Перлмуттер різко повернув до Андергілла. Мелроуз спробував не відстати і з прокльонами гепнувся на дупу. Перлмуттер плеснув Андергілла по плечу, і, коли той повернувся, йому залишалося тільки сподіватись, що респіратор хоча б частково приховає здивування, яке намалювалось у нього на обличчі. Овен Андергілл наче на десять років постаршав від тієї хвилини, коли вийшов із жовтого автобуса школи Міллінокета.

Подавшись уперед, Перлі закричав, перекрикуючи вітер:

— Курц у п’ятнадцятій! Не забудьте!

Андергілл нетерпляче махнув рукою — «не забуду!» — і знову повернувся до хлопця з автопарку. Нарешті Перлмуттер його впізнав, це Бродскі. Хлопці називали його Чувак.

Командний пост Курца, величезний «Віннебаґо» (на знімальному майданчику це був би будиночок зірки екрану або самого Джиммі Кемерона), стояв прямо попереду. Перлі прискорив крок, рішуче рухаючись назустріч снігу, який бив в обличчя. Мелроуз, обтрушуючи сніг із комбінезона, подався за ним.

— Ну правда, шефе, — благав він, — може, хоч здогадуєтесь?

— Ні, — відрізав Перлмуттер. Він уявлення не мав, навіщо Курцові знадобився третій помічник кухаря, коли вся операція йшла як слід. Але думав, що вони обидва розуміють: нічого доброго чекати не випадає.

Овен повернув до себе голову Еміля Бродскі, підніс свою опуклу маску до його вуха і сказав:

— Розкажи ще раз. Не все, а ту частину, де тобі мозок трахнули.

Бродскі не сперечався, але секунд десять збирався на думці. Овен терпляче чекав. У нього попереду були нарада з Курцом, наступні звіти команди, стоси паперової роботи й один Бог знає які ще неприємні завдання, але він відчував, що це важливо.

А ось розповідати Курцові чи ні — то ще треба буде подивитися.

Нарешті Бродскі повернув голову Овена, підніс свою опуклу маску до його вуха і заговорив. Цього разу розповідь була більш докладною, але загалом повторювала вже сказане. Він ішов через поле біля крамниці, розмовляючи одночасно з Кембрі і з заправною колоною, коли раптом відчув, ніби в нього викрали розум. Він опинився в незрозумілому старому сараї з кимось, кого не міг бачити. Ця людина хотіла завести снігохід, але не могла. Чувак їй знадобився для того, щоб сказати, що не так.

— Я сказав йому відкрити капот! — прокричав у вухо Овена Бродскі. — Він відкрив. І потім я наче почав дивитися його очима… але думав своїм мозком, розумієте?

Овен кивнув.

— Я відразу побачив, що не так. Хтось витяг свічки. Тому я звелів тому чоловікові подивитися навколо, що він і зробив. Що ми обидва зробили. Свічки знайшлися в банці з бензином на столі. Мій батько свічки від газонокосарки і ґрунторозпушувача теж на зиму ставив у бензин.

Бродскі замовк, явно засоромившись чи своїх слів, чи того, як це, на його думку, звучало. Овен, який напружено слухав його, нетерпляче дав знак продовжувати.

— Більше розповідати особливо немає про що. Я сказав йому дістати їх, витерти і вставити. Я мільйон разів так допомагав хлопцям, тільки… мене там не було, я був тут. Нічого цього насправді не відбувалося.

Овен запитав:

— А далі?

Він мусив перекрикувати рев моторів, але при цьому їхня розмова залишалася такою ж приватною, як бесіда священика з грішником у сповідальні.

— Завівся відразу. Я порадив йому перевірити бензин — виявився повний бак. Він подякував. — Бродскі здивовано похитав головою. — А я відповів: «Нема за що, босе». А потім я, типу, провалився у свій власний розум і просто пішов далі. Гадаєте, я схибнувся?

— Ні. Але я хочу, щоб ти поки про це мовчав.

Губи під маскою Бродскі розтяглися в усмішці.

— Нема питань, просто я… Ну, ми ж повинні повідомляти про все незвичайне, такий був наказ, і я подумав…

Швидко, не даючи Бродскі часу подумати, Овен випалив:

— Як його звали?

— Джонсі-3. — Чувак відповів і широко розплющив очі від подиву. — Чорт! Я й не знав, що знав це.

— Як гадаєш, це якесь індіанське ім’я? Типу Сонні Вбиває Шістьох або Рон Повний Місяць?

