— Омоу о? Омоу сіку?

Генрі подивився вгору на кружляння сніжинок (летіли вони набагато повільніше, ніж уранці, принаймні поки що, але снігопад поступово набирав силу), так, немов вірив, що десь нагорі, над ними, є якийсь Бог, котрий спостерігає за ним зі щирою, хоч і безсторонньою цікавістю вченого, ніби вивчає, як смикається інфузорія-туфелька.

— Що за херню я верзу? Є ідеї?

Відповіді не було, зате з’явився один дивний спогад. Він, Піт і дружина Джонсі минулого березня зберігали таємницю. Карла вирішила: Джонсі не обов’язково знати, що його серце двічі зупинялось (один раз — як тільки його поклали до «швидкої», вдруге — незабаром після того, як він прибув до Массачусетської лікарні). Джонсі знав, що був близько до останньої межі, але не знав (принаймні Генрі так вважав), наскільки близько. І якщо Джонсі пережив описаний Кюблер-Росс стан входження у світло, він або не бажав цим ділитись, або забув про це після кінських доз знеболювального.

Із півдня з жахливою швидкістю налетів рев, і Генрі мимоволі присів, затуливши руками вуха, щоб не чути звуку, схожого на політ цілої ескадрильї реактивних винищувачів. Побачити він нічого не побачив, але, коли ревіння стихло — так само стрімко, як з’явилось, — і він випростався, серце його калатало так, немов готове було вибухнути. Фух! Господи Ісусе! Йому подумалося, що такий звук, мабуть, видавали літаки, які оточували Ірак перед початком операції «Буря в пустелі».

Що означає весь цей рев? Сполучені Штати Америки тільки-но почали війну проти інопланетян? Він опинився в романі Герберта Веллса? У Генрі щось стислось і замлоїло під грудьми. Якщо це так, то ворог може загрожувати дядькові Сему чимось серйознішим, ніж кількасот іржавих радянських ракет.

«Забудь. Однаково ти нічого з цим не зможеш зробити. Головне — що тепер буде з тобою. Що на тебе чекає?»

Рев літаків уже стих до віддаленого гудіння. Утім, Генрі здогадувався, що вони ще повернуться. Можливо, навіть із друзями.

«Як там у поета? «У зимовому лісі на роздоріжжі…»[96] Щось таке».

Проте йти далі слідом снігохода сенсу не було. За годину зовсім стемніє, і його просто не буде видно, та й у будь-якому разі сніг незабаром сховає всі сліди. Генрі просто заблукає в лісі… Як, імовірно, заблукав Джонсі.

Зітхнувши, Генрі звернув зі сліду снігохода і пішов по дорозі.

Діставшись до місця з’єднання Просіки з двосмуговою асфальтовою дорогою до Лебединого озера (Свонні-Понд-роуд), Генрі вже так утомився, що насилу тримався на ногах, не кажучи вже про те, щоб іти на лижах. М’язи литок неначе перетворилися на старі набряклі чайні пакетики. Не заспокоювало навіть світло на північному заході, яке вже горіло набагато яскравіше, і звуки машин та гелікоптерів. Йому належало піднятися на останній високий, крутий пагорб. На іншому боці закінчувалася Просіка і починалася Свонні-Понд. Там він міг нарешті зустрітися з людьми, тим паче якщо в цей район перекидали війська.

— Уперед, — наказав він собі. — Пішов, пішов, пішов, — але з місця не зрушив. Йому не хотілося переходити через цей пагорб. — Краще долом, ніж горою, — пробурмотів він. У цій фразі начебто почулося розумне зерно, але, швидше за все, це було чергове ідіотське non sequitur[97]. До того ж іти більше не було куди.

Він нахилився, зачерпнув трохи снігу — у темряві пригорща здавалася схожою на маленьку подушку — і став його поїдати. Не тому, що захотілося снігу, а тому, що не хотілося знову йти вперед. Вогні з крамниці Ґосселіна були зрозуміліші за вогні, які вони з Пітом спостерігали в небі («Вони повернулися!» — кричала Беккі, як дівчинка перед телевізором у старому фільмі Стівена Спілберґа), але Генрі вони чомусь подобалися значно менше. Гуркіт усіх цих машин і генераторів був якийсь… голодний, а то й кровожерливий.

— Це вже точно, кролику, — сказав він. І все ж через те, що іншого виходу справді не було, став підніматися на останній пагорб між ним і справжньою дорогою.

