Изменить стиль страницы

Сірий уп’явся нетерплячим поглядом у ручку дверей, сподіваючись, що вона ворухнеться. Вона не ворухнулася.

— Виходь.

Нічого.

— Ти вбив Річі, боягузе! Ти і твої дружки. Ти… ти заснив його до смерті. — І хоч Сірий уявлення не мав, що таке сни, він знав, що це правда. Або що Джонсі вірив, що це правда.

Нічого.

— Виходь! Виходь і… — Він пошукав у спогадах Джонсі. Багато з них зберігались у коробках із написом «Кіно» — схоже, Джонсі найбільше у світі любив кіно, — і Сірий вихопив з однієї з них слова, які здалися йому особливо сильними: — І бийся, як чоловік!

Нічого.

«Ах ти сволота, — подумав Сірий, учергове грузнучи в болоті емоцій свого господаря. — Сучий син. Упертий паскудник. Поцілуй мене в корму, упертий ти паскуднику».

У ті дні, коли Джонсі ще був Джонсі, він часто виявляв гнів тим, що бив кулаком об щось. Сірий зробив це зараз, опустивши кулак на середину керма машини з силою, достатньою, щоб загув клаксон.

— Розкажи! Не про Річі, не про Даддітса, про себе . Чому ти не такий, як усі? Я хочу знати причину.

Немає відповіді.

— Річ у крибі? Так?

Як і раніше, мовчання, але Сірий почув за дверима кроки Джонсі. І, можливо, слабкий вдих. Сірий посміхнувся губами Джонсі.

— Поговори зі мною, Джонсі… Пограємо в гру, вб’ємо час. Хто такий цей Річі, крім дев’ятнадцятого номера? Чому ти гнівався? Тому що він був тигром? З «Тигрів Деррі»? Хто такий Даддітс?

Нічого.

Пікап повільно просувався крізь бурю, фари майже не пробивали густої білої стіни. Голос Сірого звучав тихо, скрадливо.

— Ти помітив, що залишив одну коробку Даддітса, друже мій? У цій коробці інша коробка, жовта. На ній Скубі-Ду. Це ж не справжні люди, так? Вони з кіно? З телевізора? Тобі потрібна ця коробка? Виходь, Джонсі. Виходь, і я віддам тобі її.

Сірий прибрав ногу з педалі газу і дозволив пікапу відкотитися наліво, де снігу було більше. Тут щось відбувалось, і він хотів зосередити на цьому всю свою увагу. Силою витягнути Джонсі з укриття не вийшло… Але сила — не єдиний спосіб виграти битву або війну.

Пікап стояв біля огорожі дороги посеред уже справжньої заметілі. Сірий заплющив очі й відразу опинився в яскраво освітленому сховищі спогадів Джонсі. Позаду нього під рівними рядами ламп денного світла на милі розтяглися штабелі коробок. Прямо перед ним були зачинені двері, потерті, брудні і з якоїсь невідомої причини неприступні. Сірий приклав до них трипалі долоні й заговорив тихим, довірливим і водночас вимогливим голосом:

— Хто такий Даддітс? Чому ви покликали його, коли вбили Річі? Впусти мене, нам треба поговорити. Навіщо ти забрав деякі з коробок «Деррі»? Що ти хотів від мене приховати? Усе одно це не має значення, тому що в мене вже є те, що мені потрібне. Впусти мене, Джонсі, не зволікай.

Мало спрацювати. Він відчував порожні очі Джонсі, бачив, як рука Джонсі тягнеться до замка.

— Ми завжди перемагаємо, — сказав Сірий. Він сидів за кермом, заплющивши очі Джонсі, а десь в іншому всесвіті завивав вітер, змушуючи пікап розгойдуватися на ресорах. — Відчини двері, Джонсі. Відчини.

Тиша. А потім менш ніж за три дюйми від нього з несподіванкою відра холодної води прозвучало:

— Наїжся лайна і здохни.

Сірий сіпнувся так, що потилиця Джонсі вдарилась об заднє скло кабіни пікапа. Біль був раптовим і шаленим. Другий неприємний сюрприз.

Він знову вдарив кулаком, потім другим, потім іще раз першим; він бив по керму, а клаксон озвучував його удари морзянкою люті. Загалом позбавлена емоцій істота, представник практично позбавленого емоцій виду, він був поглинутий духовними соками свого господаря — цього разу не просто занурився, а купався в них. І він знову відчув, що це відбувається через настирливу присутність Джонсі, через цю неспокійну пухлину в тому, що повинне було стати холодною і сфокусованою свідомістю.

