— А що? — у Генрі промайнула думка, що він надто втомився, щоб сердитись, але, як виявилося, це не так. — Це що, була якась паршива перевірка?

— Не кажіть дурниць.

— Я сказав їм, що в мене первинний Ріплі, і це правда. Вони всі поквапились забратися звідси. — Помовчавши, Генрі додав: — У вас теж він?

— Чому ви так вирішили?

У голосі Андергілла Генрі не почув напруги, а він, як психіатр, такі речі відчував добре. Хоч ким є Андергілл, це людина холодного розуму і неймовірного самовладання, а це якраз потрібне. «Хоча, — подумав Генрі, — було б непогано, якби він розумів, що йому нема чого втрачати».

— Воно у вас навколо нігтів, чи не так? І трохи на одному вусі.

— У Лас-Вегасі ви б спричинили фурор, друже.

Генрі побачив, як піднялася рука Андергілла з цигаркою між двома затягнутими в рукавичку пальцями. Більшу її частину викурить вітер, подумав він.

— Первинним можна заразитися безпосередньо з першоджерела. Вторинний з’являється, коли торкаєшся чогось зараженого: дерев, моху, оленя, собаки, іншої людини. Те саме, що торкнутись отруйної рослини. Усе це відоме вашим медичним фахівцям. Тому що вся ця інформація в мене — від них. Моя голова — як бісова супутникова тарілка з купою безкоштовних каналів, які не можна заблокувати. Я не знаю, від кого половина цього добра приходить, та це й не важливо. Але є те, чого ваші медики не знають. Сірі чоловічки називають червону рослинність «байрус», що означає «речовина життя». За певних умов її первинна форма може народжувати імплантів.

— Лайнотхорів.

— Лайнотхір, непогано. Мені подобається. Вони ростуть із байрусу, потім розмножуються, відкладаючи яйця. Їхнє потомство теж розмножується, відкладаючи яйця. Принаймні так це має працювати. Тут більшість яєць гине. Не знаю чому, чи то через холод, чи невідповідну атмосферу, чи ще через щось, але в нашому середовищі, Андергілле, головна загроза — це байрус. Це єдине, що в них працює.

— Речовина життя.

— Ага, але я про інше: сірі зіткнулися тут із великими труднощами. Можливо, через це вони застрягли в нас так надовго — на півстоліття, — перш ніж зробити крок уперед. Тхори, наприклад. Вони повинні бути сапрофітами. Знаєте, що це таке?

— Генрі… Вас звати Генрі, так?… Генрі, це має хоч якийсь стосунок до нашого нинішнього…

— Це має дуже безпосередній стосунок до нашого нинішнього становища. І якщо ви не хочете, щоб через вас на космічному кораблі «Земля» не стало життя, крім міжзоряного бур’яну, раджу вам замовкнути і слухати мене.

Мовчанка. Потім:

— Слухаю.

— Сапрофіти — це доброякісні паразити. Вони живуть у нас, і ми щодня навмисне ковтаємо їх із деякими продуктами. Наприклад, солодке ацидофільне молоко або йогурт. Ми даємо їм життєвий простір, а вони натомість щось дають нам. Скажімо, молочні бактерії покращують травлення. Тхори за нормальних умов — тобто нормальних у якомусь іншому світі з абсолютно інакшою екологією — виростають до розмірів, напевне, не більших за ківшик чайної ложки. Гадаю, потрапляючи до жіночого організму, вони можуть якось впливати на репродуктивну функцію, але вони не вбивають своїх господарів. Не вбивають за звичайних умов. Просто живуть собі в животі. Ми даємо їм їжу, вони дають нам телепатію. Це щось на зразок обміну. Тільки при цьому вони перетворюють нас на телевізори. Ми — «Сіре ТБ».

- І ви все це знаєте, бо воно живе у вас? — У голосі Андергілла не було відрази, але Генрі чітко відчув її в думках співрозмовника, вона пульсувала, як щупальце. — Один із цих «нормальних» тхорів?

— Ні.

«Принаймні мені здається, що ні», — подумав він.

— Тоді звідки ви про це знаєте? Чи, може, на ходу придумуєте? Намагаєтеся виписати собі перепустку звідси?

— Звідки я про це знаю, не має значення, Овене. Але ви знаєте, що я не брешу. Ви читаєте мої думки.

— Я знаю, що ви думаєте , що не брешете. І як далеко може зайти це читання думок?

— Не знаю. Мабуть, далеко, якщо байрус пошириться. Тільки мене це не стосується.

