Тому Перлі відчував занепокоєння — але воно було звичним, — коли ввів третього помічника кухаря Мелроуза до натопленого командного трейлера. Курц мав абсолютно буденний вигляд, сидів у плетеному кріслі-гойдалці в частині, яка була тут за вітальню. Він зняв комбінезон, який тепер висів на дверях, через які зайшли Перлмуттер і Мелроуз, і зустрів їх у теплих кальсонах. На спинці крісла висів пістолет у кобурі. Не сорок п’ятий калібр із інкрустованою ручкою, а дев’ятиміліметровий автоматичний пістолет.

Усе електронне обладнання було ввімкнене й діловито бурмотіло. Факс на столі гудів, безперервно викидаючи все нові сторінки, кожні кільканадцять секунд «iMac» життєрадісним механічним голосом повідомляв: «У вас новий лист!» Три рації, всі на невеликій гучності, тріщали й перескакували з однієї частоти на іншу. На панелі зі штучної сосни позаду письмового столу висіли дві фотографії. Як і табличка на дверях, ці фотографії подорожували з Курцом усюди. На лівій, підписаній «Інвестиції», був зображений янгольського вигляду хлопчик у формі бойскаута, права рука піднята, три пальці витягнуті в скаутському привітанні. Праве фото, підписане «Дивіденди», — це аерофотознімок Берліна навесні 1945 року. Дві-три будівлі ще стоять, але переважно в кадрі руїни та купи битої цегли.

Курц махнув рукою на стіл.

— Не звертайте уваги, хлопці, це просто шум. Фредді Джонсон має розбиратися з цим, але я послав його до їдальні перекусити. Порадив не поспішати, з’їсти всі чотири страви, від супу до горіхів, від poisson[114] до морозива, тому що ситуація… ситуація тут, хлопці, майже… СТАБІЛІЗУВАЛАСЬ! — Він вишкірився безжальною посмішкою Франкліна Делано Рузвельта і став погойдуватись у кріслі. На ремені, наче маятник, моталася кобура з пістолетом.

Мелроуз невпевнено всміхнувся у відповідь, посмішка Перлмуттера була менш стриманою. Він нарешті розкусив Курца: бос був екзистенційним фанатиком… і треба сподіватися, що це на краще. Гуманітарна освіта не обіцяла карколомної військової кар’єри, але давала свої переваги. Наприклад, уміння будувати фрази.

- Єдине, що я наказав лейтенантові Джонсону, — ой, ніяких звань, я хотів сказати, моєму доброму другові Фредді Джонсону, — це щоб він помолився перед їжею. Ви молитесь, хлопці?

Мелроуз кивнув, так само невпевнено, як усміхався, Перлмуттер кивнув поблажливо. Він не сумнівався, що, як і ім’я, постійно підкреслювана побожність Курца була позою.

Курц гойдався, щасливо дивлячись на двох чоловіків, під ногами яких розтікалися калюжки талого снігу.

— Найкращі молитви — дитячі, — зауважив він. — Простота, розумієте? «Бог великий, Бог хороший, Він нам їжі дасть і грошей». Хіба це не просто? Хіба не красиво?

— Так, н… — почав Перлі.

— Заткни їбальник, тварюко, — щасливо вимовив Курц, продовжуючи гойдатися. Пістолет так само теліпався на кінці ременя. Курц перевів погляд із Перлі на Мелроуза. — А що ти думаєш, хлопчику? Це прекрасна маленька молитва чи прекрасна маленька молитва?

— Так, с…

— Або Аллах акбар, як кажуть наші арабські друзі. «Немає іншого Бога, крім Бога». Що може бути простіше? Це просто в яблучко, якщо ви розумієте, про що я.

Вони не відповіли. Курц став гойдатися швидше, пістолет почав теліпатися швидше теж, а Перлмуттеру стало дещо моторошно на душі, як раніше, коли прибув Андергілл і трохи охолодив Курца. Можливо, це теж частина вистави, але…

— Або Мойсей біля палаючого куща! — раптом вигукнув Курц. Його вузьке кінське обличчя освітилося навіженою посмішкою. — «З ким я розмовляю?» — питає Мойсей, а Господь йому в лоб: «Я Той, що Я є, і нічого більше, ха-ха-ха». Який він жартівник, цей Господь, так, містере Мелроуз? Ви дійсно назвали наших шпигунів з інших світів космічними ніґерами?

У Мелроуза від подиву відвисла щелепа.

— Відповідай, салаго.

— Сер, я…

— Ще раз назвете мене сером, коли група на завданні, містере Мелроузе, і наступні два свої дні народження будете святкувати в карцері, зрозуміло? Уловлюєш, куди вітер віє?