Сірий тарабанив по керму, ненавидячи цей емоційний викид — який розум Джонсі назвав нападом — і водночас отримуючи задоволення від нього. Задоволення від гудіння, яке видавав клаксон, коли він бив по ньому кулаками Джонсі; від пульсації крові Джонсі у скронях Джонсі; від того, як прискорено билося серце Джонсі, і від звуку хрипкого голосу Джонсі, коли той як заведений кричав: «Тварюка! Тварюка! Тварюка!»

І навіть під час оцього нападу люті холодна частина його усвідомлювала, в чому полягала справжня небезпека. Вони завжди приходили в чужі світи й завжди переробляли їх під себе. Так було завжди, так мало статись і цього разу.

Але…

«Щось зі мною відбувається, — подумав Сірий і одразу ж зрозумів, що по суті це думки Джонсі. — Я починаю перетворюватися на людину».

Те, що ця ідея не позбавлена привабливості, наповнило Сірого жахом.

8

Джонсі прокинувся від дрімоти, у якій єдиним звуком був заспокійливий, заколисуючий голос Сірого, і побачив, що його руки лежать на замках дверей кабінету, готові відімкнути нижній і зняти засувку на верхньому. Сучий син намагався загіпнотизувати його, і в нього непогано виходило.

— Ми завжди перемагаємо, — промовив голос за дверима. Прозвучало це заспокійливо, що було приємно після такого насиченого дня, але ще — огидно самовдоволено. Слова узурпатора, який не зупиниться, доки не отримає все… який сприймає отримання свого як належне. — Відчини двері, Джонсі. Відчини.

І він майже досяг свого. Джонсі вже прокинувся, але все одно мало не відчинив двері. Потім він згадав два звуки: тріск Пітового черепа, що пролунав, коли червона рослинність стиснула його, і вологий розрив ока Джанаса, коли його проколов кінчик ручки.

Джонсі зрозумів, що досі ще не прокидався по-справжньому, але тепер уже точно прокинувся.

Тепер прокинувся.

Відірвавши руки від замків і приклавши губи до дверей, він чітко промовив:

— Наїжся лайна і здохни.

Він відчув, як сіпнувся Сірий. Відчув навіть біль, коли Сірий ударився потилицею; а чому б і ні? Зрештою, це його нервові закінчення. Не кажучи вже про те, що це його голова. Небагато речей у житті давали йому таке задоволення, як обурене здивування Сірого, і він здогадався про те, що Сірий уже знав точно: у його голові вже більше людського, ніж позаземного.

«Якби ти міг повернутись у вигляді фізичної істоти, ти й далі був би сірим чоловічком?» — поцікавився Джонсі. Навряд чи. Можливо, рожевим, але не сірим.

Він не знав, чи спробує Сірий знову зробити з ним фокус пана Месмера[130], але вирішив не ризикувати. Розвернувся й підійшов до вікна, спіткнувшись об одну коробку і переступивши через інші. Господи, як же стегно болить! Божевілля — відчувати такий біль, коли ти ув’язнений усередині власного мозку (котрий, як запевнив Генрі, не має нервових закінчень, принаймні в сірій речовині), але біль відчувався. Він читав, що люди інколи відчувають страшні болі та свербіння в ампутованих кінцівках; можливо, з ним була така сама історія.

За вікном знову з’явився старий похмурий краєвид: заросла бур’яном двоколійна під’їзна дорога, яка йшла вздовж складу братів Трекерів у 1978 році. Над нею — біле, затягнуте хмарами небо; мабуть, коли його вікно дивилося в минуле, час завмирав десь на середині дня. Єдине, що було доброго в цьому краєвиді, — це те, що, поки Джонсі роздивлявся його, він перебував якнайдалі від Сірого.

Він вважав, що міг би змінити картинку за вікном, якби захотів, міг би глянути й побачити те, що Сірий зараз бачив очима Ґері Джонса. Однак він не відчував гарячого бажання це робити. Дивитися не було на що, крім снігової бурі, і відчувати не було чого, крім люті Сірого.

«Думай про щось інше», — звелів він собі.

«Про що?»

«Не знаю… Про будь-що. Наприклад…»

На столі задзвонив телефон. Дивина, як у «Алісі в Країні Див», бо до цього в кабінеті не було жодного телефону, як не було і столу, на якому він міг би стояти. Розкидані на підлозі старі використані презервативи зникли. Підлога залишалася брудною, але зник пил. У його голові, либонь, сидів прибиральник-чепурун, який вирішив, що коли вже Джонсі світить затриматися тут на якийсь час, то у приміщенні потрібно навести хоча б якийсь лад. Ця ідея йому здалася жахливою, її наслідки пригнічували.

вернуться

130

Franz Anton Mesmer — славнозвісний гіпнотизер XVIII — початку ХІХ століття.