— Тому що ви особливий? — сарказм і в голосі, і в думках Андергілла.

— Друже, до сьогодні я не знав, що особливий. Але зараз не про це. Зараз я хочу, щоб ви зрозуміли: сірі тут по вуха в лайні. Тому що, можливо, вперше за всю їхню історію їм доводиться витримувати справжню битву за владу. По-перше, потрапляючи в людину, тхори стають не сапрофітами, а агресивними паразитами. Вони не припиняють їсти і не припиняють рости. Вони — рак, Андергілле. По-друге, байрус. В інших світах він росте чудово, але в нас йому щось не подобається, принаймні поки що. На думку науковців та медичних експертів, його гальмує холод, але я гадаю, що не в цьому причина або що це не вся причина. Я не можу знати точно, тому що вони цього не знають, але…

— Стоп, стоп, — майнув прикритий долонею спалах — Андергілл запалив іще одну цигарку, хоча її більше курив вітер, ніж він. — Ви ж зараз говорите не про медиків, так?

— Так.

— Ви думаєте, що підтримуєте зв’язок із сірими чоловічками? Телепатично?

— З одним. Мені так здається. Через посередника.

— Джонсі, про якого ви говорили?

— Овене, я не знаю. Не знаю напевне. Головне, що вони програють . Я, ви, люди, які сьогодні були біля «Синього гостя», — усі ми можемо не дожити до наступного Різдва. Не стану вас щодо цього обманювати. Ми отримали високі, концентровані дози. Але…

— Так, я підхопив цю гидоту, — перебив Андергілл. — Едвардс теж. Воно з’явилося на ньому, як за помахом чарівної палички.

— Але навіть якщо ви дійсно заразитесь, не думаю, що ви надто сильно його розповсюдите. Байрус не такий уже заразний . У корівнику є люди, які ніколи його не підхоплять, скільки б інфікованих їх не оточувало. А той, хто його все ж підхоплює, як застуду, звалиться з байрусом вторинним… або, якщо хочете, Ріплі.

— Хай буде байрус.

— Добре. Вони зможуть його поширити на кількох людей, у яких прояви будуть дуже слабкими. Назвемо цей тип «байрус-3». Він може навіть передатися ще далі, але, щоб виявити «байрус-4», доведеться озброїтися мікроскопом або приладами для аналізу крові. Після цього — все.

— Тепер те саме, тільки коротше й простіше.

— Пункт перший. Сірих чоловічків — які, ймовірно, є не чим іншим, як системою доставки для байрусу, — вже немає. Кого з них не знищило довкілля — як ото мікроби вбили марсіян у «Війні світів», — ті знищені вашими кулеметниками. Лишився тільки один. Саме той, від якого я отримую інформацію. Але фізично його теж уже не існує.

Пункт другий. Тхори не виконують свого призначення. Як і рак, вони врешті-решт з’їдають самі себе. Особини, які залишають тіло через кишечник, швидко гинуть у ворожому для них середовищі.

Пункт третій. У байрусу теж не все гаразд, але, якщо йому дати можливість, якщо в нього буде час сховатись і рости, він може мутувати. Навчиться пристосовуватися. Можливо, панувати.

— Ми його знищимо, — рішуче промовив Андергілл. — Ми весь Джефферсон-тракт перетворимо на суцільний опік на тілі землі.

Генрі від обурення мало не закричав, і, напевне, якісь звуки з нього таки вирвалися. Почувся глухий удар — це Андергілл смикнувся і вдарився об тонку стіну сараю спиною.

— Не має значення, що ви тут будете робити, — сказав Генрі. — Люди, яких ви затримали, не можуть рознести заразу, тхори не можуть її рознести, а байрус сам поширюватися не в змозі. Якщо ви, хлопці, прямо зараз згорнете намети і підете звідси, природа сама про себе подбає і зітре всю цю дурницю, як рівняння з помилкою в зошиті. Я гадаю, сірі проявили себе саме таким чином, тому що очманіли від того, що відбувається. Напевне, це був якийсь екіпаж самовбивць на чолі з якоюсь сірою версією вашого Курца. Вони просто не розуміють сенсу поразки. Вони постійно повторюють: «Ми завжди перемагаємо».

— Звідки вам…

— Потім, в останню хвилину, Андергілле, — може, навіть в останню секунду, — один із них знайшов людину, яка разюче відрізняється від усіх, з ким контактували сірі чоловічки, тхори, байрус. Він — ваша Тифозна Мері. І він уже поза карантинною зоною, з чого випливає, що всі ваші зусилля — марні.