— Надовго?

— Завтра буде перемир’я. Кажуть, що опівдні. Щоб вивести цивільних. А тоді вони продовжать штурм.

— Ми здаємо місто? — питає фон Румпель.

Десь не дуже далеко вибухає набій, луна від вибухової хвилі прокочується між зруйнованими будинками. Капрал на вулиці притримує каску рукою. Шматки каміння летять бруківкою.

— Із якого ви загону, фельдфебелю?

— Займайтеся своїм ділом, капрале. Я тут майже закінчив.

Фолькгаймер не ворушиться. Рідина на дні відра для фарбування, хай яка токсична, закінчилася. Уже скільки Вернер ні на якій частотінічого не чув від дівчини? Годину? Більше? Вона читала про те, як «Наутилус» затягнуло у вир, у якому хвилі були вищі за будинки, й субмарина стояла сторчма, й тріщали її крицеві ребра, а тоді прочитала, за Вернеровим припущенням, останній рядок книжки: «Уже шість тисяч років тому Екклезіаст ставив таке питання: «Хто міг коли-небудь виміряти глибини безодні?» Але дати йому відповідь із усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Потім передавач вимкнувся і Вернера поглинула цілковита темрява. Ці останні кілька днів — скільки їх минуло? — його не полишало відчуття, що голод — це рука, що всередині нього дряпає груди, дістаючи аж до лопаток, а тоді до живота. Шкрябає кістки. Однак сьогодні вдень — чи вночі? — голод зник, наче полум’я, на яке не лишилося палива. Урешті виявилося, що між порожнечею й наповненістю немає різниці.

Вернер блимає і бачить, як віденська дівчинка в плащику опускається крізь стелю, наче крізь тінь. Тримаючи в руках паперову торбинку, повну потріпаної зелені, вона сідає серед завалів. Навколо неї кружляють бджоли.

Цілковита темрява, але її він бачить.

Вона рахує на пальцях. «За те, що спіткнулась у колоні, — каже вона. — За те, що працювала надто повільно. За сварку через хліб. За те, що надовго затрималася в табірному туалеті. За схлипування. За те, що не склала речі згідно з наказом».

Безсумнівно, це нісенітниця, проте щось у ній є, якась істина, яку він не дозволяє собі збагнути. Дівчинка старішає на очах, волосся сивіє, комірець обтріпується; вона стає літньою жінкою; й у Венера вже прокльовується розуміння, хто вона насправді.

«За скарги на головний біль.

За спів.

За нічні розмови в бараці.

За те, що забула свій день народження під час вечірньої переклички.

За надто повільне розвантажування вагона.

За те, що не здала ключі.

За те, що не донесла охоронцеві.

За те, що надто пізно підвелася з ліжка».

Фрау Шварценберґер — ось хто вона. Єврейка з Фредерікового ліфта.

Їй бракує пальців для підрахунку.

«За те, що заплющила очі, коли до неї зверталися.

За те, що збирала хлібні скоринки.

За спробу зайти в парк.

За запалення на долонях.

За те, що просила сигарету.

За нестачу уяви».

І в темряві Вернерові здається, що від дістав до дна, наче увесь цей час кружляв, опускаючись щораз нижче, як «Наутилус», якого затягує чорторий, як його батько, що спускався в шахту: із Цольферайна в Шульпфорту, через жахи Росії й України, через Відень, повз матір і доньку, через сором, на який перетворилися його амбіції, сюди, у цей підвал на краю континенту, де мара верзе нісенітницю; фрау Шварценберґер іде у його бік, дорогою перетворюючись зі старої на дитину, — її волосся знову стає руде, зморшки розгладжується, й ось уже семирічна дівчинка наближає до нього обличчя, і в центрі її чола він бачить діру, чорнішу за чорноту навколо нього, вглибині якої кишить темне місто, повне душ: десять тисяч, п’ятсот тисяч, усі дивляться на нього з алей, з вікон, із задимлених парків, і тут він чує грім.

Блискавку.

Артилерію.

Дівчинка зникає.

Стрясається земля. Здригаються його нутрощі. Стогнуть балки. Він чує, як повільно сиплеться пил і слабке, приречене дихання Фолькгаймера за метр від нього.

Десь за північ, 13 серпня, пробувши на горищі п’ять днів, Марі-Лор бере платівку в ліву руку, а пальцями правої обережно проводить по її канавках, відтворюючи в пам’яті всю мелодію. Кожен її злет і падіння. Потім опускає платівку на штир Етьєнового електричного грамофона.

