Несподівано щось пронеслося крізь розум Енді Джанаса. Наче смерч із очима. Він відчув, як воно зазирнуло в його останні отримані накази, розвідало очікуваний час його прибуття до «Синьої бази»… і що йому відомо про Деррі, а відомо йому було зовсім нічого. За службовим обов’язком він заїжджав до Банґора, але в Деррі не бував ніколи в житті.

Він відчув невеликий відступ, секундне божевільне полегшення — «у мене немає того, що йому треба, воно відпустить мене», — а потім зрозумів, що штука в його думках не збирається його відпускати. По-перше, їй була потрібна машина. По-друге, їй було треба закрити йому рота.

Джанас став до короткого, але лютого двобою. Саме його несподіваний опір дав Джонсі час заховати хоча б кілька коробок із позначкою «Деррі». Потім Сірий знову зайняв своє місце за кермом машини Джанаса.

Джанас побачив, як його рука злетіла до козирка над водійським сидінням. Пальці стиснулися на кульковій ручці і рвонули, розірвавши ґумку, яка тримала її.

— Ні! — закричав Джанас, та було пізно. Він помітив яскравий зблиск, коли рука, що стискала кулькову ручку, мов кинджал, устромила її в його широко розплющене око. Пролунав звук розриву, і він засмикався на водійському кріслі, як маріонетка в руках невмілого ляльковода. Його власний кулак вводив ручку все глибше й глибше, спочатку до половини, потім на три чверті, пробите око скотилося по щоці, як химерна сльоза. Занурений у голову кінчик ручки наткнувся на щось, схоже, на хрящ, якусь мить тиснув на нього, потім пробив і ввійшов у плоть мозку.

«Ах ти сволота! — подумав він. — Що ж ти, сво…»

У мозку зблиснув останній спалах, і все потемніло. Джанас упав на кермо. Загув клаксон пікапа.

Від Джанаса Сірий отримав небагато — головною несподіванкою виявилася ця боротьба за владу наприкінці, — але стало зрозуміло, що Джанас їхав не сам. Транспортна колона, частиною якої він був, розтяглася через буревій, але вся прямувала в одне місце, яке Джанас подумки називав «Синя база» або «Ґосселін». Там була людина, яку Джанас боявся, начальник, але Сірому було байдуже до Страшного Курца/боса/Шаленого Абрахама. Та йому і не потрібно цим перейматися, бо він не збирався навіть наближатися до крамниці Ґосселіна. Це місце відрізнялося від інших, і його мешканці хоч і мали недорозвинений розум, який складається переважно з емоцій, теж були іншими. Вони опиралися . Сірий уявлення не мав, чому так, але вони чинили опір.

Краще покінчити з усім цим швидше. І для досягнення цієї мети він виявив чудову систему доставлення.

Використовуючи руки Джонсі, Сірий витяг Джанаса з-за керма й відніс до краю дороги. Тіло він перекинув через огорожу, навіть не подивившись, як воно скочується насипом до замерзлого струмка. Повернувшись до пікапа, він пильно подивився на два обмотані пластиком вантажі й кивнув. Трупи тварин ніякої користі не принесуть. Але другий пакунок знадобиться. У ньому досить того, що йому потрібне.

Раптово він звів голову, очі Джонсі широко розплющились, незважаючи на вітер зі снігом. Господар його тіла вийшов зі свого притулку. Став уразливим. Це добре, тому що ця свідомість уже почала дратувати його своїм постійним бурмотінням (яке час від часу посилювалося до панічних криків) десь на нижчому рівні розумового процесу.

Сірий зачекав лише мить, щоб очистити розум, він не хотів, щоб Джонсі щось запідозрив… а потім завдав удару.

Він очікував чого завгодно, але тільки не цього.

Не цього сліпучого білого світла.

Джонсі мало не попався. Його врятували лампи денного світла, якими він наповнив склад своїх спогадів. Це місце, можливо, й не існувало насправді, але для нього було достатньо реальним, а отже, було так само реальним і для Сірого, коли Сірий з’явився.

Джонсі якраз штовхав візок із коробками, підписаними «Деррі», коли Сірий, немов за помахом чарівної палички, виник наприкінці коридору між складеними у високі колони коробками. Це був той самий примітивний гуманоїд, який стояв у нього за спиною в «Дірці», якого він відвідував у лікарні. Тьмяні чорні очі нарешті ожили, в них з’явився голод. Він підкрався, зловив його за межами безпечного кабінету і збирався заволодіти здобиччю.

