За хвилину вони вже сплять.

Через відчинений люк у погріб потрапляє плямисте літнє світло. Можливо, сонце вже звернуло з полудня. Гармати мовчать. Доки його серце робить кілька ударів, Вернер дивиться, як вона спить.

Далі вони кидаються поспіхом збиратися. Йому не вдається знайти туфлі, які вона просила, але він знаходить пару чоловічих черевиків у шафі й допомагає їй взутися. Поверх своєї уніформи він натягує Етьєнові твідові штани, а також сорочку із задовгими рукавами. Якщо вони наштовхнуться на німців, він говоритиме лише французькою, скаже, що допомагає їй вибратися з міста. Якщо зустрінуть американців, він назветься дезертиром.

— Десь має бути пункт збору, — припускає Вернер, — куди зводитимуть біженців, — однак він не певний, що все правильно сказав. Він знаходить білу наволочку в перекинутій шухляді й запихає їй у кишеню. — Коли настане час, підніми це якомога вище.

— Постараюся. А де мій ціпок?

— Ось.

Вони затримуються в передпокої, вагаючись. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима. Він згадує душну танцювальну залу, де чотири роки тому складав іспит: драбину, прибиту до стіни, червоний прапор з білим колом і чорною свастикою, на який дивився з висоти. Нічого не залишається, крім як ступити уперед. Стрибнути.

Надворі скрізь височаться купи битого каміння. Цегла на димарях обідрана. Небом повзе дим. Він знає, що набої прилітали зі сходу, що шість днів тому американці дійшли до Параме, тож веде Марі-Лор у тому напрямку.

Будь-якої миті їх помітять — або американці, або солдати його армії — і примусять до чогось. Працювати, поповнити ряди, зізнатися, попрощатися з життям. Звідкись долинає звук пожежі — хрускіт стиснутих у кулаці сухих трояндових пелюсток. Більше не чути нічого: ні двигунів, ні літаків, ні віддалених пострілів, ні стогону поранених, ні собачого гавкоту. Він бере її за руку і веде повз купи завалів. Набої не падають, кулі не летять, а світло м’яке й у повітрі літає попіл.

«Юто, — думає він, — нарешті я до тебе прислухався».

Вони проходять два квартали й нікого не зустрічають. Може, Фолькгаймер десь їсть — от що Вернерові хотілося б уявляти: як велетенський Фолькгаймер їсть на самоті за маленьким столиком із видом на море.

— Так тихо.

«Її голос, мов яскраве, ясне вікно в небі. Лице, мов веснянкова галявина. Я не хочу тебе відпускати», — думає він.

— Вони на нас дивляться?

— Не знаю. Навряд чи.

За квартал попереду він бачить рух: троє жінок із клунками. Марі-Лор смикає його за рукав.

— Що це за вулиця?

— Рю де Лор’єр.

— Ходи, — каже вона й іде вперед, стукаючи ціпком, який тримає в правій руці.

Вони звертають ліворуч і праворуч, ідуть повз каштан, що стирчить із землі, мов гігантська обвуглена зубочистка, повз двох ворон, які клюють щось незрозуміле, аж доки доходять до фортечних мурів. Над аркою у вузенькому провулочку висять повзучі пагони плюща. Віддалік, праворуч від них, Вернер бачить жінку, вбрану в синю тафту, що намагається перетягнути величезну переповнену валізу через бордюр. За нею йде хлопчик у штанах, що йому замалі, дивній блискучій куртці й береті, зсунутому на потилицю.

— Он там цивільні кудись ідуть, мадемуазель. Гукнути їх?

— Я лише на хвилинку.

Вона веде його вглиб провулка. Солодке, вільне океанське повітря хвилями ллється крізь діру в стіні, якої йому ще не видно.

У кінці провулка вони доходять до вузьких воріт. Вона занурює руку в кишеню й дістає ключа.

— Зараз приплив?

Усе, що Вернерові видно крізь ворота, — низьке приміщення й ґратку з іншого боку.

— Там вода. Нам треба поспішити.

Але вона вже проходить через ворота й спускається в грот у своїх завеликих черевиках, рухаючись упевнено, проводячи пальцями по стінах, наче це її старі друзі й вона боялася, що більше ніколи з ними не зустрінеться. Хвильки припливу котяться водяною гладінню, обмивають їй гомілки й замочують поділ сукні. Вона витягає з кишені пальта якусь маленьку дерев’яну річ й опускає на воду. Її тихий голос відлунює від стін:

— Ти маєш мені сказати, він у воді? Він повинен бути у воді.

