— Не чіпати! — крикнув у гучномовець Бог на вантажівці, і люди біля підніжжя пагорба теж підняли зброю. З кожного дула визирала маленька «темрява, моя стара подруга».

— Наїжся лайна і здохни, — сказав Генрі (один із найкращих висловів Бобра) і підняв пакет. Він простяг його в бік озброєних людей у масках і посміхнувся. — Я прийшов до людства з миром. Хто-небудь хоче сосиску?

Розділ 12

Джонсі в лікарні

То був сон.

За відчуттями не схоже, але що ще це могло бути? По-перше, одне п’ятнадцяте число, у березні, він уже пережив, і було дивовижно несправедливо опинитися в ньому ще раз. По-друге, він пам’ятав безліч подій, які відбулися за вісім місяців від середини березня до середини листопада: як він допомагає дітям робити домашні завдання, як Карла базікає по телефону з подругами (багато з яких — із програми «Анонімні наркомани»), як він читає лекцію в Гарварді… і місяці фізичного відновлення, певна річ. Нескінченні нахили та виснажливі крики, коли задубілі зв’язки неохоче знову починали розтягуватись. Ось він каже Дженні Морін, своєму фізіотерапевтові: «Я не можу!», — а вона відповідає: «Можете!» Сльози на його обличчі й широка усмішка на її (ця ненависна ідеальна усмішка королеви краси), і врешті-решт правда виявилася за нею. Він зміг, він був маленьким моторчиком, який може, але якою ціною!

Він пам’ятав про ці речі та безліч інших: перше самостійне вставання з ліжка; перше підтирання дупи; вечір на початку травня, коли він уперше ліг спати з думкою: «Я впораюсь, пройду через усе», і вечір у кінці травня, коли вони з Карлою кохалися вперше після нещасного випадку; потім він нагадав їй старий жарт: «Як трахаються дикобрази? Дуже, дуже обережно». Він пам’ятав, як дивився феєрверк на День поминання, коли стегно і верхня частина ноги боліли як скажені; він пам’ятав, як їв кавун на четверте липня, спльовуючи кісточки в траву і спостерігаючи, як Карла грає з сестрами в бадмінтон, стегно і верхня частина ноги все ще боліли, але вже не так пекельно; він пам’ятав, як у вересні до нього приїхав Генрі («Просто провідати», — сказав він), і вони розмовляли про різноманітні речі, у тому числі про намічене на листопад щорічне полювання. «Авжеж, я буду», — сказав Джонсі, не знаючи, як неприємно йому буде тримати в руках «ґаранд». Вони говорили про роботу (останні два тижні річного курсу Джонсі читав лекції, на той час уже доволі спритно стрибаючи на милицях), про родини, прочитані книжки й побачені фільми; Генрі знову, як у січні, згадав, що Піт забагато п’є. Джонсі, який уже пройшов одну війну з дружиною через випивку, не хотів про це говорити, але, коли Генрі передав пропозицію після тижня полювання заїхати в Деррі провідати Даддітса Кейвелла, радо погодився. Вони вже давно не бачились, а ніщо не може підняти настрій краще, ніж спілкування з Даддітсом. До того ж…

— Генрі, — сказав він тоді. — Ми ж планували відвідати Даддітса. Збиралися до нього на день святого Патріка. Я цього не пам’ятаю, але так написано в мене у настільному календарі.

— Точно, — відповів Генрі. — Збиралися.

— Ото щастить, як утопленикові.

Усі ці спогади привели до того, що Джонсі остаточно перестав сумніватися: так, п’ятнадцяте березня вже було. Це підкріплювали численні докази. Календар у його кабінеті — доказ номер один. Але вони настали знову, ці болісні дні, і, чорт забирай, як несправедливо, що це п’ятнадцяте число страшніше за те, минуле.

Раніше його спогади про цей день уривалися близько десятої ранку. Він був у себе в кабінеті, пив каву і складав у стос книжки, які збирався віднести вниз, на кафедру історії, — там стояв стіл із безкоштовними книжками для студентів. Настрій був кепський, але він хоч убий не пам’ятав чому. Згідно з тим самим календарем, з якого він дізнався, що не відбулася поїздка до Даддітса сімнадцятого березня, на п’ятнадцяте в нього була призначена зустріч зі студентом на ім’я Девід Дефаньяк. Джонсі не міг пригадати мети цієї зустрічі, але пізніше знайшов записку від одного зі своїх аспірантів про списану роботу Дефаньяка — найближчі результати норманського завоювання Англії — і припустив, що говорити вони повинні були про це. Однак що в списаній роботі могло так сильно засмутити доцента Ґері Джонса?

