— Упустіть мене, будь ласка.

Навіть крізь двері вона відчуває його запах: м’ята, мускус, альдегід. За ними — піт. Страх.

Вона відмикає засуви й відчиняє двері наполовину.

Він говорить, стоячи з іншого боку напіввідчинених воріт.

— Ви маєте йти зі мною.

— Я чекаю свого діда.

— Я говорив із вашим дідом.

— Ви з ним говорили? Де?

Марі-Лор чує, як мосьє Левіт хрускає кісточками пальців один за одним. У його грудях надсадно працюють легені.

— Якби ви були зряча, мадемуазель, то побачили б розпорядження про евакуацію. Міські ворота замкнені. — Вона не відповідає. — Затримують усіх чоловіків віком від шістнадцяти до шістдесяти. Їм наказано зібратися біля башти шато. Їх відведуть до форту Насьональ, коли настане відплив. Хай береже їх Господь!

На рю Воборель, здається, усе спокійно. Ластівки ширяють між будинками, на ринві сваряться два голуби. Велосипедист з гуркотом проїжджає повз будинок. А тоді опускається тиша. Чи справді замкнули ворота в місто? Чи справді цей чоловік розмовляв з Етьєном?

— А ви підете з ними, мосьє Левіт?

— Не планую. Ви маєте терміново дістатися до укриття, — мосьє Левіт шморгає носом. — Або до склепів під Нотр-Дам у кварталі Рокабей. Саме туди я відправив свою дружину. Мене попросив це зробити ваш дід. Залиште все й ходіть зі мною.

— Чому?

— Ваш дід знає чому. Усі знають чому. Тут небезпечно. Ходіть.

— Але ж ви сказали, що ворота в місто замкнені.

— Так, дівчино, я це сказав. Досить уже питань. — Він зітхає. — Ви в небезпеці, тож я прийшов допомогти.

— Дід запевняє, що наш підвал надійний. Він простояв п’ятсот років, то ще кілька ночей протримається.

Парфумер прокашлюється. Вона уявляє, як він витягує свою товсту шию, щоб заглянути всередину: пальто на вішаку, хлібні крихти на кухонному столі. Усім цікаво дізнатися, що є в інших. Її дід не міг попросити парфумера провести її до сховища — коли востаннє Етьєн говорив із Клодом Левітом? І знову вона думає про модель, що стоїть нагорі, про камінь у будиночку. Вона чує голос доктора Жефара: «Щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним».

— У Параме палають будинки, мадемуазель. Вони топлять кораблі в порту, бомблять собори, а в лікарні немає води. Лікарі миють руки вином. Вином!

Голос мосьє Левіта ледь помітно дрижить. Вона згадує, як мадам Манек якось сказала, що кожного разу, як у місті повідомляють про крадіжку, мосьє Левіт лягає в ліжко, затиснувши свого гаманця між сідницями.

Марі-Лор вирішує:

— Я залишуся.

— Господи, дівчино, мені що, вести вас силоміць?

Вона згадує, як німець ходив туди-сюди за воротами Убера Базена, як край його газети шурхотів об перекладини, і трохи причиняє двері. Хтось намовив парфумера на це.

— Напевно, — додає вона, — ми з дідом будемо не єдиними людьми, хто цієї ночі спатиме під своїм дахом.

Вона щосили старається мати спокійний вигляд. Запах мосьє Левіта неможливо зносити.

— Мадемуазель, — він уже благає. — Будьте розважливою. Ходіть зі мною й залиште все тут.

— Ви зможете поговорити з моїм дідом, коли він повернеться. — І вона замикає двері на засув.

Вона чує, що він там стоїть. Прораховує зусилля й результат. А тоді обертається і йде вулицею, тягнучи за собою свій страх, мов возика. Марі-Лор нахиляється за столиком у коридорі й наново чіпляє натяжний дріт. Що він міг побачити? Пальто, півхлібини? Етьєн був би задоволений. За кухонним вікном стрижі полюють на комах, нитки павутини заломлюють світло, якусь мить сяють, а тоді зникають.

Однак, а що як парфумер казав правду?

Денне світло вицвітає до золотавого. Кілька цвіркунів у підвалі заводять свою пісню: ритмічне сюр-сюр. Серпневий вечір; Марі-Лор підсмикує свої драні панчохи, заходить на кухню й відриває ще один шматок від хлібини мадам Руель.

