Тепер чоловік сміється, і його сміх відлунює між стінами.

Із хвилини на хвилину, кажете? Той ваш Papa, який у в’язниці за п’ятсот кілометрів звідси?

Її груди проймає жах. «Я мала б послухатися, Papa. Не варто було виходити надвір».

— Годі, petite cachotière,[62] — усміхається чоловік, — не лякайтеся так.

Вона чує, що він простягає до неї руку, відчуває гнилий сморід його подиху, чує небуття у його голосі, і щось — пучка? — зачіпає її зап’ястя, вона відстрибує й зачиняє ворота в нього перед носом.

Він зашпортується, а підводиться на рівні довше, ніж вона очікувала. Марі-Лор повертає ключ у замку, кладе його в кишеню і, знайшовши ціпок, повертається у низький тунель псарні. Німець із того боку замкнених дверей, але його глухий голос переслідує її.

— Мадемуазель, через вас я впустив газету. Я просто скромний фельдфебель, який прийшов поставити одне питання. Одне просте питання, і я піду.

Гуркотить приплив; кишать равлики. Проміжки між металевими прутами воріт точно завузькі, щоб він міг крізь них протиснутися? А їхні завіси достатньо міцні? Вона молиться за це. Її обіймають широкі стіни. Десь кожні десять секунд накочується нова хвиля холодної води. Чути, як чоловік там ходить: раз-пауза-два, раз-пауза-два; він кульгає на одну ногу. Вона намагається уявити сторожових собак, які, за словами Убера Базена, жили тут століттями: собак завбільшки з коней. Собак, що виривали шматки м’яса з людських ніг. Вона опускається на коліна. Вона Мідія. У панцирі. Невразлива.

Тридцять хвилин. Марі-Лор має бути досить двадцяти однієї; Етьєн рахував не раз. Одного разу — двадцять три. Часто менше. Більше — ніколи.

Тридцять одна.

Від пекарні йти чотири хвилини. Чотири туди й чотири назад, і десь дорогою зникають ці тринадцять чи чотирнадцять хвилин. Він знає, що вона зазвичай іде до моря — повертається, пахнучи сіллю, у мокрих черевиках, із рукавами, прикрашеними водоростями, морським кропом чи травою, яку мадам Манек називала піока. Він не знає, куди саме вона ходить, але завжди себе запевняв, що вона дбає про свою безпеку. Що допитливість підтримує її. Що вона в тисячу разів пристосованіша до життя.

Тридцять дві хвилини. Зі своїх вікон на п’ятому поверсі йому нікого не видно. Може, вона заблукала й шкрябає нігтями вздовж стін на краю міста, віддаляючись із кожною секундою. Або потрапила під колеса вантажівки, утонула в калюжі, попалася солдату з недобрими намірами. Хтось міг дізнатися про хліб, про числа, про передавач.

Пожежа в пекарні.

Він поспішає вниз і виглядає в провулок із кухонних дверей. Спить кіт. На східних стінах — плями сонячного світла. Це все його провина.

Тепер Етьєн задихається. Через тридцять чотири хвилини за своїм наручним годинником він узувається й одягає капелюха, що належав його батькові. Стоїть у коридорі, збираючись на силі. Коли він останнього разу виходив надвір, майже двадцять чотири роки тому, то старався ззиратися з людьми, поводитися так, як вважав нормальним. Але приступи були лукаві, непередбачувані, виснажливі; вони нападали на нього знишка, мов бандити. Спочатку повітря починало бриніти від жахливої загрози. Потім будь-яке світло, навіть якщо заплющити очі, ставало нестерпно яскравим. Із каменів до нього блимали маленькі очі. У тінях ворушилися трупи. Коли мадам Манек допомагала йому дістатися додому, він заповзав у найдальший куточок ліжка й обкладав голову подушками. Усю свою енергію він витрачав на те, щоб не чути бухкання свого власного серцебиття.

Його серце холодно б’ється в далекій клітці. «Наближається головний біль, — думає він. — Жахливий, жахливий, жахливий біль».

