Вона повертає димар на дев’яносто градусів. Той крутиться так плавно, наче її батько тільки щойно його змайстрував. Спробувавши відсунути першу з трьох панелей на даху, вона виявляє, що та застрягла. Однак кінчиком ручки їй вдається відсунути другу й третю панель.

Щось випадає їй на долоню.

Металевий ключ.

У розтоплених надрах землі, на глибині трьохсот кілометрів, народився він. Кристал, один серед багатьох. Чистий вуглець, усі атоми розміщені на однаковій відстані й надійно пов’язані між собою — тетраедр, твердіший за будь-що на Землі. Він уже старий, старий незмірно. Минають незчисленні мільярди років. Земна кора стрясається, розтягується, стискається. Якогось року, якогось дня, якоїсь години могутній потік магми забирає прошарок кристалів і виносить його нагору, пропалюючи кілометр за кілометром. Він вихолоняє у велетенському, димливому кімберліті й чекає. Минають століття за століттями. Дощ, вітер, товсті шари льоду. Порода розколюється на глиби, глиби розколюються на камені. Лід відступає, утворюється озеро, галактики прісноводних молюсків розкривають свої мушлі під сонцем, закривають їх, помирають, і їх відносить хвилями. Доісторичні ліси виростають, падають, на їхньому місці виростають нові. Аж доки іншого року, іншого дня, іншої години буря вириває камінь зі стіни каньйону й кидає його в бурхливий потік піску на дні річки, де одного вечора він приваблює погляд принца, який знає, чого шукає.

Його гранять, шліфують; на якусь мить він переходить із рук у руки.

І знову якась година, якийсь день, якийсь рік. Кусень вуглецю, не більший за каштан. Обплутаний водоростями, оброслий морськими жолудями. Він перекочується між галькою, а по ньому повзають равлики.

Він живе з матір’ю на околицях Західного Берліна. Їхня квартира на другому поверсі триповерхового будинку. З єдиного вікна видно кілька амбрових дерев, величезний, майже завжди порожній паркувальний майданчик супермаркету і швидкісну магістраль за ним.

Мало не щодня Фредерік сидить на задньому дворику й дивиться, як вітер ганяє по майданчику порожні пластикові пакети. Іноді вітер підносить їх у повітря й крутить випадковими колами, перш ніж вони зачіпаються за гілки чи зникають з очей. Він малює олівцем спіралі — криві, грубі завитки. Намалює дві або три на одному аркуші, перевертає і замальовує з другого боку. Квартира ними засипана: тисячі аркушів на столах, у шухлядах, на туалетному бачку. Колись Фредерікова матір викидала ці аркуші, коли він не бачив, але нещодавно здалася й перестала.

— Малює як машина, — любила вона казати подругам із розпачливою усмішкою, намагаючись здаватися мужньою.

Тепер мало хто до них приходить. Мало хто підтримує стосунки.

Якоїсь середи — але що таке середа для Фредеріка? — його матір приносить пошту:

— Тут тобі лист.

Десятиліттями, з часів війни, вона інстинктивно ховалася сама й ховала те, що сталося з її сином. Не їй єдиній серед удів довелося почуватися співучасницею неймовірного злочину. У великому конверті — лист і менший конверт. Лист — від жінки з Ессена, яка описує подорож меншого конверта від свого брата, що перебував в американському таборі для військовополонених у Франції, до воєнного архіву в Нью-Джерсі, а звідти — до ветеранської організації в Західному Берліні. Від останньої конвертик потрапив до колишнього фельдфебеля, а тоді до жінки, що написала листа.

Вернер. Вона й досі його пам’ятає: біле волосся, несміливі руки, тепла усмішка. Єдиний Фредеріків друг. Вона каже вголос:

— Він був дуже малий.

Мати показує Фредерікові нерозкритий конверт — прим’ятий, пожовтілий, старий, із його іменем, написаним дрібним нахиленим почерком, — але він не виказує зацікавлення. Настає вечір, вона залишає листа на столику, відміряє чашку рису й ставить варитися, і вмикає кожнісіньку лампу й люстру, як робить завжди, не для того, щоб краще бачити, а тому що почувається самотньою — квартири з обох боків порожні, а коли скрізь світиться, то здається, наче когось чекаєш.

