— Чудово, — ледь чутно пробурмотів Генрі. Він ритмічно стуляв і розтуляв кулаки на ручках лижних палиць, навіть не помічаючи цього. — Чудово, просто дивовижно!

Так він простояв іще хвилин із п’ятнадцять і, коли дивитися на це зовсім не стало сил, повернувся спиною до пожежі й попрямував тим самим шляхом, яким прийшов.

Він не поспішав. Пройти належало двадцять миль («22,2, якщо бути точним», — нагадав він сам собі), і якщо метушитися, то можна взагалі не дійти. Він тримався сліду снігохода й зупинявся на відпочинок частіше, ніж під час шляху сюди.

«Ага, тоді я був молодшим», — подумав він майже без іронії.

Двічі він кидав погляд на годинник, забувши, що на Джефферсон-тракт встановилося східне поясне позачасся. Небо обклали густі хмари, тому визначити час за сонцем було неможливо. Здається, вечоріло, але наскільки скоро ніч — незрозуміло. В інші дні можна було б судити з апетиту, але не сьогодні. Не після того, як він надивився на тварюку на ліжку Джонсі, на яйця і живі волоски з їхніми опуклими чорними очицями. Не після ноги, яка стирчала з ванни. Йому здавалося, що він тепер узагалі ніколи не зможе їсти… принаймні таке, що має хоч якийсь натяк на червоний колір. А гриби? Ні-ні, дякую.

Генрі відкрив для себе, що йти на лижах, принаймні нерівною місцевістю, це ніби їздити на велосипеді — неможливо розучитись. Одного разу, піднімаючись на перший же пагорб, він упав, коли лижі вислизнули з-під нього, зате протилежним схилом він скотився з вітерцем, лише кілька разів похитнувшись і не впавши жодного разу. Генрі здогадувався, що лижі не змащували, мабуть, із часів арахісового президента[93], але, якщо не з’їжджати з продавленого й вирівняного сліду снігохода, можна цілком стерпно пересуватись. А скільки звіриних слідів на Просіці! Він за своє життя не бачив і десятої частки цього. Кілька тварин пройшло Просікою, але більшість слідів просто перетинали її з заходу на схід. Просіка ліниво тяглася на північний захід, а захід явно був саме тією місциною, якої місцеві істоти намагалась уникнути.

«Я подорожую, — мовив він про себе. — Може, колись хтось напише про це епічну поему. “Подорож Генрі”».

— Так, — додав він уголос. — Щось на кшталт: «Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов».

Він розсміявся, і в його сухому горлі сміх перетворився на уривчасте кахикання. Він під’їхав до краю колії, зачерпнув іще снігу і з’їв.

— Смачно… і корисно! — рекламним голосом проголосив він. — Сніг! Тепер не тільки до сніданку!

Чоловік глянув на небо, і це було помилкою. На мить його охопило сильне запаморочення, і йому здалося, що він зараз упаде на спину. Потім нудота відступила. Хмари над головою були трохи темнішими. Що це? Зараз піде сніг? Чи смеркає? Чи все зразу? Коліна й кісточки боліли від рівномірного ковзання на лижах. Від роботи палицями руки боліли ще сильніше. Але найгірше було з м’язами на грудях. Він уже налаштував себе на те, що завидна до Ґосселіна не дістанеться; тепер же, стоячи тут і поїдаючи сніг, Генрі раптом подумав, що може взагалі туди не дійти.

Він послабив футболку «Red Sox», якою обв’язав ногу, і жах пронизав його, коли він помітив на блакитних джинсах яскраву червону жилку. Серце його закалатало з такою силою, що перед очима замиготіли білі цятки.

Тремтячими пальцями він потягнувся вниз.

«І що ти збираєшся робити? — глумливо запитав сам себе. — Знімеш, як ниточку або пушинку?»

Так він і зробив, і це виявилася саме ниточка — червона ниточка від зображеного на футболці логотипа. Після цього він знову зав’язав футболкою розірване місце на джинсах. Для людини, яка не далі як чотири години тому розглядала всілякі способи зведення рахунків з життям — петля, ванна, пластиковий пакет, міст і незмінно популярний «вихід Гемінґвея», відомий у деяких колах як «прощання поліцейського», — він доволі сильно злякався.

«Тому що я не хочу йти ось так, — подумав Генрі. — Не хочу, щоб мене з’їли живцем оці…»

— Оці поганки з планети Ікс, — закінчив він уголос.

