— Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом.

— Так, — враженим, тремтливим голосом тихо каже Джонсі. — О Господи, так і було.

— Пам’ятаєш, він говорив, що ще зустрінеться з нами, пам’ятаєш? — питає Піт. — З кожним окремо або з усіма відразу. Це він так сказав.

Генрі чує ці слова з великої відстані, тому що він повернувся в сон. Повернувся до місця події. На дні заваленого сміттям насипу, коло болота, яке утворилося через забиту водопропускну трубу. Йому знайоме це місце, воно на шосе 7, старій дорозі з Деррі до Ньюпорта. Прямо в болоті, обліплена темним брудом, горить перекинута машина. У повітрі стоїть запах бензину і палаючих покришок. Даддітс плаче. Даддітс сидить на середині засміченого спуску, притискаючи до грудей жовту валізку Скубі-Ду, і гірко ридає на все горло.

З вікна перевернутої машини стирчить рука. Тонка, нігті пофарбовані в цукерковий червоний колір. Ще двох викинуло назовні, одного майже на тридцять футів[131]. Цей лежить долілиць, але Генрі впізнає його за копицею масного світлого волосся. Це Данкен, той, який говорив: «Ви нікому нічого не розповісте, якщо жити хочете». Тільки розпрощатися з життям мусив сам Данкен.

Щось підпливає до гомілки Генрі.

— Не піднімай! — випалює Піт, але Генрі розуміє. Це коричневий замшевий черевик. Він ледве встигає це відзначити, як Бобер і Джонсі починають волати страшними злагодженими голосами. Вони стоять поруч, по кісточки в болотній твані, обидва в мисливському одязі: Джонсі в новенькій помаранчевій куртці, купленій у «Сірс»[132] спеціально для цієї поїздки (і місіс Джонсі, напевне, досі обливається сльозами, впевнена, що її син у розквіті літ загине в лісі від випадкової мисливської кулі), Бобер у потертій косусі («Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці», — із захватом сказала мати Даддітса й цим завоювала вічні любов і захват Бобра) з помаранчевими хустками на рукавах. Вони не дивляться на третє тіло, яке лежить біля водійських дверей, але Генрі кидає один коротенький погляд, тому що з цим тілом щось не так, настільки моторошно й фундаментально не так, що він навіть не відразу збагнув, у чому річ. Потім зрозумів, що вище від коміра форменої шкільної куртки нічого немає. Бобер і Джонсі репетують, бо побачили те, що мало бути на цьому місці. Вони побачили голову Річі Ґренадо, яка лежить горілиць і дивиться в небо з заляпаних кров’ю заростей очерету. Генрі відразу зрозумів, що це Річі; хоч на носі в нього вже немає пластиру, це, без сумніву, той самий хлопець, який одного дня намагався нагодувати Даддітса лайном за складом братів Трекерів.

Даддс сидить на схилі і плаче, плаче, плаче, ці жалісні звуки наповнюють мозок, як гострий головний біль, і якщо вони будуть продовжуватися, то заберуть у Генрі весь глузд. Він кидає черевик і плентається навколо задньої частини палаючої автівки до Бобра і Джонсі, які стоять обійнявшись.

— Бобре! Бобре! — кричить Генрі, але поки він не підходить і не трусить гарненько друга за плече, Бобер, як загіпнотизований, дивиться на відірвану голову.

Нарешті Бобер переводить погляд на нього.

— У нього голова відірвалася, — говорить він, ніби це не очевидно. — Генрі, у нього голова …

— Забудь ти про голову, подумай про Даддітса! Чорт забирай, нехай він перестане скиглити!

— Так, — каже Піт. Він дивиться на голову Річі, бачить його останній мертвий погляд, потім відводить очі, губи його смикаються. — Від цього ж здуріти можна.

— Як крейда по дошці скрипить, — бурмоче Джонсі. Його шкіра, не прикрита новою помаранчевою курткою, зробилася жовто-сірою, як протухлий сир. — Змусь його замовкнути, Бобре.

— Е-е-е…

— Та що ти марудишся, заспівай ти йому цю довбану пісню! — кричить Генрі. Він відчуває, як між пальцями ніг сочиться гнила вода. — Колискову, кляту колискову!

