— Ти коли-небудь вдавишся такою штукою, — каже йому Генрі.

— Ага, так моя мама завжди каже. Ми можемо зайти в дім? Я змерз.

Вони прямують назад, у «Діру в стіні», де рівно двадцять три роки по тому обірветься їхня дружба.

— Як гадаєте, Річі Ґренадо дійсно помер? — питає Бобер.

— Не знаю і знати не хочу, — відповідає Джонсі й дивиться на Генрі. — Ми зателефонуємо Даддітсу… У мене є свій телефон, так що можна за мій рахунок.

— Власний телефон, — говорить Піт. — Щасливчик. Предки тебе розбалують на хрін, Ґері.

Джонсі зазвичай дратує, коли його називають Ґері, але не цього ранку, цього ранку його думки зайняті іншим.

— Мені його на день народження подарували, а міжміські дзвінки я оплачую зі своїх кишенькових грошей, так що досить уже про це. Та й потім, нічого цього не було насправді, нічого не було , врубаєтесь?

І всі кивнули. Нічого цього не було. Нічого, бля, не…

Різкий порив вітру штовхнув Генрі вперед, майже на огорожу під напругою. Він прийшов до тями, обтрусив спогад, як пальто. Більш невдалого часу для цього не можна було й придумати (ну, звичайно, для деяких спогадів узагалі ніколи не буває слушного часу). Він так довго стежив за Андергіллом, відморожував помідори й чекав на єдиний шанс вибратися звідси, а Андергілл міг просто пройти повз, поки він віддавався спогадам, і залишити його в повній дупі.

Тільки Андергілл не пройшов повз. Він стояв з іншого боку дротяного паркану, руки в кишенях, і дивився на Генрі. Сніжинки падали на його прозорий випнутий респіратор, танули від теплого дихання і скочувалися вниз, як…

«Як сльози Бобра того дня», — подумав Генрі.

— Вам треба повернутися до корівника, де інші, — сказав Андергілл. — Тут ви перетворитесь на сніговика.

Язик Генрі прилип до піднебіння. Його життя буквально залежало від того, що він скаже цій людині, і він ніяк не міг придумати, з чого почати. Узагалі не міг заговорити.

«Та й до чого це? — озивався внутрішній голос, голос темряви, його старої подруги. — Ну справді, до чого? Чому б просто не дати їм зробити те, що ти сам збирався зробити?»

Бо річ тепер не тільки в ньому. І все-таки він мовчав.

Андергілл постояв іще трохи, дивлячись на нього. Руки в кишенях. Капюшон відкинутий, і видно коротке русяве волосся. Сніг тане на масці, яку годиться мати солдатам, але не годиться затриманим, тому що затриманим вони не потрібні; щодо затриманих, як і щодо сірих чоловічків, уже ухвалено остаточне рішення.

Генрі щосили намагався змусити себе заговорити і не міг, не міг. Ех, на його місці б Джонсі! Джонсі завжди краще вмів язиком працювати. Андергілл збирався йти, залишивши його з численними «могло б» і «що, якби».

Але Андергілл затримався ще на мить.

— Те, що ви знаєте моє прізвище, мене не дивує, містере… Генрейд? Вас звати Генрейд?

— Девлін. Ви вгадуєте моє ім’я. Я Генрі Девлін.

Дуже обережним рухом Генрі просуває руку в простір між колючим дротом і гладеньким дротом під напругою. Андергілл руки не потиснув, а почав дивитися на неї з порожнім виразом обличчя.

Секунд за п’ять Генрі прибрав руку, почуваючись ніяково і наказуючи собі не бути ідіотом. Можна подумати, він на урочистому обіді і його тільки-но образили.

Після цього Андергілл чемно кивнув, ніби вони й справді були на урочистому обіді, а не посеред снігової бурі під світлом недавно встановлених прожекторів.

— Ви знаєте моє прізвище, бо інопланетна присутність на Джефферсон-тракт спричиняє незначний телепатичний ефект. — Андергілл усміхнувся. — Звучить безглуздо, чи не так? Але це так. Ефект короткочасний, безпечний і надто поверховий, щоб знадобитися для чогось, крім картярських ігор, а ми сьогодні трохи зайняті для них.

Язик Генрі нарешті, слава тобі Господи, відклеївся від піднебіння.

— Ви прийшли сюди через заметіль не через те, що я знав ваше ім’я, — сказав Генрі. — Ви підійшли до мене, тому що я знав ім’я вашої дружини . І вашої дочки.

