— Вона точно десь тут.

Фредерік почав малювати нову спіраль на чистому аркуші.

— Може, тут?

Фанні підходить до Вернера й забирає його зап’ястя з дерев’яного ящика, який той збирається відкрити.

— У нас, — повторює вона, — не було такої книжки.

У Вернера починає чухатися все тіло. За величезними вікнами колишуться липи. Світло тьмянішає. На вимкненій електричній вивісці над будівлею за два квартали написано: «Берлін курить “Юно!”»

Фанні вже пішла на кухню.

Вернер споглядає, як Фредерік малює ще одну криву спіраль, затиснувши в кулаці олівця.

— Я йду з Шульпфорти, Фредеріку. Вони змінили мій вік і відправляють мене на фронт.

Фредерік піднімає олівця, розглядає його, а тоді знову опускає.

— Менш ніж за тиждень.

Фредерік рухає щелепами, наче жує повітря.

— Ти сьогодні гарна, — каже він. Він не дивиться на Вернера, а його вимова схожа на стогін. — Ти сьогодні гарна, дуже гарна, мамо.

— Я не твоя мама, — шипить Вернер. — Годі тобі вже.

На Фредеріковому обличчі немає й сліду обману. Десь на кухні прислухається служниця. Більше не чути нічого: ні транспорту, ні літаків, ні потягів, ні радіо, ні примари фрау Шварценберґер, що стукотіла б кліткою ліфта. Ні скандування, ні пісень, ні шовкових транспарантів, ні оркестрів, ні труб, ні матері, ні батька, ні коменданта зі слизькими пальцями, що проводить ними по його спині. Місто здається зовсім завмерлим, наче всі слухають, чекаючи, доки хтось зробить промах.

Вернер кидає погляд на блакитні стіни й згадує «Птахів Америки»: жовтоголову квакву, кентуккійського маскового співуна, червоно-чорну пірангу, кожну чудову пташку за пташкою, а Фредерікові очі втуплені у якусь жахливу порожнечу; у кожному оці в нього — ставок зі стоячою водою, у який Вернер не має сили зазирнути.

Наприкінці червня 1942 року Марі-Лор, прокинувшись, уперше після хвороби мадам Манек не знаходить її на кухні. Невже вона вже пішла на ринок? Марі-Лор стукає у її двері, чекає впродовж ста ударів серця. Вона відчиняє задні двері й гукає мадам надворі. Прекрасний теплий червневий світанок. Голуби й коти. Хрипкий сміх у сусідньому вікні.

— Мадам!

У неї прискорюється серцебиття. Вона знову стукає у двері кімнати мадам Манек.

— Мадам!

Увійшовши, вона спочатку чує хрип. Наче в легенях літньої жінки слабкі хвилі перекочують камінці. З ліжка підіймається кислий сморід поту й сечі. Вона знаходить обличчя мадам. Щока старенької така гаряча, що Марі-Лор відсмикує пальці, мов обпечена. Вона видирається нагору, зашпортуючись, гукає:

— Діду! Діду!

Увесь будинок у її уяві червоніє, дах починає диміти, стіни облизує полум’я.

Етьєн присідає біля мадам на своїх хрустких колінах, кидається до телефона й каже кілька слів. Миттю вертається до ліжка. Упродовж години кухню заповнюють жінки: мадам Руель, мадам Фонтіну, мадам Ебрар. На першому поверсі стає надто тісно, Марі-Лор ходить сходами вгору-вниз, вгору-вниз, наче по верхівці якоїсь величезної мушлі. Лікар приходить і йде. Іноді котрась із жінок обіймає Марі-Лор за плечі кістлявою рукою, і точно о другій годині, коли пролунали церковні дзвони, лікар повертається з чоловіком, який не каже нічого, крім «Добридень», і має запах землі й конюшини. Він піднімає мадам Манек і виносить її на вулицю й кладе на воза, наче мішок вівса. Цокання конячих підків віддаляється, лікар знімає простирадла, Марі-Лор знаходить Етьєна на кухні в кутку, де той шепоче:

— Мадам померла, мадам померла.

Розділ 6

8 серпня 1944 року

Присутність, подих. Марі-Лор спрямовує всі свої відчуття вниз, до входу. Ґратка зі скрипом зачиняється, а за нею й вхідні двері.

Вона чує уявний батьків голос:

— Спочатку ґратка, а тоді двері. А це означає, що хай хто там, він зайшов. Він усередині.

Волосся на потилиці стає сторч.

