запальничку. Хоч він і був у рукавичках, пальці вже задубіли. «Треба швидше щось вирішувати, — подумав він, — бо я тут ось-ось замерзну до смерті».

— Що в цьому складного? — запитав Генрі, але він чудово знав відповідь. Овен відчував (і майже чув), як Генрі намагається цього не побачити, не хоче, щоб усе стало ще гіршим. — Просто зайдіть до нього і застрельте.

— Не вийде. — Овен послав Генрі короткий образ: Фредді Джонсон (і решта учасників так званої групи «Долина Імперіал») спостерігає за «Віннебаґо» Курца. — До того ж його барліг обладнаний датчиками звуку і, якщо там що-небудь трапиться, туди відразу ж примчать круті хлопці. Я, звичайно, міг би спробувати, але малоймовірно, щоб у мене щось вийшло. Він охороняє себе, як шеф колумбійської кокаїнової мафії, особливо коли на завданні, але всяке може бути. Я тішуся надією, що й сам не з останніх, але це було б самогубством. Якщо в його розпорядженні Фредді Джонсон, тоді, напевне, в нього і Кейт Ґаллахер… і Марвелл Річардсон… Карл Фрідман… Джоселін Макевой. Круті хлопці й круті дівчата, Генрі. Я вбиваю його, вони вбивають мене, великі люди, які керують шоу з-під гори Шайєнн[137], надсилають нового керівника зачистки, якого-небудь клонованого Курца, який підхопить справу старого Курца. Чи, може, вони тільки підвищать Кейт і поставлять її на його місце. Бачить Бог, вона для цього досить божевільна. У людей у корівнику, можливо, з’явиться ще годин дванадцять, щоб поваритись у власному сокові, але врешті-решт вони все одно згорять. Різниця лише в тому, що замість того, щоб разом зі мною, красивим, весело і з піснею пройти крізь цю заметіль, ви згорите з іншими. Ваш приятель тим часом — цей Джонсі — дістанеться до… Куди?

— Я, мабуть, побережусь і поки що цього не розповідатиму.

Проте Овен, застосувавши всю телепатію, на яку був здатний, спробував це вивідати. На мить йому з’явилося розмите, незрозуміле видіння: висока біла будівля в снігу, циліндрична, як силосна вежа; потім вона зникла, і з’явився білий кінь, схожий на казкового єдинорога. Він біг повз дорожній знак. На знаку під стрілкою було написано: «БЕНБЕРІ».

Від подиву й роздратування Андергілл хекнув.

— Ви глушите мене.

— Можете це так сприймати. А можете вважати, що це я вчу вас техніки, яка вам буде потрібною, якщо хочете зберегти нашу розмову в таємниці.

— Ага.

Насправді Овен не дуже засмутився від того, що тільки-но сталося. По-перше, техніка глушіння — штука і справді корисна. По-друге, Генрі дійсно знав, куди попрямував його заражений друзяка, назвімо його Тифозний Джонсі. Овен помітив картинку, що майнула у свідомості Генрі.

— Генрі, послухайте мене уважно.

— Гаразд.

— Ось найпростіше й найбезпечніше з того, що ми з вами можемо зробити. По-перше, якщо часу хоч трохи ще є, нам обом потрібно виспатися.

— З цим можу погодитись. Я вже майже мертвий.

— Потім приблизно о третій я можу почати ворушитися. Ця база, поки існує, перебуватиме в режимі підвищеної готовності, але якщо око Великого Брата коли-небудь стає менш видющим, то це десь між четвертою і шостою ранку. Я зроблю диверсію — відімкну огорожу від електрики. Насправді це найпростіше з того, що на нас чекає. Я буду тут зі снігоходом через п’ять хвилин після того, як лайно полетить на вентилятор…

Овен виявив, що телепатія має певні переваги порівняно з усним спілкуванням: не припиняючи розмови, він послав Генрі образ палаючого гелікоптера «Мі-Ейч-6 Пташка»[138] і солдатів, що біжать до нього.

— …і вирушаємо.

— Залишивши Курца з повним корівником безневинних цивільних, яких він планує перетворити на попіл. Не кажучи вже про «Синю групу». Це скільки? Ще кількасот?

Овен, кадровий військовий із дев’ятнадцятирічного віку й один із Курцових чистильників в останні вісім років, послав розумовим каналом, що утворився між ними, два жорстких слова: «Допустимі втрати».

За брудним склом сараю розмита тінь Генрі Девліна ворухнулась і підвелась.