Вона перетирає для нього овочі в пюре. Годує Фредеріка з ложки. Ковтаючи, він мугикає — йому смакує. Вона витирає його підборіддя, кладе перед ним аркуш паперу. Він бере олівець і починає малювати.

Жінка наповнює раковину мильною водою. А тоді розкриває конверта.

Усередині — кольоровий малюнок із двома пташками. «Лісова трясогузка. Самець 1. Самиця 2». Двоє пташок на стеблі ариземи. Вона шукає в конверті записку, пояснення, але нічого не знаходить.

Того дня, коли вона купила цю книжку для Фредде, продавець так довго її загортав. Мати не розуміла її привабливості, але знала, що її син буде в захваті.

Лікарі кажуть, що у Фредеріка не залишилося спогадів, що його мозок виконує лише базові функції, але інколи вона в цьому сумнівається. Вона старанно розгладжує складки паперу, ближче підставляє торшер і кладе малюнок на стіл перед сином. Він нахиляє голову, й вона намагається себе переконати, що це він роздивляється пташок. Але його очі сірі й порожні, й за якусь хвилю він повертається до своїх спіралей.

Домивши посуд, жінка виводить Фредеріка у дворик, як завжди увечері, де він сидить досі в слинявчику під підборіддям, углядаючись у нікуди. Завтра вона знову спробує показати йому тих пташок.

Стоїть осінь, і над містом великими зграями пролітають шпаки. Іноді їй здається, що, побачивши їх, він наче веселішає, наче слухає, як вони навіжено ляскають, ляскають, ляскають крилами.

Доки мати сидить і дивиться через ряд дерев на величезний порожній паркувальний майданчик, крізь німб над ліхтарем пролітає темна тінь. Вона зникає і знову з’являється, а тоді тихо й раптово приземляється на перила за менш ніж метр від них.

Це сова. Завбільшки з дитину. Вона крутить головою, блимає жовтими очима. У голові з’являється єдина думка: «Ти прилетіла по мене».

Фредерік випрямляється.

Сова щось почула. На кілька секунд вона завмирає, прислухаючись дуже уважно. Фредерік не відводить погляду.

А тоді вона злітає: три чутні змахи крил і її поглинає темрява.

— Ти це бачив? — шепоче вона. — Ти бачив її, Фредде?

Він і далі невідривно витріщається в темряву. Але там лише пластикові пакети шелестять на гілках у них над головами та з десяток куль зі штучного світла світяться на паркувальному майданчику.

— Mutti? — озивається Фредерік. — Mutti?

— Я тут, Фредде.

Вона кладе долоню йому на коліно. Його пальці стисли підлокітники стільця. Усе тіло напружене. Жили на шиї здулися.

— Фредеріку? Що таке?

Він дивиться на неї, не моргаючи.

— Що ми робимо, Mutti?

— Ох, Фредде. Просто сидимо. Просто сидимо й углядаємося в ніч.

Розділ 13

2014 рік

Вона доживає до зламу століть. Вона живе й досі.

Суботній ранок на початку березня. Її онук Мішель забирає її з квартири й веде на прогулянку Ботанічним садом. Повітря виблискує інеєм, Марі-Лор човгає за своїм ціпком, вітер здуває в бік її рідке волосся, над головою колишуться голі гілки, і вона уявляє, що це пропливають португальські кораблики,[72] тягнучи за собою довгі мацаки.

На гравійній доріжці замерзли калюжки. Коли Марі-Лор знаходить ціпком таку калюжку, вона нахиляється й намагається підняти кружальце льоду, не зламавши його. Наче підносить до ока лінзу. А потім обережно кладе назад.

Її онук терплячий, він бере її під лікоть тільки тоді, коли це справді потрібно.

Вони доходять до лабіринту з живоплоту в північно-західному кутку. Доріжка веде вгору, увесь час звертаючи ліворуч. Трохи пройти, стати, перевести дух. Знову піти. Коли вони досягають старої металевої альтанки на вершині пагорба, він підводить її до вузької лавки й допомагає сісти.

Навколо ні душі: надто холодно, надто рано чи все разом. Вона слухає, як вітер гуляє у мереживі альтанки, їх надійно захищають міцні стіни лабіринту, під ногами гуде Париж — сонний рокіт суботнього ранку.