Ще засвітла австрійці подають свинячі нирки з цілими помідорами на готельній порцеляні, на обідку кожної тарілки вигравіювано по одній срібній бджолі. Усі сидять на мішках із піском або ящиках з амуніцією; Бернд засинає над тарілкою; у кутку Фолькгаймер розмовляє з лейтенантом про радіо в підвалі, а по всьому периметру кімнати австрійці в крицевих касках розмірено пережовують страву. Меткі, досвідчені солдати. Чоловіки, що не сумніваються у своєму призначенні.

Доївши, Вернер іде до готельного номера на останньому поверсі й стає в шестикутну ванну. Він злегка штовхає віконницю, й та відчиняється на кілька сантиметрів. Вечірнє повітря божественно свіже. Під вікном, на одній із бастіонних доріжок зі спрямованого до моря боку готелю, чекає велика «Вісім-вісім». За гарматою, за амбразурами, під дванадцятиметровим муром плещуться зелені й білі гребені прибою. Ліворуч місто, сіре й щільне. Далеко на сході дрижить багряне сяйво якоїсь битви. Американці притисли їх до океану.

Вернерові здається, що в просторі між минулим і майбутнім висить невидна прогалина: з одного боку, відоме, з іншого — невідоме. Він думає про дівчину, що може бути в місті в нього за спиною, а може, й ні. Він уявляє, як вона проводить своїм ціпком уздовж риштаків. Іде, звернувши до світу свої незрячі очі, сплутане волосся, ясне лице.

Принаймні, він вберіг секрети її будинку. Захистив її.

Нові накази, підписані командиром гарнізону, висять на дверях, ринкових ятках та ліхтарних стовпах. «Полишати старе місто заборонено. Ходити вулицями без спеціальних повноважень заборонено».

Якраз перед тим як Вернер зачиняє віконницю, із сутінків виринає один літак. Із його черева шириться біла хмара, що повільно більшає.

Пташки?

Хмара розпадається, розсіюється — це папір. Тисячі аркушів паперу. Вони зісковзують похилими дахами, проносяться над мурами, плазом лягають на вихори припливу на узбережжі.

Вернер спускається у вестибюль, де австрієць тримає листівку до світла.

— Написано французькою, — каже він.

Вернер бере її собі. Чорнило таке свіже, що розмазується між його пальцями. «Жителі міста, — написано на ній. — Негайно вийдіть на відкриту місцевість».

Розділ 10

12 серпня 1944 року

Вона знову читає: «Хто міг сказати заздалегідь, скільки тоді знадобиться часу для нашого звільнення? Чи не задихнемося ми раніше, ніж «Наутилус» зможе вибратися на поверхню моря? Чи не призначено йому з усім його вмістом бути похованим у цій крижаній могилі? Небезпека здавалася грізною. Але всі дивилися просто їй в очі, й усі вирішили виконувати свій обов’язок до кінця…»

Вернер слухає. Команда продовбує собі вихід крізь айсберги, які затисли субмарину «Наутилус». Вона прямує на північ уздовж узбережжя Південної Америки, повз гирло Амазонки, щоб відразу ж потому в Атлантичному океані за ними погнався гігантський кальмар. Пропелер зупиняється; капітан Немо показується зі своєї каюти вперше за кілька тижнів, його обличчя похмуре.

Вернер примушує себе підвестися, несучи в одній руці радіо, а другою тягнучи акумулятор. Він дістається до Фолькгаймера в золотавому кріслі. Ставить акумулятор і проводить долонею по руці здорованя до плеча. Намацує величезну голову. Вдягає на неї навушники.

— Чуєш її? — питає Вернер. — Це дивна й прекрасна історія. От якби ти розумів французьку! Щелепи велетенського кальмара потрапили в лопаті субмарини, і тепер капітан каже, що вони мають піднятися й битися з чудовиськом урукопаш.

Фолькгаймер повільно вдихає. Він не ворушиться.

— Вона користується тим передавачем, який ми мали б знайти. Я його знайшов. Кілька тижнів тому. Казали, що то була мережа учасників руху Опору, але насправді — лише старий і дівчина.

Фолькгаймер не відповідає.

— Тобі це було відомо від початку, правда? Що я знав?

Напевно, Фолькгаймерові не чути Вернера крізь навушники.

— Вона все повторює: «Поможіть мені». Вона кличе свого батька, свого діда. Вона каже: «Він тут. Він уб’є мене».