— Так, третій помічнику кухаря. Те, що я зараз процитував тобі в присутності цих, хвала Господу, свідків, називається «правила поведінки», і це означає: жодних розмов про латиносів, фріців, червоношкірих або вузькооких. У нинішній ситуації це також означає: жодних розмов про космічних ніґерів, ти це зрозумів?

Мелроуз спробував кивнути і заточився, непритомніючи. Перлмуттер схопив його за плече і поставив рівно, щиро сподіваючись, що Мелроуз не знепритомніє надто рано. Бог святий знає, що Курц міг зробити з Мелроузом, якщо той матиме необережність вирубитись до того, як Курц закінчить із доганою.

— Ми надеремо дупи цим загарбникам, друже мій, і, якщо вони коли-небудь повернуться на Terra Firma[115], ми відірвемо їхню колективну сіру довбешку і накладемо в їхнє колективне сіре горло; якщо вони й після цього не заспокояться, ми використаємо проти них їхні ж технології, які ми вже майже опанували, повернемося на їхню планету на їхніх кораблях або таких самих, які побудують «Дженерал електрик», «Дюпон» і, дякувати Господу, «Майкрософт». І, потрапивши туди, ми спопелимо їхні міста, чи вулики, чи, дідько б їх забрав, мурашники, у яких вони живуть, ми спалимо напалмом їхні золоті ниви й рознесемо ядерними бомбами їхні величні лілові гори, дякувати Господу, Аллах акбар, ми заллємо вогняною американською сечею їхні озера й океани… але ми зробимо це правильно, належним чином, без образ за расовими, статевими, етнічними чи релігійними ознаками . Ми це зробимо, тому що вони прийшли не в те місце і постукали не в ті, блядь, двері. Тут не Німеччина тридцять восьмого року і не Оксфорд, штат Міссісіпі, шістдесят третього[116]. Отже, містере Мелроузе, як гадаєте, чи зможете ви понести це послання у світ?

Очі Мелроуза закотилися, блиснувши вологими білками, коліна підігнулися. Перлмуттер знову схопив його за плече, щоб підтримати, але цього разу не допомогло, Мелроуз відключився.

— Перлі, — прошипів Курц, і, коли палаючі блакитні очі кинулися на нього, Перлмуттер злякався так, як не боявся ніколи в житті. Сечовий міхур, гарячий важкий мішок у животі, розривався і був готовий вихлюпнути вміст прямо в комбінезон. Він відчув, що коли Курц побачить темну пляму, яка розпливається на штанах його ад’ютанта, то в нинішньому настрої може, недовго думаючи, пристрелити його… але від цієї думки легше не стало, навіть навпаки.

— Так, с… бос?

— Він зможе рознести послання? Він буде гарним вісником? Як ви гадаєте, він достатньо перейнявся моїми словами чи думав тільки про свою бісову ногу?

— Я… я… — Він побачив, що Андергілл у дверях майже непомітно кивнув, і зібрався з духом. — Так, босе. Я гадаю, він чудово почув вас.

Спочатку Курц неначе здивувався запалу Перлмуттера, потім задоволено кивнув і повернувся до Андергілла.

— А ти, Овене? Гадаєш, він зможе рознести послання?

— Ага, — відповів Андергілл. — Якщо ви його відправите в лазарет, перш ніж він стече кров’ю у вас на килимі.

Куточки губ Курца підвелися.

— Перлі, — гаркнув він. — Займися цим, якщо твоя ласка.

— Зараз, — відповів Перлмуттер і кинувся до дверей. Минувши Курца, він подивився на Андергілла з гарячою подякою, але Андергілл чи то не помітив його, чи то вирішив не виказувати нічого своїм виглядом.

— Хутко, містере Перлмуттере. Овене, я хочу поговорити з тобою mano a mano[117], як висловлюються ірландці. — Курц переступив через тіло Мелроуза, не опускаючи на нього погляду, і ненадовго зник у кухонному куточку трейлера. — Кави? Її варив Фредді, тому я не гарантую, що її можна пити… так, не гарантую, але…

— Так, я б випив кави, — сказав Овен Андергілл. — Ви наливайте, а я поки спробую зупинити кровотечу в хлопця.

Курц, який уже стояв біля кавоварки на столі, кинув на Андергілла погляд, сповнений воістину чудового похмурого сумніву.

— Ти справді гадаєш, що це необхідно?