Вона не пила півтора дні. Не їла два. На горищі стоїть запах спеки, пилу, затхлості та її власної сечі з миски для гоління в кутку.

«Ми вмремо разом, Неде».

Здається, штурм ніколи не закінчиться. На вулиці сиплеться розбита цегла; місто розпадається на шматки; однак цей будинок і досі не впав.

Марі-Лор виймає цілу бляшанку з кишені пальта свого двоюрідного діда й ставить її на підлогу посеред горища. Вона так довго її берегла. Може, щоб мати якийсь останній зв’язок із мадам Манек. Може, щоб не вмерти від гіркоти втрати, якщо консерви виявляться зіпсованими.

Вона кладе бляшанку й ніж під лавку від піаніно, де точно зможе їх знайти. Потім перевіряє, чи платівка лежить правильно. Опускає ручку й ставить голку біля зовнішнього краю. Знаходить перемикач мікрофона лівою рукою, а передавача — правою.

Вона увімкне музику якомога гучніше. Якщо німець у будинку, він її почує. Почує, як мелодію піаніно, що линутиме згори, підведе голову й кинеться на шостий поверх, мов демон із роззявленою пащекою. Рано чи пізно від прикладе вухо до дверей гардероба, звідки музика чутиметься ще гучніше.

Якими лабіринтами повниться цей світ! Гілки дерев, мереживо коренів, матриця кристалів, вулиці, які її батько відтворював у своїх моделях. Лабіринти мурексових мушель, рельєфні поверхні кленової кори, кісток орла всередині. І жоден із них, сказав би Етьєн, своєю складністю не переважає людський мозок, який, напевно, є найскладнішою річчю на світі; кілограм вологи, у якому обертаються Всесвіти.

Вона запихає мікрофон у рупор грамофона, вмикає програвач, і тарілка починає крутитися. Горище поскрипує. У своїй уяві вона йде доріжкою Ботанічного саду, повітря золотаве, вітер зелений, довгі пальці верб зачіпають її плечі. Попереду йде батько; він простягає руку, чекаючи на неї.

Піаніно починає грати.

Марі-Лор простягає руку під лавку й знаходить ножа. Повзе підлогою до драбини з сімома щаблями й сідає, звісивши ноги. У кишені в неї діамант, а в руці — ніж.

— Прийди, знайди мене, — каже вона.

Під зірками над містом усі сплять. Сплять артилеристи, сплять черниці в крипті під собором, сплять діти у старих піратських погребах на колінах у сплячих матерів. Спить лікар у підвалі «Готель-Дью». Сплять поранені німці в тунелях під фортом Ла Сіте. Спить Етьєн за стінами форту Насьональ. Усі сплять, окрім равликів, що повзають по каменях, і щурів, які метушаться серед сміття.

У ямі під руїнами «Бджолиного готелю» Вернер теж спить. Не спить лише Фолькгаймер. У нього на колінах, куди його поклав Вернер, лежить радіо, між ногами — майже розряджений акумулятор, а в навушниках шипить статика. Не тому, що сподівається щось почути, — Вернер так залишив навушники. А в нього немає сили їх скинути. Бо він переконав себе багато годин тому, що гіпсові голови уб’ють його, якщо він зрушиться з місця.

На його великий подив, статика зливається з музикою.

Фолькгаймер широко розплющує очі, які шукають у чорноті хоч один випадковий фотон. Мелодія самотнього піаніно злітає ввись, а тоді опускається. Він слухає ноти й тишу між ними, а тоді раптом розуміє, що на світанні веде коней через ліс, насилу пробираючись через сніг за прадідом, який ступає, тримаючи на своїх величезних плечах пилку. Сніг рипить під підошвами й копитами, дерева над ними шепочуть і скриплять. Вони доходять до краю замерзлого озера, де росте сосна заввишки із собор. Його дід опускається на коліна, мов покаянний грішник, пропилює заглибину в корі й починає пиляти стовбур.

Фолькгаймер підводиться. Знаходить Вернерову ногу в темряві, одягає йому на голову навушники.

— Слухай, — каже він — слухай, слухай…

Вернер пробуджується. Акорди пропливають повз нього прозорими брижами на воді. «Місячне світло». Сяйлива дівчина, зроблена зі світла.