Хоч яким був настрій, він щось наспівував під ніс, а потім бубонів слова, майже безглузді: «Так, ми можем, так, ми можем-можем, о Боже, так, ми можем-можем». Після цього збереглося ще кілька уривчастих спогадів: він бажає Колін, секретарці факультету, веселого дня святого Падді, купує в кіоску на вулиці бостонський «Фенікс», кидає четвертак до кофра від саксофона якогось скінхеда відразу за мостом на кембриджському боці, у душі жаліючи хлопця, який у легкому светрику мерзне на пронизливому вітрі з річки, — але переважно після складання книжок у стос він пам’ятає темряву. Свідомість повернулася в лікарні разом з монотонним голосом із сусідньої палати: «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі, я хочу бачити Марсі». Чи це було «Де Джонсі, я хочу бачити Джонсі»? Голос старої з косою. Смерті, що вдає з себе пацієнта. Смерть тоді втратила його з поля зору — чому ні, адже це була велика, наповнена болем лікарня, яка випромінювала передсмертні муки звідусіль, — і тепер намагалася його знайти. Надурити його. Змусити виказати себе.

Але цього разу вся рятівна темрява посередині зникла. Цього разу він не тільки бажає Колін веселого дня святого Патрика, а ще й додає жарт: «Що таке задник? Це лікар-проктолог». Він виходить із будівлі. Його майбутнє втілення — з листопада — зайцем їде в його березневій голові. Він із майбутнього чує, як березневий він думає: «Який несподівано приємний день», — коли прямує назустріч долі до Кембриджа. Він намагається сказати собі березневому, що це погана ідея, жахливо погана ідея, що він може уникнути місяців лютого болю, просто сівши на автобус або зупинивши таксі, але не може пробитися. Можливо, є рація в усіх тих науково-фантастичних оповіданнях про подорожі в часі, які він прочитав підлітком: не можна змінити минуле, хоч як намагаєшся.

Він переходить через міст, холодний вітер не заважає насолоджуватися сонечком на обличчі й на поверхні Чарльзу[99], де воно розсипається мільйоном яскравих іскорок. Він співає шматочок зі «Сходить сонце»[100], потім повертається до «Pointer Sisters»: «Так, ми можем-можем, о Боже». Помахує в такт портфелем. У портфелі бутерброд. Яєчний салат. Ммм-мммм, сказав Генрі. ДІЛТС, сказав Генрі.

Ось і саксофоніст. Але — сюрприз! Він не на кінці мосту на Массачусетс-авеню, а трохи далі по дорозі, біля кампусу МТІ[101], біля входу до одного з квітчастих індійських ресторанчиків. Він тремтить від холоду, лисий, із порізами на голові, що дозволяє припустити: перукарського хисту йому бракує. Ну а те, як він грає «Ці маленькі дурниці»[102], дозволяє припустити, що йому бракує хисту й до саксофона, і в Джонсі виникає бажання порадити йому стати теслею, артистом, терористом, будь-ким, лише не музикантом, але натомість Джонсі, навпаки, заохочує його, причому кидає до кофра саксофона (обтягнутого ізсередини червоним оксамитом) не четвертак, як йому пригадувалось, а цілу жменю дріб’язку — ось уже дійсно маленькі дурниці. Він приписує це першому теплому сонцю після довгої холодної зими, вдалій розмові з Дефаньяком.

Саксофоніст коситься на Джонсі і дякує йому кивком голови, продовжуючи грати. Джонсі спадає на думку ще один жарт: «Як назвати саксофоніста з кредитною карткою? Оптиміст».

Він іде далі, помахуючи портфелем, не слухаючи того Джонсі, який сидить усередині і приплив туди з листопада проти течії, наче який-небудь лосось — мандрівник у часі. «Гей, Джонсі, зупинись! Хоч на кілька секунд, цього вистачить. Шнурки зав’яжи, чи що. (Не спрацює, у нього на ногах туфлі-лофери, а незабаром з’явиться й гіпс.) Це станеться он там, на перехресті Массачусетс-авеню і Проспекту, де зупиняється автобус «Red Line». До цього місця на темно-синьому «лінкольні» наближається дідуган-маразматик, і він розмаже тебе по дорозі».