— Es-tu là? — питає він.
Ти тут?
Він — привид. Він із якогось іншого світу. Він Papa, мадам Манек, Етьєн; у ньому нарешті повернулися всі, хто її покинув. Він гукає через фальшиву задню стінку гардероба: «Я тебе не вбиваю. Я тебе чую. По радіо. Тому й прийшов». Він змовкає, дошукуючись слів французькою. «Пісня, «Місячне світло»». Вона майже всміхається.
Усі ми народжуємося з єдиної клітини, меншої за пилинку. Набагато меншої. Ділення. Множення. Додавання й віднімання. Матерія переходить із рук у руки, атоми міняються місцями, молекули обертаються, склеюються білки, пластосоми віддають накази про окиснення; ми зароджуємося з мікроскопічного електричного рою. Легені, мозок, серце. Через сорок тижнів шість трильйонів клітин стискаються в материнських родових шляхах, і ми заходимося криком. А тоді за нас береться світ.
Марі-Лор відсовує фальшиву панель. Вернер бере її за руку й допомагає вилізти. Її ноги стають на підлогу дідової кімнати.
— Mes souliers,[68] — каже вона. — Я не змогла знайти свої туфлі.
Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками — Вернер сподівається все це ніколи не забути.
На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.
Його долає виснаження. Він говорить французькою:
— Буде… як це називається… Waffenruhe. Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.
— Ти точно знаєш, що це правда?
— Ні, — відповідає Вернер. — Точно не знаю.
Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.
— Там є вода. — Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. — Ти дуже хоробра.
— Як тебе звати? — питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: — Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?
— Уже декілька років — ні. Але сьогодні — сьогодні, напевно, так.
Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: «belle laide». Красиво бридка.
— Який нині день? — питає Марі-Лор.
Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.
— Не знаю. Зараз ранок.
Над будинком просвистує набій. «Усе, що я хочу, — сидіти й сидіти тут із нею», — думає він. Але десь вибухає набій, будинок скрипить, і Вернер каже:
— Тут був чоловік, що користувався твоїм передавачем. Який читав лекції про науку. Коли я був малий, ми із сестрою любили їх слухати.
— То був голос мого діда. Ти його чув?
— Багато разів. Ми любили ці передачі.
У вікні світиться. Повільне жовтувате ранкове світло просочується в кімнату. Усе таке тимчасове й стражденне, невизначене. Бути тут із Марі-Лор — у цій кімнаті, високо над землею, а не в підвалі, — як бальзам на його душу.
— Я з’їла б шинки.
— Що?
— Я могла б з’їсти цілу свиню.
Вернер усміхається.
— Я міг би з’їсти цілу корову.
— Жінка, яка колись тут жила, кухарка, готувала найсмачніші омлети у світі.
— Коли я був малий, — каже він або ж сподівається, що каже саме це, — ми ходили збирати ягоди біля річки Рур. Удвох із сестрою. Іноді знаходили ягоди завбільшки з великий палець.
Дівчина заповзає в гардероб, піднімається по драбині й повертається з прим’ятою бляшанкою.
— Тобі видно, що там?
— Наклейки немає.
— Її й не було.
— Це щось їстівне?
— Відкриймо й перевіримо.
Одним ударом цеглини Вернер проколює кришку бляшанки кінчиком ножа. Він відразу ж відчуває запах — аромат такий солодкий, такий неймовірно солодкий, що він мало не зомлів. Як це називається французькою? Pêches. Les pêches.
Дівчина нахиляється вперед; здається, що, коли вона нюхає, веснянки на її щоках яскравішають.
— Ми з’їмо їх разом, — усміхається вона. — За те, що ти зробив.
Він заганяє ножа вдруге, проводить ним навколо обідка, відгинає кришку.
— Обережно, — застерігає Вернер і передає бляшанку.
Марі-Лор умочає два пальці й дістає вологу, м’яку, слизьку скибку. А потім він робить те саме. Смак у того першого персика розкішний. Сонце на язиці.
Вони їдять. Випивають сироп. Вичищають банку до останньої дрібки.
Які дива в цьому будинку! Вона показує йому передавач на горищі: подвійний акумулятор, старомодний електричний грамофон, антену з ручним керуванням, яку можна піднімати й опускати вздовж димаря за допомогою вигадливої системи важелів. Навіть платівку, на якій, за її словами, записаний голос її діда, наукові лекції для дітей. А які книжки! Нижні поверхи вкриті книжками: Беккерель, Лавуазьє, Фішер — вистачить на все життя. От би провести десять років у цьому вузькому високому будинку, відгородженому від світу, вивчати його секрети, читати його книжки й дивитися на цю дівчину.
— Як думаєш, — питає він, — капітан Немо вижив у тому чорториї?
Марі-Лор сидить на майданчику на п’ятому поверсі у своєму завеликому пальто, наче чекає потяга.
— Ні, — відказує вона. — Так. Не знаю. Напевно, так і має бути, хіба ні? Щоб ми сумнівалися. — Вона нахиляє голову. — Він був безумець, але все одно мені хочеться, щоб він вижив.
У кутку кабінету її діда, у безладній купі книжок, він знаходить примірник «Птахів Америки». Перевиданий, і близько не такий великий, як той, що він бачив у Фредеріковій вітальні, але все одно приголомшливий: чотириста тридцять п’ять гравюр. Він виносить його до сходів.
— Твій дід тобі це показував?
— Що це?
— Пташки. Пташки, пташки, пташки.
Надворі туди-сюди літають набої.
— Ми маємо спуститися нижче, — говорить вона.
Але якусь мить вони не ворушаться.
Куріпка каліфорнійська.
Баклан звичайний.
Пелікан великий.
Вернер і досі бачить Фредеріка, що стоїть на колінах біля вікна, притиснувши носа до скла. Маленька сіра пташка скаче з гілки на гілку. «На вигляд непоказна, правда?»
— Можна я візьму собі сторінку?
— Звісно. Ми скоро підемо, так? Коли стане безпечно?
— Опівдні.
— Звідки ми знатимемо, що вже час іти?
— Вони перестануть стріляти.
Небо кишить літаками. Десятки й десятки літаків. Вернера б’ють дрижаки. Марі-Лор веде його на перший поверх, де все вкрите шаром сажі й попелу завтовшки з палець. Він прибирає з дороги перекинуті меблі, відчиняє люк, і вони спускаються в погріб. Десь над ними тридцять бомбардувальників скидають свій вантаж, і Вернер із Марі-Лор відчувають, як здригається земля, відзвук вибухів долинає з іншого берега річки.
Чи міг би він якимось дивом тут залишитися? Чи могли б вони ховатися тут аж до кінця війни? Доки армії маршуватимуть туди-сюди в них над головою, доки все, що їм залишиться, — це відчинити люк, відкинути каміння й стати серед руїн, на які перетворився будинок біля моря? Доки він зможе переплести її пальці зі своїми й вивести її на сонячне світло? Заради цього він пішов би куди завгодно, витримав би будь-що. За рік, три, десять Франція й Німеччина будуть не такі, як тепер; вони зможуть покинути будинок і піти до туристичного ресторанчика, замовити простий обід на двох і з’їсти його в мовчанні, у тому затишному мовчанні, яке розділяють закохані.
— Ти знаєш, чому він сюди прийшов, — лагідно питає Марі-Лор, — той чоловік нагорі?
— Через радіо? — ще не встигши договорити, він замислюється.
— Може бути, — відказує вона. — Може, через радіо.
68
Мої туфлі (фр.).