Усмішка Андергілла не здригнулася.

— Може, й так, — промовив він. — У будь-якому разі, я вважаю, що нам обом потрібно десь сховатись і трохи перепочити… Сьогодні був важкий день.

Андергілл пішов уздовж огорожі в напрямку припаркованих трейлерів і причепів. Генрі встигав за ним, хоча ледь-ледь — снігу намело вже майже на фут, і ніхто не втоптував його з цього боку, з боку мерців.

— Містере Андергілл. Овене. Стривайте хвилину, вислухайте мене. Я маю вам сказати щось важливе.

Андергілл крокував стежкою зі свого боку огорожі (це теж бік мерців, невже Андергілл цього не знає?), пригнувши голову назустріч вітру і всміхаючись ввічливою усмішкою. І найжахливіше в цьому було те, що Андергілл хотів зупинитися, Генрі в цьому не сумнівався. Просто Генрі поки що не дав йому приводу це зробити.

— Курц божевільний, — сказав Генрі. Від Андергілла він не відставав, але вже захекався, змучені ноги благали милості. — Але божевільний він як лис.

Андергілл продовжував іти, голова опущена, під ідіотською маскою усмішка. Навіть навпаки, прискорив крок. Скоро Генрі доведеться перейти на біг, щоб не відстати від нього. Якщо, звичайно, він іще в змозі бігти.

— Ви розстріляєте нас із кулеметів, — задихаючись, сказав Генрі. — Тіла складаються в корівнику… корівник поливається бензином… можливо, з колонки старого Ґосселіна, навіщо витрачати державні запаси… а потім пуф — і спалахує яскравим полум’ям… дві сотні, чотири сотні… сморід буде, наче від якогось пекельного свинячого барбекю…

Усмішка Андергілла розтанула, але він пішов іще швидше. Генрі десь знайшов сили на напівбіг. Задихаючись, він пробивався крізь снігові замети по коліно. Крижаний вітер різав обличчя, як ніж.

— Але, Овене… Так вас звуть, правда?… Овен?… Пам’ятаєте цей старий віршик… про те, що великих бліх… кусають… блошенята… і так… ad infinitum[135]?… Те саме тут, з вами… тому що в Курца є свої люди… людина, яка під ним… його прізвище, здається, Джонсон…

Андергілл кинув на нього короткий гострий погляд і покрокував іще швидше. Генрі теж додав швидкості, але сумнівався, що його вистачить надовго. У нього закололо в боці. Біль був гарячим і ставав усе гарячішим.

— Це мали робити ви… другу частину зачистки… «Долина Імперіал», це… кодова назва… про щось говорить?

Генрі побачив, що ні. Курц, імовірно, не розповідав Андергіллу про операцію знищення майже всієї «Синьої групи». Назва ця не говорила ні про що Овену Андергіллу, і тепер до розпеченої голки в боці додалася залізна смуга навколо грудей, яка стискалася все сильніше й сильніше.

— Зупиніться… Господи, Андергілле… ви можете?…

Андергілл продовжував іти вперед. Андергіллу хотілося зберегти останні ілюзії, і його не можна було звинувачувати в цьому.

— Джонсон… ще кілька людей… принаймні одна жінка… і ви могли б серед них опинитись… якби не налажали… ви перетнули межу, ось що він думає… і не вперше… ви вже так чинили, здається, в якійсь Боса Нова…

Ще один гострий погляд. Діє? Можливо.

— Але врешті-решт, я думаю… навіть Джонсон буде прибраний… виживе тільки Курц… решта… гори попелу й кісток… ваша хрінова телепатія цього … вам не повідомляє, так?… Ваш фокус із читанням думок… навіть близько, на хер… не стосується… цього …

Гострий біль у боці посилився і кігтем пронизав праву пахву. Одночасно він послизнувся й полетів головою в замет. Легені його натужно роздувалися, жадаючи повітря, але замість повітря він вдихнув білий дрібний сніг.

Генрі підвівся, став на коліна, кахикаючи і задихаючись, і встиг побачити, як у стіні снігу розчиняється спина Андергілла. Не знаючи, що сказати, знаючи тільки, що це його останній шанс, він закричав перше, що спало на думку:

— Ти хотів помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, а коли не вийшло, розбив їхню тарілку! Розбив тарілку і втік! Так само як ти зараз тікаєш, сцикун йобаний!