Нагорі він зупинився і, задихаючись, повис на лижних палицях. Тут вітер дув сильніше і, здавалося, проймав крізь одяг. Занила рана на лівій нозі від ручки управління поворотниками, і знову прийшла думка: ану як під пов’язкою вже прижилася маленька золотаво-червонувата колонія? Занадто темно, щоб роздивитись, а коли єдина гарна новина полягає у відсутності новин, може, воно й на краще.

«Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов». Робити було нічого, довелося спускатися пагорбом до розгалуження, де закінчувалася Просіка.

Цей бік пагорба був крутішим, і незабаром Генрі вже скоріше їхав, ніж ішов на лижах, набираючи швидкість і не знаючи, яке почуття його охоплює: страх, збудження чи якась нездорова суміш обох. Зрозуміло, що він їхав надто швидко для майже нульової видимості і своїх навичок швидкісного спуску, майже так само іржавих, як кріплення на лижах. З обох боків миготіли розмиті силуети дерев, і йому раптом спало на думку, що з усіма негараздами можна впоратись одним махом. Не «вихід Гемінґвея», звичайно. Нехай це називається «вихід Боно».

Шапка злетіла з голови. Він автоматично потягнувся за нею, махнувши майже невидимою в темряві лижною палицею, і одразу ж утратив рівновагу. Ще мить, і він завалиться в сніг. Може, воно й на краще, якщо при цьому не переламати ніг до бісової матері. Принаймні рух зупиниться. Потім він просто встане і…

Спалахнули яскраві вогні, величезні прожектори на вантажівці, і, перш ніж ненадовго осліпнути, Генрі встиг побачити щось схоже на довгий лісовоз, який перегородив кінець Просіки. Перед прожекторами, що ясно вистежували рух, стояла шеренга людей.

— Стояти! — наказав страхітливий, посилений гучномовцем голос. — Ані руш, або відкриваємо вогонь!

Генрі впав, важко і незграбно. Лижі злетіли з ніг. Кісточка підвернулася так боляче, що він зойкнув. Одну палицю він випустив, друга зламалася посередині. Від удару повітря вилетіло з легень великою хмарою білої пари. Трохи проїхавши вниз із розчепіреними ногами, він зупинився в позі, що нагадувала свастику.

Зір почав повертатися, Генрі почув рипіння снігу під ногами. Засовався, зумів сісти, але так і не зрозумів, чи зламане в нього щось.

Нижче на схилі, футів за десять[98] від нього, стояли шестеро людей, які відкидали нереально довгі й чіткі тіні на іскристий свіжий сніг. Усі були в куртках і прозорих пластикових масках, що закривали ніс і рот. Маски, схоже, мали складнішу конструкцію, ніж респіратори, які Генрі знайшов у сараї, але призначалися для того самого.

Ще в усіх шістьох були автомати, і націлені вони були на Генрі. Тепер здавалося, що він дуже вдало забув у «скауті» «ґаранд» Джонсі і свій «вінчестер». Якби в нього була зброя, до порізу на нозі вже додалася б дюжина нових дірок по всьому тілу.

— Щось я вас не розумію, — прохрипів він. — Не знаю, чого ви боїтесь, але я…

— Встати! — проголосив божественний голос із боку вантажівки. Люди, що стояли перед Генрі, частково затулили світло, і він побачив іще одну групу біля підніжжя пагорба, прямо на місці з’єднання доріг. Усі були озброєні, крім одного, який тримав мегафон.

— Здається, я не зможу…

— Встати! Негайно! — звелів Бог, і один із людей, які стояли перед ним, виразно смикнув дулом гвинтівки.

Генрі насилу підвівся. Ноги тремтіли, постраждала кісточка нила, але хоча б усе трималося вкупі, принаймні поки що. «Отак скінчилась подорож його», — процитував він подумки уявну поему про Яйцеголова і розсміявся. Озброєні люди тривожно перезирнулись, і, хоч вони знову націлили на нього гвинтівки, навіть цей невеликий вияв звичайних людських почуттів його трохи заспокоїв.

У яскравому світлі встановлених на вантажівці прожекторів Генрі побачив, що біля нього на снігу щось лежить. Предмет цей випав із його кишені, коли він піднімався. Повільно, знаючи, як легко можна заробити кулю, він нахилився.