— «Живучість ікри молюсків перевищує очікування. Ми спостерігали випадки, коли певні види молюсків замерзали в суцільному льоду й усе одно поновлювали активність, коли на них починало діяти тепло».

Етьєн змовкає.

— Треба приготувати вечерю. Навряд чи мадам сьогодні повернеться.

Обоє не зрушуються з місця. Він читає ще одну сторінку.

— «Їх роками тримали в контейнерах для пігулок, але все одно під дією вологи вони рухалися, на вигляд такі ж здорові, як завжди… Мушля може бути розбита й навіть без кількох шматків, і все одно через певний проміжок часу пошкоджені частини відновляться нашаруванням матерії на розбиті місця».

— Я ще не зовсім безнадійний! — сміється Етьєн.

Це нагадує Марі-Лор, що її двоюрідний дід не завжди такий боязкий, що до цієї війни, й до попередньої теж, він мав інше життя, що він теж колись був молодим, що любив світ, у якому жив, так само, як вона тепер.

Урешті мадам Манек заходить у кухонні двері, замикає їх за собою, Етьєн досить холодно бажає їй доброго вечора, і за якусь мить мадам Манек йому відповідає. Десь у місті німці завантажують зброю чи п’ють бренді, а історія перетворилася на нічний кошмар, із якого Марі-Лор відчайдушно хочеться прокинутися.

Мадам Манек бере каструлю з навісної полиці й наливає в неї води. Її ніж падає в щось, на звук схоже на картоплю, й лезо ножа б’ється об дерев’яну дошку для нарізання, що лежить під нею.

— Будь ласка, мадам, — просить Етьєн. — Дозвольте мені. Ви дуже втомилися.

Але він не підводиться, і мадам Манек і далі нарізає картоплю, а коли закінчує, Марі-Лор чує, як вона спихає шматки картоплі у воду тупою стороною ножа. Через напруження в кімнаті в Марі-Лор паморочиться в голові, наче вона відчуває, як обертається планета.

— Потопили сьогодні субмарину-другу? — мимрить Етьєн. — Висадили в повітря німецький танк?

Мадам Манек стукає дверима холодильника. Марі-Лор чує, як вона копирсається в шухляді. Загоряється сірник, запалюється сигарета. Незабаром перед Марі-Лор з’являється миска недовареної картоплі. Вона мацає стіл навколо себе, шукаючи виделку, але не знаходить.

— Етьєне, ви знаєте, що буде, — питає мадам Манек з іншого боку кухні, — якщо кинути жабу в каструлю з кип’ятком?

— Я певний, що ви нам розкажете.

— Вона вистрибне. А знаєте, що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

Одинадцятирічний хлопчик у повному парадному однострої повідомляє Вернеру, що його викликають до кабінету коменданта. Вернер чекає на дерев’яній лавці, відчуваючи все сильнішу паніку. Напевно, вони про щось підозрюють. Може, дізналися щось про його батьків, щось таке, про що навіть він не знає, щось жахливе. Він згадує, як єфрейтор прийшов до сиротинцю й повів його до будинку гера Зідлера: упевненість у тому, що знаряддя райху бачать крізь стіни, крізь шкіру, заглядають у самісіньку душу.

Через кілька годин заступник коменданта кличе його всередину, опускає авторучку й дивиться на Вернера зі свого боку столу так, наче він — це ще одна з багатьох різноманітних дурних проблем, яку тому доведеться владнати.

— Нашу увагу привернули до того факту, що твій вік, кадете, був записаний неправильно.

— Перепрошую?

— Тобі вісімнадцять років. А не шістнадцять, як ти вказав.

Вернер украй здивований. Абсурдність цього очевидна: він і досі менший за більшість чотирнадцятирічних.

— Наш колишній викладач технічних наук, доктор Гауптман, звернув нашу увагу на цю розбіжність. Він розпорядився, щоб тебе послали до спеціальної дивізії вермахту, яка займається технічним обладнанням.

— До дивізії, пане помічник коменданта?

— Ти потрапив сюди обманом. — Його голос масний і задоволений, підборіддя в нього нема взагалі.

За вікном шкільний оркестр завчає тріумфальний марш. Вернер дивиться на хлопця нордичної зовнішності, що похитується під вагою своєї труби.

— Комендант прагнув ужити дисциплінарних заходів, але доктор Гауптман припустив, що тобі не терпітиметься застосувати свої вміння на службі райхові.

Із-за крісла заступник дістає складену уніформу — шиферно-сіру, з орлом на грудях і стрічкою на комірці. Далі — зелено-чорну каску завбільшки з відерце для вугілля, явно завелику.

Оркестр трубить, а тоді змовкає. Керівник оркестру викрикує імена.

— Тобі дуже пощастило, кадете, — каже заступник коменданта. — Служити — це честь.

— Коли, пане помічник коменданта?

— Ти дістанеш вказівки впродовж двох тижнів. На цьому все.

Бретань розцвітає, на узбережжя наступає сирість. Туман над морем, туман на вулицях, туман у голові. Мадам Манек нездужає. Коли Марі-Лор прикладає долоню до грудей мадам, здається, звідти струменить тепло, наче вона зварюється всередині. На неї все накочують і накочують хвилі кашлю.

— Я наглядаю за сардинами, — марить мадам, — і за термітами, і за воронами…

Етьєн викликає лікаря, який приписує спокій, аспірин й ароматні фіалкові драже. Марі-Лор сидить біля мадам у найважчі часи, у дивні години, коли долоні літньої жінки стають холодні й вона говорить про те, що керує світом. Це вона всім керує, але про це ніхто не знає.

— Це важезний тягар, — каже вона, — відповідати за кожнісіньку дрібничку, за кожного новонародженого, за кожен листок, що впав із дерева, за кожну хвилю, що розбивається об берег, за кожну мураху, що поспішає в мурашник.

Десь глибоко в голосі мадам Марі-Лор чує воду: атоли, архіпелаги, лагуни й фіорди.

Етьєн виявляється турботливим доглядачем. Обтирання, бульйон, час від часу — сторінка з Пастера чи Руссо. Він точно пробачив їй усі проступки, теперішні й колишні. Етьєн загортає мадам у ковдри, але часом вона труситься так сильно, що він забирає з підлоги великий важкий килимок із клаптиків і накриває її.

Фон Румпелів лікар каже, що нині проводять цікаві дослідження гірчичних газів. Що досліджують антипухлинні властивості багатьох хімікатів. Прогноз покращується: в об’єктів досліджень спостерігається зменшення лімфом. Але ін’єкції роблять фон Румпеля одурманеним і слабким. У наступні дні йому заледве вдається розчісуватися чи примусити свої пальці застібнути пальто. Його розум теж викидає коники — він заходить до кімнати й забуває, чого туди йшов. Він дивиться на котрогось зі зверхників і забуває, що той щойно сказав. Звуки автівок за вікном зачіпають його напнуті нерви, мов зубці виделки.

Сьогодні ввечері він закутується в готельні ковдри, замовляє суп у номер і розмотує згорток із Відня. Боязка мишка-бібліотекарка надіслала примірники Таверньє, Стрітера та навіть — найдивовижніше — копії «Gemmarum et Lapidum Historia»[46] де Бута 1604 року, написану латиною. Усе, що вона могла знайти про «Море полум’я». Загалом дев’ять параграфів.