Але тут його голова-ґуля смикнулася назад, і, перш ніж трипала рука встигла прикрити очі (позбавлені повік і навіть вій), Джонсі помітив на сірій подобі обличчя вираз, який, мабуть, був подивом. Можливо, навіть болем. Сірий був зовні, він у засніженій темряві позбавлявся тіла водія і ввійшов сюди не готовим до яскравого, як у супермаркеті, світла. Помітив він і ще дещо: загарбник перейняв міміку заручника. Якусь мить Сірий нагадував потворну карикатуру на самого Джонсі.

Його здивування дало Джонсі час. Не усвідомлюючи, що продовжує штовхати візок, і почуваючись, мов якась ув’язнена в замку принцеса з довбаної казки, він забіг до кабінету. Джонсі швидше відчув, ніж побачив, як Сірий потягнувся до нього трипалими руками (сіра шкіра його мала вигляд протухлого сирого м’яса), і в останню секунду зачинив двері. Розвертаючись, він ударився об візок ушкодженим стегном — хоча Джонсі й перебував усередині власної голови, все навколо було справжнісіньким — і якраз устиг зачинити засувку, не даючи Сірому змоги ввірватися досередини. Для більшої безпеки Джонсі заклацнув собачку. Чи була вона до цього на замку, чи він тільки-но її додав? Цього він згадати не міг.

Обливаючись потом, Джонсі відступив від дверей і цього разу налетів задом на ручку візка. Ручка на дверях засмикалась. Сірий перебував за нею, володів рештою його розуму — та ще й тілом, — але сюди потрапити не міг. Він не міг відчинити двері, не мав сили, щоб їх вибити, і не знав, як зламати замок.

Чому? Як таке може бути?

— Даддітс, — прошепотів Джонсі. — Не скакати, не грати.

Ручка дверей заторохтіла.

— Впусти мене! — прогарчав Сірий, і Джонсі він здався не посланцем з іншої галактики, а звичайним типом, який лютує через те, що не отримав бажаного. Можливо, це тому, що він міряв поведінку Сірого зрозумілими йому, Джонсі, мірками? Наділяв інопланетянина людськими рисами? Перекладав його?

— Впусти… мене!

Джонсі відповів не замислюючись:

— Дзуськи! І не подумаю!

І подумки додав: «На що ти відповідаєш: “Тоді я так дуну, так плюну, що весь твій будиночок розлетиться!”»

Але Сірий тільки дужче заторохкотів ручкою дверей. Він не звик до того, щоб йому отак відмовляли (та й узагалі до відмов, здогадався Джонсі), і жахливо розсердився. Короткий опір Джанаса здивував його, але це опір зовсім іншого рівня.

— Ти де? — невдоволено крикнув Сірий. — Як ти туди потрапив? Ану виходь!

Джонсі не відповідав, просто стояв посеред звалених абияк коробок і слухав. Він був майже впевнений, що Сірий не зможе потрапити всередину, але все одно краще його не провокувати.

Ручка дверей іще трохи посмикалась, і він відчув, що Сірий іде геть.

Джонсі підійшов до вікна, ступаючи по коробках із написами «Даддітс» і «Деррі», і визирнув у сніжну ніч.

Сірий посадив тіло Джонсі за кермо пікапа, зачинив дверцята і натиснув на педаль. Машина рвонула вперед і відразу ж утратила керування. Усі чотири колеса пішли юзом, і важкий пікап із загрозливим гуркотом урізався в огорожу дороги.

— Блядь! — вигукнув Сірий, не усвідомлюючи, що користується лайками, закладеними в пам’яті Джонсі. — Святі банани! Поцілуй мене в корму! Хоч стій, хоч трахай! Щоб я здох!

Потім він замовк і знову звернувся до водійських навичок Джонсі. Той дещо знав про водіння в таку погоду, але до Джанаса йому було як до Місяця. Та Джанаса більше немає, його файли видалені. Доведеться вдовольнитися тим, що відоме Джонсі. Найважливішим було вибратися з того, що Джанас подумки називав К-зоною. Поза К-зоною він буде в безпеці. Так вважав Джанас.

Нога Джонсі знову натисла на педаль, цього разу набагато м’якше. Машина поїхала. Руки Джонсі повернули кермо і вивели «шевроле» назад на дорогу, зроблену снігоочисниками, яка вже губилась у снігу.