— Етьєн знає, що, увійшовши, зачепить дзвінок, Марі-Лор. Етьєн уже гукав би тебе.

Чоботи в холі. Уламки тарілок хрустять під ногами.

— Це не Етьєн.

Відчуття небезпеки таке гостре, майже нестерпне. Вона намагається заспокоїти розум, уявити свічку, що горить у її грудях, равлика, що загорнувся в черепашку, але її серце бухкає під ребрами й насичує кров страхом, і раптом вона сумнівається, чи зряча людина справді не може звести погляд і побачити її крізь вигини сходів. Вона згадує, як її двоюрідний дід казав, що їм доведеться остерігатися мародерів, повітря збурюють фантомні тіні й шарудіння. Марі-Лор уявляє, як біжить у вкриту павутиною кімнату для шиття на цьому ж, третьому поверсі, й кидається з вікна.

Звуки кроків у коридорі. Шкрябає підлогу відкинута ногою тарілка. Пожежник, сусіда, якийсь німецький солдат, що шукає їжі?

— Рятівник гукав би, чи є хто живий, ma chérie. Ти маєш рухатися. Маєш сховатися.

Звуки кроків рухаються до кімнати мадам Манек. Кроки повільні, мабуть, зараз темно. Уже може бути ніч?

Минають чотири, п’ять, шість чи мільйон ударів серця. У неї є ціпок, Етьєнове пальто, дві бляшанки, ніж і цеглина. Модель будиночка в кишені сукні. Усередині нього — камінь. Вода у ванній у кінці коридору.

Підводься. Тікай.

Каструля чи горщик, що, вочевидь, злетів із гачка під час бомбардування, крутиться на кахляній кухонній підлозі. Він виходить із кухні. Повертається у хол.

— Підводься, ma chérie. Підводься цієї ж миті.

Вона підводиться. Правицею намацує перила. Він стоїть біля підніжжя сходів. Вона заледве стримує зойк. Але потім розуміє — щойно він ставить ногу на першу сходинку, — що в нього неритмічна хода. Раз-пауза-два, раз-пауза-два. Вона цю ходу вже чула. Це шкандибання німецького штабс-фельдфебеля з мертвим голосом.

— Не стій.

Марі-Лор щоразу ступає так повільно, як може. Тепер вона рада, що не знайшла туфлі. Її серце так гучно б’ється об ребра, що вона впевнена, що чоловік унизу його почує.

Четвертий поверх. Вона ступає ледь чутно. П’ятий. Біля сходів на шостому поверсі дівчина завмирає під люстрою й прислухається. Вона чує, як німець піднімається ще на три-чотири сходинки й зупиняється віддихатися. Далі знову піднімається. Дерев’яна сходинка скиглить під його вагою, цей звук схожий на писк розчавленої тваринки.

Він зупиняється на, як їй здається, третьому поверсі. Там, де вона щойно сиділа. Де її тепло ще відчувається на дерев’яній підлозі біля телефонного столика, де в повітрі ще висить її дихання.

Куди їй тікати?

— Ховайся.

Ліворуч чекає колишня кімната її діда. Праворуч — її маленька спальня з вибитою шибкою. Навпроти — туалет. Досі відчувається слабкий запах диму.

Чути, як він проминув сходовий майданчик. Раз-пауза-два. Раз-пауза-два. Відсапується. Знову вгору.

«Якщо він мене торкнеться, — думає вона, — я видеру йому очі».

Вона відчиняє двері в колишню спальню свого діда й завмирає. Унизу чоловік зупиняється знову. Чи почув він її? Чи ступає тихіше? За стінами будинку стільки схованок: сади, сповнені ясним зеленим вітром, королівства живоплоту, глибокі печери лісових тіней, куди залітають лише метелики, шукаючи нектар. І до жодного їй не дістатися.

Вона знаходить величезний гардероб углибині кімнати, яка належала Анрі, відчиняє дверцята з дзеркалами, розсуває старі сорочки, що висять на вішалках, і відсовує вбік дверцята, які Етьєн приладнав до його задньої стінки. Протискається в крихітний коридорчик, звідки драбина веде на горище. А тоді дотягається до дверей гардероба й зачиняє їх.

«Захисти мене, каменю, якщо ти здатен».

— Тихенько, — велить голос її батька. — Не шуми.

Однією рукою вона знаходить ручку, яку Етьєн приладнав до фальшивої панелі в задній стінці гардероба. Вона зачиняє її, смикаючи по сантиметру за раз, аж доки чує, як та клацає, ставши на місце, а тоді набирає повні легені повітря й затримує його, скільки може.