— Готовий! — кричить інший санітар, і за мить до того, як до грудей приставлять дефібрилятор, водій обертається, і Джонсі бачить, що це мати Даддітса. Потім Джонсі б’ють струмом, і його тіло підстрибує, біле м’ясо колишеться на кістках, як сказав би Піт, і, хоча Джонсі-спостерігач не має тiла, він усе одно відчуває електрику, потужне поу , яке запалює дерево його нервів, що стало схожим на феєрверк. Подякуй Ісусові і спускайся, алілуя.

Його частина на ношах смикається, як витягнута з води рибина, потім завмирає. Санітар, який скрючився за спиною Роберти Кейвелл, дивиться на табло.

— Чорт, пряма лінія. Давай іще розряд.

І коли його напарник дає ще розряд, кіно перескакує, і ось уже Джонсі лежить на операційному столі.

Хоча ні, зачекайте, це не зовсім так. Частина його лежить на операційному столі, а інша частина перебуває за склом і зазирає до операційної. Тут же, поруч із ним, є ще двоє лікарів, але вони не виявляють ані найменшої цікавості до спроб бригади хірургів зібрати докупи Джонсі, як Шалама-Балама[105]. Вони грають у карти. У них над головами в потоці повітря з обігрівального вентилятора майорить ловець снів із «Діри в стіні».

Джонсі не палає бажанням спостерігати те, що відбувається за склом, йому не подобаються вигляд кривавого місива в тому місці, де нога приєднувалася до тулуба, і матовий блиск роздробленої кістки, яка стирчить звідти. І хоч у безтілесному стані він не має шлунка, щоб відчувати нудоту, його все одно починає нудити.

Один із гравців у карти в нього за спиною каже: «Даддітсом ми міряли себе. Він був нашим зоряним часом», на що другий відповідає: «Ти так гадаєш?» І Джонсі розуміє, що ці лікарі — Генрі та Піт.

Джонсі повертається до них, і раптом з’ясовується, що він не такий уже й безтілесний, бо він устигає помітити своє примарне відображення у вікні операційної. Він уже не Джонсі. Не людина. Він має сіру шкіру та очі — чорні цибулини, які дивляться з безносого обличчя. Він став одним із них , одним із…

«Одним із сірих чоловічків, — думає він. — Так нас називають. Сірі чоловічки. Дехто кличе нас космічними ніґерами».

Він відкриває рот, щоб це сказати або, можливо, попрохати допомоги в давніх приятелів — вони завжди допомагали один одному, коли могли, — але тут фільм знову перескакує (щоб він провалився, цей монтажер, з його пиятиками на роботі!), і тепер він лежить на ліжку, на лікарняному ліжку в лікарняній палаті, і хтось кричить: «Де Джонсі? Я хочу бачити Джонсі».

«Ну от, — думає він із якимось збоченим задоволенням. — Я завжди знав, що це Джонсі, а не Марсі. Це заклик смерті або, можливо, Смерті, і мені потрібно сидіти дуже тихо, якщо я не хочу зустрітися з цим паном — так, цього разу паном, а не пані, не стара з косою, якийсь інший образ. Він випустив мене в натовпі, впіймав у «швидкій» і знову втратив, а тепер він у лікарні, маскується під пацієнта».

«Будь ласка, припиніть, — моторошним, жалібним, монотонним голосом стогне містер Смерть. — Я цього не витримаю, зробіть укол, де Джонсі, я хочу бачити Джонсі».

«Лежатиму тут, поки він не замовкне, — думає Джонсі. — Все одно я не можу підвестися. Мені в стегно тільки-но вгатили два фунти металу, і встати я зможу через кілька днів, можливо, навіть через тиждень».

Але, на свій жах, він розуміє, що починає вставати, відкидає ковдру і підводиться з ліжка. І хоч він відчуває, що шви на стегні розходяться, а кров — треба думати, донорська — тече по нозі і просочує лобкове волосся, він іде по палаті, через пляму сонячного світла, яке відкидає коротку, але дуже людиноподібну тінь (він уже не сірий чоловічок, і на тому дякую, бо сірим чоловічкам каюк), до дверей. Непомічений, він проходить коридором, повз каталки з підкладним судном, повз двох медсестер-балакух, які сміються, роздивляючись якісь фотографії, передаючи їх одна одній, і наближається до монотонного голосу. Він не може зупинитись і розуміє, що перебуває в хмарі. Але це не чорно-червона хмара, як її відчували Піт і Генрі. Хмара сіра, і він пливе в ній, єдина частинка, яку хмара не змінила. Джонсі думає: «Я — те, що вони шукали. Не знаю, як таке може бути, але я — саме те, що вони шукали. Тому що… хмара мене не змінює?»