І рушив уперед Яйцеголов.

Світ наче стиснувся і зменшився, як завжди буває, коли ми видихаємось, а робота ще не скінчена, далеко не скінчена. Життя Генрі звелося до чотирьох простих повторюваних рухів: поршневий рух рук із палицями і відштовхування лижами від снігу. Біль угамувався, принаймні поки що, після того як він перейшов до якоїсь іншої зони. На його пам’яті щось хоч віддалено подібне відбувалося з ним лиш одного разу, коли він був центровим основної п’ятірки в баскетбольній команді «Тигри Деррі». Під час жахливо важливого півфінального матчу троє з чотирьох найкращих гравців були вилучені за грубу гру на перших трьох хвилинах третьої чверті гри. Тренер виставив Генрі до кінця гри, і той не заробив жодного зауваження, крім як за затримку м’яча і заступ за лінію. Відіграв він добре, але на той час, коли пролунав фінальний свисток («Тигри» з тріском програли), Генрі немов плавав у якомусь щасливому тумані. На півдорозі до роздягальні в нього відмовили ноги, і він із дурнуватою посмішкою сів на підлогу. Партнери по команді в червоних спортивних костюмах, проходячи повз нього, сміялися, хвалили його, схвально поплескували по плечу.

Зараз давати свисток і плескати по плечу нікому; лише на сході все не припинялася стрілянина. Стріляли вже трохи рідше, але й далі потужно. Найбільш зловісними були поодинокі постріли, що долітали звідкілясь спереду. Можливо, біля крамниці Ґосселіна? Важко сказати.

Раптом він почув, що співає свою найненависнішу пісню «Roliing Stones» — «Співчуття дияволові» («Я при Пілаті добре дбав — хай чаша не мине сія», щиро всім дякуємо, ви були чудовими слухачами, до нових зустрічей), і обірвав себе, коли зрозумів, що пісня перемішалася зі спогадами про Джонсі на лікарняному ліжку, про те, який вигляд Джонсі мав минулого березня — не просто змарнілий, а ніби зіщулений, немов його сутність утяглася сама в себе, сконцентрувалася, щоб утворити захисний щит навколо здивованого, ураженого тіла. Джонсі дивився на Генрі поглядом людини, яка, можливо, помре, і, хоч він не помер, Генрі зрозумів, що саме тоді його думки про самогубство почали набувати справді серйозного характеру. До галереї образів, неприємних і навіть страшних, що переслідували його ночами, — блакитно-біле молоко, яке струменить по підборіддю батька; колихання гігантських сідниць Баррі Ньюмена, який вибігає з кабінету; Річі Ґренадо, що простягає собаче лайно заплаканому й майже голому Даддітсові Кейвеллу і каже: «Давай, жери. З’їж, і можеш котитися», — тепер приєднався ще один образ: худе обличчя й отетерілі очі Джонсі; Джонсі, якого мало не відправили на той світ посеред вулиці без жодних причин і підстав; Джонсі, готовий будь-якої секунди звалити з цього світу. Лікарі стверджували, що він у стабільному стані, але в очах старого друга Генрі читав агонію. Співчуття дияволові? Будь ласка. Не було ні Бога, ні диявола, ні співчуття, і якщо ти це розумів — погані твої справи. Твої дні енергійного платоспроможного відвідувача цього великого цирку під назвою «культура Америки» відлічують останні хвилини.

Він знову почув, що співає: «То чи вас хвилюють ці карти у моїх руках?», — і змусив себе замовкнути. Що далі? Щось уже зовсім безглузде. Безглузде, дурне й солодке, щось, чим просякнута «культура Америки». Як щодо «Pointer Sisters»? Чудовий вибір.

Дивлячись униз, на ковзання лиж і горизонтальні хвильки, залишені на снігу гусеницями снігохода, він почав співати. Незабаром він уже повторював слова пісні монотонним, немелодійним шепотінням, поки піт просочував сорочку, а прозорий слиз тік із носа й замерзав на верхній губі: «Я знаю, впораємося ми, знаю, ми можем, так, ми можем-можем, так, ми можем, так, ми можем…»

Краще. Набагато краще. Усі ці «ми» і «я знаю» — такі самі зразки «культури Америки», як «форд»-пікап на паркінгу кегельбану, розпродаж білизни в «JCPenney» або мертва рок-зірка у ванні.