Саме тут Перлмуттер і вийшов. Ще ніколи у своєму житті він не був так радий опинитися посеред хуртовини.

Генрі стояв біля огорожі (не торкаючись дроту — він бачив, що відбувається, якщо до нього торкнутись) і чекав, поки Андергілл — так, так його звали — вийде з, певно, командного пункту. Але коли двері відчинилися, з них вивалився один з інших хлопців, які квапливо ввійшли туди раніше. Спустившись драбинкою, він кинувся бігти. Просте, відкрите обличчя цього хлопця (обличчя менеджера середньої ланки, як здалося Генрі) тепер було перекошене від жаху. Він кілька разів мало не впав, перш ніж знову перейшов на крок. Генрі провів його уважним поглядом.

Менеджер середньої ланки зумів утриматися на ногах, але на півдорозі до кількох вантажівок із причепами ноги вилетіли з-під нього, і він гепнувся на дупу. Планшетка ковзнула снігом далі, немов якісь санчата для гномиків.

Генрі підняв руки і щосили зааплодував. За такого шуму моторів плеск почути було мало реально, тому він підніс долоні до рота і закричав:

— Чудово, лошаро! Перегляньмо повтор!

Менеджер середньої ланки підвівся, не дивлячись на нього, підхопив планшетку і побіг далі, до двох вантажівок.

Ярдів за двадцять[118] від Генрі біля огорожі стояв гурт із восьми-дев’яти осіб. Один з них, огрядний хлопець у помаранчевому пуховику, який робив його схожим на Колобка Піллсбері[119], підійшов до Генрі.

— Не роби цього, приятелю. — Знизивши голос, він додав: — Вони застрелили мого шваґра.

Так. Генрі побачив це в його голові. Шваґер огрядного хлопця, так само огрядний, говорить про свого адвоката, про свої права, про роботу в якійсь інвестиційній компанії в Бостоні. Військові кивають, кажуть, що це тимчасовий захід, що ситуація нормалізується, що до світанку все з’ясується, при цьому не перестаючи підштовхувати двох товстих мисливців до сараю, де вже міститься непоганий вилов; а потім шваґер несподівано виривається, біжить до автопарку, а тоді бац-бац — і все.

Генрі перервав товстуна, який зі щирим виразом на блідому обличчі переказував цю історію у світлі свіжовстановлених ліхтарів:

— Як гадаєте, що вони зроблять з усіма нами?

Товстун здивовано подивився на Генрі і відійшов на крок, ніби вирішив, що Генрі може бути заразним. Що доволі смішно, коли вдуматися, тому що вони всі тут були заразні, або, в усякому разі, ця фінансована урядом група зачистки вважала їх такими, і все одно кінець на них чекає один.

— Ви це серйозно? — пробелькотів товстун, потім додав майже поблажливо: — Ми все ж таки в Америці перебуваємо.

— Справді? З вами тут поводяться виключно згідно з законом?

— Вони просто… Я впевнений, що вони просто… — Генрі з цікавістю чекав на продовження, але його не було. — Це ж був постріл, так? — запитав товстун. — І, здається, я чув крик.

Із двох поставлених поряд трейлерів вибігли двоє з ношами. Слідом за ними, не приховуючи небажання, вийшов менеджер середньої ланки, планшетка знову надійно сиділа в нього під пахвою.

— Схоже, тут ви праві.

Генрі і товстун мовчки провели поглядом людей з носилками, які збігали сходинками «Віннебаґо». Коли містер Менеджер середньої ланки був найближче до огорожі, Генрі гукнув йому:

— Як справи, лошаро? Чим розважаєшся?

Товстун здригнувся. Хлопець із планшеткою кинув на Генрі суворий погляд і поплентався до «Віннебаґо».

— Це просто… просто якась непередбачена ситуація, — пробелькотів товстун. — Я впевнений, до ранку все налагодиться.

— Тільки не для вашого шваґра, — вставив Генрі.

Товстун подивився на нього, закусивши губи, що злегка тремтіли, потім повернувся до решти, чиї погляди, напевне, більше збігалися з його поглядами. Генрі повернув голову до «Віннебаґо» і став далі чекати, коли вийде Андергілл. У нього виникла підозра, що Андергілл — це його остання надія… Однак хоч які сумніви мав Андергілл щодо цієї операції, надія була дуже й дуже слабкою. А в Генрі на руках був лише один козир — Джонсі. Про Джонсі вони не знали.