— Він у воді. Ми мусимо йти, мадемуазель.

— Ти певний, що він у воді?

— Так.

Вона виходить із грота, засапана. Підштовхує його вийти за ворота й зачиняє їх за собою. Вернер дає їй ціпок. Вони йдуть по провулку, її черевики чвакають. Вони виходять за завісу з плюща. Звертають ліворуч. Просто перед ними кілька людей переходять через перехрестя: жінка, дитина, двоє чоловіків несуть третього на ношах, у всіх трьох сигарети між зубів.

Чорнота знову застилає Вернерові очі. У нього паморочиться в голові й слабшають ноги. На дорозі сидить кіт, умивається й дивиться на нього. Хлопець думає про старих збіднілих шахтарів, яких він бачив у Цольферайні, що годинами непорушно сиділи на стільцях чи перевернутих ящиках, чекаючи смерті. Для таких людей час — це вода, що на їхніх очах повільно витікає з бочки. «А насправді, — думає він, — час — це сяйливе озерце, яке несеш у долонях. Треба його з усіх сил захищати, берегти, старатися не пролити й краплі».

— А тепер, — він старається говорити французькою якомога чистіше, — тримай наволочку. Проведи рукою по стіні. Відчуваєш? Коли дійдеш до перехрестя, йди прямо. Дорога більш-менш вільна. Високо тримай наволочку. Поперед себе на витягнутій руці, зрозуміла?

Вона обертається до нього й закусує нижню губу.

— Мене застрелять.

— Дівчину з білим прапором? Там попереду люди. Йди вздовж муру. — Він знову прикладає її долоню до стіни. — Поспішай. Пам’ятай про наволочку.

— А ти?

— Я піду в іншому напрямку.

Вона обертає до нього обличчя, і хоч не може його бачити, Вернер не в силі знести її погляду.

— Ти що, не підеш зі мною?

— Тобі буде краще, якщо нас не бачитимуть разом.

— Але ж як я тебе знайду?

— Не знаю.

Вона бере його за руку, кладе щось йому в долоню й стискає її у кулак.

— Прощавай, Вернере.

— Прощавай, Марі-Лор.

А тоді вона йде. Щокілька кроків кінчик її ціпка ударяється об розбитий камінь, що лежить на дорозі, і вона якийсь час шукає, як його обійти. Кілька разів ступить і зупиниться. Зробить ще кілька кроків. Ціпок стукає, колишеться мокрий поділ сукні, біла наволочка пливе в повітрі. Хлопець не відводить погляду, аж доки вона не доходить до перехрестя, проходить ще квартал і зникає з очей.

Він чекає звуків голосів. Постріли.

Їй допоможуть. Не може бути, щоб не допомогли.

Коли він розтискає кулак, у його долоні лежить маленький металевий ключик.

Того вечора мадам Руель знаходить Марі-Лор у будівлі реквізованої школи. Вона хапає її за руку й відмовляється відпускати. Представники міської адміністрації приносять конфіскований німецький шоколад у квадратових коробках, і Марі-Лор із мадам Руель з’їдають його стільки, що збиваються з ліку.

Зранку американці захоплюють шато й останню зенітну батарею і випускають в’язнів, утримуваних у форті Насьональ. Мадам Руель висмикує Етьєна з черги на запис, і він міцно обіймає Марі-Лор. Полковник у своїй підземній фортеці за річкою протримається ще три дні, а потім американський літак «Блискавка» поцілить баком із напалмом у вентиляційний отвір — шанс один на мільйон — і за п’ять хвилин з’явиться біле простирадло на жердині. Облогу Сен-Мало закінчено. Сапери забирають усі запалювальні пристрої, які їм вдається знайти, за ними в місто заходять військові фотокореспонденти зі штативами, а далі жменька містян повертається з ферм, полів та підвалів, і блукає зруйнованими вулицями. Двадцять п’ятого серпня мадам Руель дозволяють повернутися в місто й перевірити, у якому стані її пекарня, однак Етьєн та Марі-Лор вирушають в іншому напрямку, у Ренн, де винаймають кімнату в готелі під назвою «Всесвіт», у якому працює нагрівач, й обоє по дві години відмокають у ванні. Коли настає ніч, він дивиться на її відбиток у вікні, що навпомацки шукає ліжко. Вона прикладає долоні до його обличчя, а тоді опускає їх.