«Ти сам знаєш, що ні, — каже Сірий, його рот-щілинка не ворушиться. Цей тип — дивовижний черевомовець, тут не посперечаєшся. У горах Катскіллс[107] він би мав успіх. — Але ти знаєш і те, що тобі не треба його боятися».

«Чому? Що в мені особливого?»

Помираючий сірий чоловічок (авжеж, він помирає, його тіло руйнується, гниє зсередини) не відповідає, і в Джонсі знову проскакує в голові: «Не скакати, не грати». Йому здається, що Сірий був би дуже радий прочитати цю його думку, але не вийде, здатність приховувати свої думки — ще одна якість, яка робить його особливим, унікальним, і Джонсі може тільки сказати: viva la diffйrence[108] (хоч уголос цього, звичайно, не говорить).

«Що в мені особливого?»

«Хто такий Даддітс? — питає Сірий і, коли Джонсі не відповідає, знову посміхається, не ворушачи ротом. — Ну, гаразд, — каже він. — У нас обох є запитання, на які кожен не хоче відповідати. Давай відкладемо їх, гаразд? Вони… Як ви це називаєте? Як це у вас у грі називається?»

«Криб», — відповідає Джонсі. Він почав відчувати запах розкладання істоти. Цей запах приніс із собою до мисливського будиночка Маккарті. Запах ефіру. Йому знову спадає на думку, що потрібно було застрелити поганця, застрелити до того, як він потрапив у тепле місце, і залишити колонію, яка жила в ньому, замерзати під насидженим місцем на старому клені разом із холонучим тілом.

«Так, криб, — вимовляє Сірий. Ловець снів уже тут, звисає зі стелі й повільно обертається над головою Сірого. — Усі ці речі, яких ми не хочемо розкривати один одному, відсунемо їх убік, щоб повернутися до них пізніше. Відкладемо їх у криб».

«Що ти хочеш від мене?»

Сірий дивиться на Джонсі незмигним поглядом. Наскільки може судити Джонсі, він не може моргати, бо не має ні повік, ані вій.

«Ні повік, ані вій, — каже істота, тільки Джонсі чує голос Піта. — Хто такий Даддітс?»

І Джонсі настільки здивований голосом Піта, що мало не прохоплюється… Чого, зрозуміло, і домагалась істота: застукати його зненацька і змусити прохопитися. Хитрий тип, хоч і помирає. Потрібно бути напоготові. Він посилає Сірому картинку великої бурої корови з табличкою «Корова Даддітс» на шиї.

І знову Сірий посміхається без посмішки. Посміхається в голові Джонсі.

«Даддітс — корова? — каже він. — Не думаю».

«Ти звідки?» — питає Джонсі.

«З планети Ікс. Ми прилетіли з помираючої планети їсти піцу «Доміно», здійснювати покупки в кредит на вигідних умовах і вивчати італійську за програмою Берліца», — цього разу голос Генрі. Після цього містер І-Ті-Телефонувати-Додому повертається до власного голосу… Ось тільки (стомлено, без жодного подиву розуміє Джонсі) цей голос — його, голос Джонсі. І він знає, що б сказав Генрі: у нього галюцинації на ґрунті загибелі Бобра.

«Та вже ні, — думає Джонсі. — Зараз ні. Тепер він Яйцеголов, а Яйцеголову краще знати».

«Генрі? Він скоро помре», — байдуже промовляє Сірий. Його рука повільно пересувається по ковдрі, три довгі сірі пальці змикаються на зап’ясті Джонсі. Сіра шкіра тепла й суха.

«Що ти маєш на увазі? — питає Джонсі, злякавшись за Генрі… Але помираюча істота на ліжку не відповідає. Це ще одна карта для крибу, тому Джонсі розігрує іншу, з тих, що має на руках. — Навіщо ти покликав мене сюди?»

Сірий зображує здивування, хоча його обличчя залишається нерухомим.

«Ніхто не хоче помирати на самоті, — каже він. — Я хочу, щоб і зі мною хтось був. Знаю, ми будемо дивитися телевізор».

«Я не хочу…»

«Дуже хочу подивитися одне кіно. Тобі теж сподобається. Воно називається «Співчуття до сірих чоловічків». Боузере, пульт».