Секунду Бобер ніби не розуміє, чого від нього хочуть, потім погляд його трохи прояснюється, він каже: «А!» — і йде до схилу, на якому Даддітс сидить, стискаючи свою валізку й завиваючи так само, як у день їхньої першої зустрічі. Генрі помічає те, що спочатку не привернуло його уваги: навколо ніздрів Даддітса запеклася кров, його ліве передпліччя перев’язане. З нього стирчить щось, схоже на білий пластик.

— Даддітсе, — каже Бобер, піднімаючись схилом. — Дадді, милий, не треба. Не плач, не дивись більше туди, це видовище не для тебе. Така хрінь…

Спочатку Даддітс не звертає на нього уваги і продовжує вити. Генрі думає: «Він доревівся до того, що в нього кров із носа пішла. Але що за біла штука стирчить у нього з плеча?»

Джонсі навіть затулив руками вуха, щоб не чути цих криків. Піт же поклав одну руку собі на маківку, немов для того, щоб не знесло дах. Потім Бобер обіймає Даддітса, як зробив кількома тижнями раніше, і співає чистим дзвінким голосом, який так дивно чути від такого малого грубіяна:

— Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

І, о диво з благословенних див, Даддітс починає заспокоюватися.

Не повертаючи голови, Піт вимовляє куточком губ:

— Де ми, Генрі? Де ми, блін?

— Уві сні, — відповідає Генрі, і тієї ж миті вони всі вчотирьох знов опиняються під кленом біля «Діри в стіні», стоять на колінах у самій білизні і тремтять від холоду.

— Що? — говорить Джонсі. Він висмикує руку, щоб витерти рот, і, коли зв’язок між ними розривається, дійсність знову повертається до своїх прав. — Що ти сказав, Генрі?

Генрі відчуває, як розходяться в різні боки їхні думки, майже бачить це, і думає: «Ми не повинні були такими стати. Ніхто з нас. Іноді краще бути самому».

Так, самому. Наодинці зі своїми думками.

— Мені наснився поганий сон, — промовляє Бобер так, ніби пояснює самому собі, а не іншим. Повільно, немов продовжуючи спати, він розстібає змійку на одній із кишень куртки, запускає в неї руку і дістає льодяник на паличці. Замість того щоб його розгорнути, він розвертає його, засовує в рот паличку і починає гризти, ганяючи з боку в бік. — Мені наснилося, що…

— Можеш не розповідати, — каже Генрі й поправляє окуляри. — Ми всі знаємо, що тобі наснилося. — «Як же нам не знати, якщо ми були там», — майже зривається з його губ, але він стримується. Йому лише чотирнадцять, але він доволі розумний, щоб розуміти: сказаного не повернеш. «Карті місце», — кажуть вони, коли грають у рамі[133] чи божевільні вісімки[134] і хтось кладе дурну карту. Якщо він це скаже, їм доведеться розбиратись, а так, може… може, минеться.

— Чомусь мені здається, що це був не твій сон, — із сумнівом у голосі каже Піт. — По-моєму, це був сон Даддітса, і всі ми…

— Мені насрати, що ти думаєш, — випалює Джонсі голосом таким грубим, що всі здригаються. — Це був сон , і я його просто візьму й забуду. Ми всі його забудемо, так, Генрі?

Генрі швидко киває.

— Ходімо в хату, — із виглядом полегшення каже Піт. — У мене ноги вже зме…

- І ось іще що, — говорить Генрі, і всі нервово повертаються до нього, тому що коли їм потрібен лідер, ним стає Генрі. «І якщо вам не подобається, як я це роблю, — ображено думає він, — нехай хтось інший цим займається. Бо це вам не цицьки мацати, будьте певні».

— Що? — питає Бобер з інтонацією «Що знову?».

— Коли ми пізніше поїдемо до Ґосселіна, хтось повинен буде зателефонувати Даддсу. Раптом йому сумно.

На це ніхто не відповідає. Усі приголомшені думкою про телефонний дзвінок їхньому новому розумово відсталому другу. Генрі спадає на думку, що Даддітс, мабуть, узагалі жодного разу в житті не розмовляв по телефону.

— А знаєте, напевне, це правильно, — погоджується Піт… і раптом затискає рот, як людина, котра виказала якусь страшну таємницю.

Бобер, у самих дурнуватих трусах-боксерах і ще більш дурнуватій куртці, труситься, як у лихоманці. Льодяник на погризеній паличці, що стирчить із рота, смикається.