Кембрі не відстає. Бродскі продовжує перервану подвійну розмову — колона там, Кембрі тут, — але водночас згадує дещо інше, третю розмову, яка вже скінчилася. Чи була вона незвичайною? Напевне, ні, вирішує Бродскі. Тут точно не було нічого такого, про що можна було б поговорити з цим недолугим йолопом Перлмуттером — у його уявленні якщо чогось немає в планшетці, з якою він не розлучається, то цього просто не існує. Курц? Нізащо. Він поважає старого стерв’ятника, але ще більше боїться його. Вони всі його бояться. Курц хитрий, Курц не знає страху, а ще Курц — найбожевільніша мавпа в джунглях. Бродскі не хотів би навіть ступати там, де по землі пройшла тінь Курца.

Андергілл? Чи, може, поговорити з Овеном Андергіллом?

Можливо… Але, можливо, й ні. У таких справах можна вляпатися по самі вуха, причому ні за що ні про що. Так, він чув голоси хвилину-другу — точніше, один голос, — але ж зараз із ним усе гаразд. І все-таки…

Тим часом у «Дірі в стіні» Джонсі з ревінням виїжджає з сараю і мчить Просікою. Він відчуває Генрі, коли проїжджає повз нього, — Генрі ховається за деревом, вгризаючись зубами в мох, щоб не закричати, — але успішно приховує це від хмари, яка оточує останню зернину його свідомості. Майже напевне, востаннє він опиняється поряд зі своїм старим другом, який не вийде з цього лісу живим.

Джонсі шкодує, що не зміг із ним попрощатися.

«Не знаю, хто знімав це кіно, — говорить Джонсі, — але не думаю, що їм варто готувати фраки для церемонії вручення Оскара. Я б навіть сказав…»

Він дивиться навкруги і бачить тільки вкриті снігом дерева. Знову спрямовує погляд вперед, перед ним лише тікає в далечінь Просіка, а під ним смикається снігохід. Ніякої лікарні, ніякого Сірого ніколи не існувало, все це був сон.

Але це був не сон. І приміщення існує. Це не лікарняна палата. Тут немає ні ліжка, ні телевізора, ні крапельниці. Тут узагалі майже нічого немає, хіба що дошка оголошень. До дошки приколоті дві речі: карта північної частини Нової Англії з нанесеними певними маршрутами — це маршрути прямування вантажівок братів Трекерів — і полароїдний знімок дівчинки-підлітка з задертою спідницею, під якою видно золотавий кущик волосся. Крізь вікно Джонсі дивиться на Просіку. Він не сумнівається, що саме це вікно було в лікарняній палаті. Але лікарняна палата була поганим місцем. Йому потрібно було попри все звідти вибратися, тому що…

«У палаті небезпечно», — думає Джонсі… ніби тут безпечно, ніби взагалі існують безпечні місця. І все ж… тут, напевне, безпечніше. Це його останній притулок, і він прикрасив його картинкою, яку, на його думку, вони всі хотіли побачити, коли йшли під’їзною доріжкою до покинутої будівлі тоді, в 1978-му. Тіна Джин Слоппінґер, чи як там її звали.

«Я бачив і щось реальне… повернулися повноцінні спогади, як сказав би Генрі. Я дійсно вважав, що бачив Даддітса того дня. Тому й кинувся на проїжджу частину, не подивившись навколо. А що стосується Сірого… Тепер я і є Сірий. Хіба ні? Крім тієї моєї частини, яка перебуває в цій запилюженій, порожній, нецікавій кімнаті з використаними презервативами на підлозі й фотографією дівчини на дошці оголошень, я весь — містер Сірий. Хіба не так?»

Немає відповіді. І саме така відповідь йому й потрібна.

«Але як це сталося? Як я потрапив сюди? І для чого? Для чого все це?»

Відповідей, як і раніше, немає, на ці запитання своїх відповідей він дати не може. Він просто радіє, що є місце, де він усе ще може бути самим собою, і з тривогою думає про те, як легко була викрадена решта його життя. І знову абсолютно щиро і з важким серцем він шкодує про те, що не застрелив Маккарті.

День розколовся навпіл мегапотужним вибухом, і, хоча джерело його було за багато миль, він був настільки сильним, що з гілля дерев посипався сніг. Фігура на снігоході навіть не озирнулася. Це був корабель. Його підірвали військові. Байруму кінець.