Боузер кидає на Джонсі, як йому здається, особливо зловісний погляд і зісковзує з подушки, гнучкий хвіст його видає сухий шурхіт, як змія, що повзе під каменем. На тумбочці лежить пульт дистанційного керування від телевізора, теж порослий грибком. Боузер бере його й повертається до Сірого, несучи пульт у зубах. Сірий відпускає руку Джонсі (дотик його не викликає відрази, і все ж Джонсі відчуває полегшення, коли опиняється на волі), бере пульт, націлює на телевізор і натискає кнопку «Увімкнути». На екрані крізь легкий червонястий пушок на склі проявляється картинка — сарай на задвірках «Діри в стіні». У центрі екрана — якийсь предмет, накритий зеленим брезентом. І ще до того, як двері відчиняються і він бачить самого себе, який заходить у сарай, Джонсі розуміє, що це вже сталося. Головну роль у «Співчутті до сірих чоловічків» виконує Ґері Джонс.

«Здається, ми пропустили титри, — зі свого затишного місця в його мозку каже помираюча істота. — Але кіно тільки-но починається».

Саме цього і боїться Джонсі.

Двері сараю відчиняються, і заходить Джонсі. Одягнений він абияк: своя куртка, рукавиці Бобра, на голові — стара помаранчева шапка, яку носив іще Ламар. Якусь мить Джонсі, котрий дивиться кіно в лікарняній палаті (він присунув стілець і сидить біля ліжка Сірого), здається, що Джонсі в сараї біля «Діри в стіні» все ж був інфікований, він весь укритий червоним мохом. Потім згадує, що Сірий вибухнув прямо перед ним — принаймні голова вибухнула — і на Джонсі полетіли його рештки.

«Тільки ти не вибухнув, — каже він. — Ти… ти… Розпався на спори, чи що?»

«Тсс! — вимовляє Сірий, і Боузер вишкіряє свої страшні зуби, наче закликає Джонсі бути більш увічливим. — Обожнюю цю пісню. А тобі подобається?»

Саундтреком до фільму йде пісня «Rolling Stones» «Співчуття дияволові», що цілком доречно, бо її назва майже повторює назву фільму («Мій дебют у кіно, — думає Джонсі. — Уявляю, що скажуть Карла й діти, коли побачать мене»), але пісня йому не подобається, чомусь вона навіює на нього смуток.

«Як вона може тобі подобатися? — питає він, не звертаючи уваги на оголені зуби Боузера. Боузер не становить загрози для нього, і вони обидва про це знають. — Як? Вони її ставили, коли знищували вас».

«Вони завжди нас знищують, — відповідає Сірий. — Тепер мовчи і дивись кіно. Ця частина надто затягнута, але далі піде краще».

Джонсі складає руки на червоних колінах — кровотеча нарешті припинилась — і дивиться «Співчуття до сірих чоловічків» із неперевершеним Ґері Джонсом у головній ролі.

Неперевершений Ґері Джонс стягає зі снігохода брезент, знаходить акумулятор на столі в картонній коробці і вставляє його, акуратно приєднуючи дроти до відповідних клем. Цим його знання з механіки вичерпуються: він же викладач історії, а не механік і все, що він робить для поліпшення домашнього побуту, — це час від часу змушує дітей дивитися канал «History» замість серіалу «Ксена — принцеса-воїн». Ключ у запаленні, і, коли він повертається, загоряється приладова панель — хоч акумулятор правильно вставив, дякувати Богу, — але двигун не заводиться, навіть жодних звуків не видає. Тільки стартер цокає, і все.

— О мамо рідна, — вимовляє Джонсі позбавленою будь-якої інтонації скоромовкою. Навряд чи він зараз здатний виявляти якісь почуття, навіть якщо б сильно захотів. Він фанат фільмів жахів, він дивився «Вторгнення викрадачів тіл» два десятки разів (навіть бачив жалюгідний ремейк із Дональдом Сазерлендом) і чудово розуміє, що відбувається. Його тіло викрадене, у прямому розумінні. Хоча тут не буде армій зомбі, навіть на маленьке містечко не вистачить. Він особливий. Він відчуває, що Піт, Генрі та Бобер теж особливі (щодо Бобра — був особливим), але серед них він найбільш особливий. Узагалі-то так говорити не можна — слово «особливий» передбачає одиничність, як у того фермерського сиру[109], — але це той рідкісний випадок, коли правило не діє. Піт і Бобер були унікальними, Генрі ще більш унікальний, ну а Джонсі серед них найунікальніший. Ось дивіться, він навіть грає у фільмі про себе самого! Ото вже унікальний так унікальний, як сказав би його старший син.