— Так, босе.

Мелроуз став струнко. Обличчя біле мов крейда, тільки на щоках червоні плями від холоду, акуратно розрізані навпіл тасьмами респіратора.

— Отже, ти називав чи не називав наших гостей космічними ніґерами?

— Сер, я міг випадково що-небудь ляпнути…

Рухаючись із якоюсь фантастичною швидкістю (немов той спецефект у фільмі Джеймса Кемерона), Курц вихопив із кобури дев’ятиміліметровий пістолет і вистрілив, ніби навіть не цілячись. Верхня частина кросівки на лівій нозі Мелроуза вибухнула. Розлетілися клапті матерії. Кров зі шматочками плоті забризкала штанину Перлмуттера.

«Я цього не бачив, — подумав Перлі. — Цього не було».

Але Мелроуз заволав від болю, дивлячись на понівечену ногу й не вірячи своїм очам. Перлмуттер помітив у відкритій рані кістку і відчув, як у нього вивертає шлунок.

Курц підвівся з крісла-гойдалки не так швидко, як вихопив пістолет із кобури, — Перлмуттер принаймні побачив, як це відбувалося, — але все одно зробив це разюче швидко. Лячно швидко.

Він схопив Мелроуза за плече і вп’явся очима в перекошене обличчя третього помічника кухаря.

— Припини скиглити, як дівчисько.

Але Мелроуз скиглив. У його ступні зяяла величезна діра, Перлі навіть здалося, що передня її частина з пальцями зовсім відірвана від частини з п’ятою. У Перлі перед очима почало сіріти і попливло. Зібравши всю силу волі, він прогнав сірість. Якщо знепритомніти зараз, одному Господу відомо, що міг із ним зробити Курц. Перлмуттер чув різні розповіді, але завжди з ходу відмітав дев’яносто відсотків з них, вважаючи, що це або перебільшення, або чутки, які розпускає сам Курц для навіювання ще більшого страху та поваги до своєї персони.

«А зараз зрозуміло, — подумав Перлмуттер. — Це не міфотворчість, це і є міф».

Курц акуратно, майже з хірургічною точністю приставив дуло пістолета до самого центру восково-блідого лоба Мелроуза.

— Припини це бабське виття, або я припиню його за тебе. Є речі, які, гадаю, тепер повинен зрозуміти навіть такий дрімучий американець, як ти.

Мелроуз якимось чином здушив у собі крики, перетворивши їх на глухі гортанні схлипи. Курца це, схоже, задовольнило.

— Так, щоб ти мене чув, салаго. Ти повинен мене почути, тому що тобі належить розповісти про це всім. Я вважаю, хвала Господу, що твоя ступня — те, що від неї залишилося, — передасть основну думку , але твої святі уста повинні донести подробиці. Ти мене слухаєш, хлопче? Слухаєш подробиці?

Скиглячи, вирячивши очі, дві блакитні скляні кульки, Мелроуз зумів кивнути.

Зі швидкістю змії під час атаки Курц повернув голову, і Перлмуттер чітко побачив його обличчя. Печать божевілля видніла на цьому лиці, як бойове розфарбування воїна. Тієї миті все, що Перлмуттер знав про цей світ, полетіло шкереберть.

— А ти, хлопче? Ти слухаєш? Ти теж вісник. Ми всі — вісники.

Перлі кивнув. Тут відчинилися двері, і він з невимовним полегшенням побачив Овена Андергілла. Очі Курца метнулися до нього.

— Овене! Мій славний друже! Ще один свідок! Ще один, хвала Господу, ще один вісник! Ти слухаєш? Понесеш ти слово з цього щасливого місця далі?

Овен, з обличчям абсолютно нерухомим, як у гравця в покер під час гри на великі ставки, кивнув.

— Чудово! Чудово!

Курц знову обернувся до Мелроуза.

— Цитую зі «Статуту», третій помічнику кухаря Мелроузе, частина шістнадцята, розділ четвертий, параграф три: «Використання недоречних епітетів расового, етнічного або гендерного характеру суперечить моралі й нормам поведінки військовослужбовців. У разі доведеного їх уживання військовослужбовець, який їх ужив, буде негайно відданий під трибунал чи покараний на місці безпосереднім командиром», кінець цитати. Безпосередній командир — це я, військовослужбовець, що вжив недоречні епітети, — це ти. Усе зрозуміло, Мелроузе? Уловлюєш, куди вітер віє?

Мелроуз, ридаючи, спробував відповісти, але Курц перервав його. Овен Андергілл нерухомо стояв біля дверей, сніг танув у нього на плечах та на голові і, як піт, стікав по прозорій масці. Погляд його не відривався від Курца.