Через кілька хвилин праворуч з’явився зруйнований курінь. На снігу перед ним, застрягнувши однією ногою під проваленим бляшаним дахом, лежав Піт. Збоку він видавався мертвим, але був живий. У цій грі вдати мертвого було неможливо — він чув думки Піта. Коли він під’їхав і заглушив мотор снігохода, Піт підвів голову й оголив решту зубів у невеселій посмішці. Лівий рукав його куртки почорнів і підплавився. На правій руці залишився тільки один робочий палець. Уся видима шкіра майже суцільно була вкрита байрусом.

— Ти не Джонсі, — вимовив Піт. — Що ти зробив із Джонсі?

— Сідай, Піте, — сказав Сірий.

— Не хочу з тобою нікуди їхати. — Піт підняв праву руку — відкушені пальці, золотаво-червонуваті нарости байрусу — і витер нею лоб. — Вали на хрін звідси. Сідай на свого поні і скачи далі.

Сірий опустив голову, яка колись належала Джонсі (сам Джонсі спостерігав за всім цим із вікна свого притулку в покинутому складі братів Трекерів, не маючи змоги ні допомогти, ні змінити що-небудь), і подивився на Піта. Піт закричав, тому що байрус, яким поросло все його тіло, почав стискатися, запускаючи коріння в м’язи та нерви. Нога, застрягла під проваленим дахом, смикнулася, вивільнилась, і Піт, кричачи, скарлючився в позу зародка. З рота й носа ринула кров. Коли він знову закричав, із ясен вивалилися ще два зуби.

— Сідай, Піте.

Схлипуючи, притискаючи до грудей скалічену руку, Піт спробував звестися на ноги. Перша спроба виявилася невдалою, він знову розтягся на снігу. Сірий на це нічого не сказав, просто сидів на «Арктик кет» і спостерігав.

Джонсі відчував біль, відчай і божевільний страх Піта. Страх відчувався найсильніше, і він вирішив ризикнути.

«Піте».

Ледь помітний шепіт, але Піт почув. Він підняв голову. Виснажене обличчя, поцятковане грибком, що його Сірий називає «байрус». Коли Піт облизав губи, Джонсі зауважив, що байрус росте і в нього на язиці. Інопланетна молочниця. Колись Піт Мур хотів стати космонавтом. Колись він заступився за меншого і слабшого перед великими й сильними. Він заслуговував на кращу долю.

«Не скакати, не грати».

Піт мало не всміхнувся. Це було і прекрасно, і зворушливо. Цього разу він спромігся підвестись і повільно підійшов до снігохода.

У порожньому кабінеті, де був ув’язнений Джонсі, засмикалася дверна ручка.

«Що це означає? — запитав Сірий. — Що таке «не скакати, не грати»? Що ти там робиш? Повертайся до лікарні і дивись зі мною фільм. І взагалі, як ти потрапив туди?»

Тепер настала черга Джонсі не відповідати, і він зробив це з превеликим задоволенням.

«Ну нічого, я все одно ввійду, — продовжив Сірий. — Коли буду готовий. Ти думаєш, що можеш замкнутись і не впустити мене, але ти помиляєшся».

Джонсі зберігав мовчання — не варто провокувати істоту, яка тимчасово володіє його тілом, — але не вважав, що помиляється. З іншого боку, йти він не насмілювався. Якщо він спробує це зробити, його миттю проковтнуть. Він усього лише зернятко в хмарі, шматочок неперетравленої їжі в інопланетному шлунку.

Краще не висовуватися.

Піт сів позаду Сірого та обхопив руками талію Джонсі. Через десять хвилин вони проїхали повз перевернутий «скаут», і Джонсі зрозумів, що так затримало Піта й Генрі, коли вони поверталися з крамниці. Дивовижно, як вони обидва вижили. Йому б хотілося оглянути машину ретельніше, але Сірий зменшувати швидкості не став, і «Кет», підстрибуючи на лижах між двома засипаними снігом коліями, помчав далі.

Милі через три вони в’їхали на пагорб, і Джонсі побачив кулю зі сліпучого жовто-білого світла, яка чекала на них, зависнувши в якомусь футі над дорогою. Вона здавалася гарячою, як полум’я зварювального апарату, але все ж не була такою, бо сніг під нею не танув. Майже напевне це був один із тих вогнів, які вони з Бобром спостерігали в небі над тваринами, що бігли з Ущелини.

«Авжеж, — сказав Сірий. — Це те, що у вас називають сигнальним вогнем. Один з останніх. Можливо, таки останній».