— Може, й індіанське, але… — Бродскі на мить замислився, потім вигукнув: — Це було моторошно! Не тоді, коли відбувалось, а пізніше… коли я думав про це. Це все було, наче… — Він знизив голос. — Наче мене зґвалтували.

— Не заморочуйся, — сказав Овен. — У тебе, певно, купа справ?

— Не те слово, — усміхнувся Бродскі.

— Ну то виконуй.

— Гаразд.

Бродскі зробив крок убік, потім повернувся. Овен дивився на загорожу, в якій раніше тримали коней, а тепер людей. Більшість затриманих були в сараї, але два десятки в загорожі, всі, крім однієї людини, скупчились у юрбу, ніби шукаючи розради один в одного. Єдиним, хто стояв віддалік, був довготелесий худий чоловік у великих окулярах, які надавали йому схожості з совою. Бродскі перевів погляд з приреченої сови на Андергілла.

— Ви ж не збираєтесь через це відправити мене до психушки? Або до психіатра?

Вони, зрозуміло, не здогадувалися, що худий хлопець у старомодних рогових окулярах якраз і був психіатром.

— Зрозуміло, н… — почав Овен, але не встиг він закінчити, як у «Віннебаґо» Курца гримнув постріл і хтось закричав.

— Босе? — прошепотів Бродскі. Крізь шум моторів Овен його не почув, але прочитав по губах це слово і наступні: — Що за бля…

- Іди собі, Чувак, — сказав Овен. — Тебе це не стосується.

Бродскі подивився на нього, облизнув губи під маскою. Овен, намагаючись справляти враження впевненого у своїх діях, у-мене-все-під-контролем командира, кивнув йому. Можливо, це спрацювало, бо Бродскі кивнув у відповідь і пішов далі.

У «Віннебаґо» з написаною від руки табличкою на дверях «Місце, де приймаються рішення» тривали крики. Щойно Овен рушив у тому ж напрямку, тип в окулярах, який стояв за колючим дротом на самоті, гукнув йому:

— Гей! Гей, ви! Зачекайте хвилинку, мені треба поговорити з вами!

«Хто б сумнівався, — подумав Андергілл, не сповільнюючи кроку. — Хто б сумнівався, що тобі потрібно поговорити зі мною і розповісти всю тисячу причин, чому тебе потрібно відпустити цієї ж хвилини».

— Овергілл? Ні, Андергілл. Так вас звуть, правильно? Так, точно. Я повинен поговорити з вами, це важливо для нас обох.

Овен зупинився, незважаючи на крики у «Віннебаґо», які вже починали змінюватися жалісними схлипами. Недобре, але принаймні, схоже, там нікого не вбили. Він уважніше придивився до цього в окулярах. Худий, як рейка, і тремтить, хоч і вдягнений у довгу куртку.

— Це важливо для Рити, — надривався худий чоловік, перекрикуючи двигуни, які наче змагалися, хто зареве голосніше. — І для Катріни.

Імена цей пришелепкуватий вимовив так, немов витягав їх, як важезні камені, з глибокої криниці, але Овен, для якого імена дружини й доньки прозвучали як грім серед ясного неба, цього не помітив. Бажання підійти до незнайомця і запитати, звідки він їх знає, було сильним, але зараз він абсолютно не мав часу… спізнювався на зустріч. І якщо поки ще нікого не вбили, це не означало, що ніхто не буде вбитий найближчим часом.

Овен кинув останній погляд на людину за колючим дротом, запам’ятовуючи її обличчя, і поспішив до «Віннебаґо» з табличкою на дверях.

Перлмуттер читав «Серце пітьми», бачив «Апокаліпсис сьогодні», і не раз у нього виникала думка, що прізвище Курц якось уже занадто підходить для його боса. Він навіть був готовий посперечатися на сто доларів (а це велика сума для такої артистичної натури, як у нього), що це не справжнє ім’я, що боса насправді звати, скажімо, Артур Голсеппл, або Деґвуд Елґарт, або, може, Педді Мелоуні. Але Курц? Навряд чи. Напевне, це ім’я взяте для більшої поважності і така ж бутафорія, як оброблений перламутром пістолет сорок п’ятого калібру Джорджа Паттона. Люди Курца, серед котрих деякі перебували під його керівництвом іще з «Бурі в пустелі» (Арчі Перлмуттеру до таких було далеко), вважали його — і Перлмуттер був із ними згоден — божевільним сучим сином… божевільним, як Паттон… іншими словами, таким собі безумним лисом, ненормальним, але хитрим. Цілком імовірно, що він, коли голився вранці, дивився на себе в дзеркало і тренувався вимовляти правильним шепотом Марлона Брандо: «Жах, жах».