Щось таке.

Він проходить крізь троє відчинених дверей. Четверті зачинені. На них висить табличка: «Заходьте, тут інфекції немає. Il n’y a pas d’infection ici ».

«Брешеш, — думає Джонсі. — Круз, чи Кертіс, чи як там його, може, й божевільний, але він має рацію щодо одного: тут інфекція є».

Кров струмує по ногах, нижня частина штанів уже набрала яскравого червоного кольору («Потік кларет», — раніше казали коментатори на боксерських поєдинках), але болю він не відчуває. Як і не боїться інфекції. Він унікальний, і хмара здатна лише нести його, а не змінювати. Відчинивши двері, він заходить досередини.

Чи здивований він виглядом сірої людини на лікарняному ліжку? У жодному разі. Коли того разу в «Дірі в стіні» Джонсі розвернувся і побачив цього чоловіка в себе за спиною, у вилупка вибухнула макітра. Нічогенькій такий напад мігрені. Після такого будь-хто загримить до лікарні. Хоча зараз його голова мала цілий і неушкоджений вигляд. Сучасна медицина творить чудеса.

Палата вся заросла грибком, куди не глянь, усюди золотаво-червона пліснява: на підлозі, на вікні, на рейках жалюзі; вона доповзла до світильника на стелі і до пляшки з глюкозою (Джонсі вирішив, що це глюкоза) на стійці біля ліжка; маленькі червоні борідки звисають із ручки на дверях до туалету і з підніжжя ліжка.

Підходячи до Сірого, прикритого ковдрою по вузькі безволосі груди, він зауважує на тумбочці самотню листівку з побажанням якнайшвидшого одужання. «Швидше одужуй!» — написано поверх зображення сумної черепахи, яка несе на панцирі аптечку. І під картинкою: «Від Стівена Спілберґа та всіх твоїх голлівудських друзяк».

«Це сон, як будь-який сон, повний звичайних символів і заморочок», — думає Джонсі, але в душі розуміє, що це не так. Його розум змішує найрізноманітніші речі, очищує їх, робить зручними для поглинання — так улаштовані всі сни; минуле, сьогодення і майбутнє перемішалися в одному казані, що теж подібне до сну, але він знає, що буде помилкою ставитися до цього недбало, як до уривчастої казочки з підсвідомості. Принаймні якась частина цього відбувається насправді.

Очі-краплини спостерігають за ним. Потім простирадло біля істоти на ліжку починає ворушитись і здійматись. Із-під нього з’являється червонувата, схожа на тхора істота, яка вбила Бобра. Дивлячись на Джонсі такими ж чорними скляними очима, вона починає працювати хвостом і підіймається вгору по подушці, де згортається калачиком поряд із вузькою сірою головою. Не дивно, що Маккарті почувався трохи нездоровим, думає Джонсі.

Кров, липка, як мед, і гаряча, мов лихоманка, стікає по ногах Джонсі. Вона капає на підлогу, можна було б подумати, що незабаром на ній виросте власна колонія червонуватого грибка або цвілі, справжні зарості, але Джонсі знає, що цього не станеться. Він особливий. Хмара може нести його, але не може змінити.

«Не скакати, не грати, — думає він і тут же: — Ш-ш, тихо, тримай це при собі».

Сірий піднімає руку з ліжка в жесті втомленого привітання. На ній три тонкі пальці, що закінчуються рожевими нігтями. З-під нігтів сочиться жовтий гній. Гній поблискує на складках обвислої шкіри і в куточках очей.

«Ти маєш рацію, тобі потрібен укол, — говорить Джонсі. — Якого-небудь «Містера Мускула». Це прочистить тобі м…»

І тут у нього виникає жахлива думка. Вона справляє таке сильне враження, що якусь мить він не може опиратися силі, яка тягне його до ліжка. Ноги починають рухатися, залишаючи на підлозі великі червоні плями.

«Ти ж не станеш пити мою кров, так? Як вампір?»

Істота в ліжку посміхається без посмішки.

«Ми, висловлюючись зрозумілою вам мовою, вегетаріанці».

«Та ну! А як же оцей Боузер?[106] — Джонсі вказує на безногого тхора, і той у дивовижній посмішці відкриває рот, повний зубів-голок. — Боузер теж вегетаріанець?»