Двадцять ударів серця. Тридцять п’ять хвилин. Він повертає ручку, він відчиняє двері. Ступає надвір.

Марі-Лор намагається згадати все, що знає про замок і засув на ґратці, усе, що вона обмацувала пальцями, усе, що сказав би їй батько. Металевий прут, просунутий через три заіржавілі скоби, старий урізаний замок із іржавим клином. Чи розіб’є його постріл? Чоловік тепер гукає і проводить краєм газети по ґратці воріт.

— Прибув у червні, а арештували його лише в січні. Що він робив увесь цей час? Чому вимірював будівлі?

Вона припадає до землі біля стіни гроту, притискаючи до себе наплічник. Вода докочується до її колін, холодна навіть у липні. Він її бачить? Марі-Лор обережно відкриває наплічник, розриває сховану всередині хлібину, й занурює в неї пальці, шукаючи папірчика. Ось він. Вона рахує до трьох і кладе його собі до рота.

— Просто скажіть мені, — гукає німець, — чи батько вам щось залишив, чи говорив із вами про те, що мав везти із собою щось із музею, де він працював. І тоді я піду геть. Я нікому не розкажу про це місце. Богом присягаюся, свята правда.

Папір перетворюється на кашу між її зубами. У неї біля ніг молюски займаються своїми справами: жують, шукають їжу, сплять. У них у роті, розказав їй Етьєн, близько тридцяти зубів на ряд, вісімдесят рядів зубів, дві з половиною тисячі зубів на равлика, і всі шкребуть, труть, шелестять. Високо над фортечними мурами чайки ширяють у відкритому небі. Присягаюся Богом? Скільки ці нестерпні миті тривають для Бога? Трильйонну часточку секунди? Саме життя будь-якої істоти — це крихітний спалах у бездонній темряві. Оце і є свята правда.

— На мене навісили купу роботи, — править своєї німець. — Жан Жувене в Сен-Бріє, шість Моне в цьому районі, яйце Фаберже в маєтку біля Ренна. Я так утомився. Знаєте, як довго я шукав?

Чому Papa не міг залишитися? Хіба вона для нього не найголовніше? Марі-Лор ковтає пережований папір. А тоді нахиляється вперед, спираючись на п’яти.

— Він не залишив мені нічого! — вона сама здивована тому, скільки злості в її голосі. — Нічого! Лише дурну модель міста й порушену обіцянку. Лише мадам, яка померла. Лише мого двоюрідного діда, що й мурахи боїться!

Німець за воротами стоїть мовчки. Напевно, розмірковує над її відповіддю. Щось у її гніві подіяло на нього переконливо.

— А тепер, — гукає вона, — дотримайтеся слова й ідіть геть.

Туман поступається сонячним променям. Вони заливають бруківку, будинки, вікна. Етьєн дістається до пекарні в крижаному поту й заходить без черги. З’являється обличчя мадам Руель, місячно-біле.

— Етьєн! Але ж…

У нього перед очима блимають червоні плями.

— Марі-Лор…

— Вона не?..

Перш ніж він знаходить у собі сили похитати головою, мадам Руель виходить з-за прилавка й виводить його надвір; вона тримає його під руку. Жінки в черзі бурчать, чи то розгнівано, чи то заінтриговано. Мадам Руель допомагає йому дійти до рю Робер С’юркуф. Етьєнові здається, що циферблат його годинника розпухає. Сорок одна хвилина? Він заледве в стані рахувати. Її руки міцно тримають його за плече.

— Куди вона могла піти?

Язик такий сухий, думки такі неповороткі.

— Іноді… вона ходить… до моря. Перш ніж вертається додому.

— Але ж пляжі закриті, та й мури теж.

Вона дивиться вперед через його голову.

— Напевно, вона ходить деінде.

Вони стоять, притулившись, посеред вулиці. Десь гупає молоток. «Війна, — неуважливо думає Етьєн, — це базар, де людські життя продаються, наче будь-які інші товари: шоколад, кулі чи парашутний шовк. Чи не продав він життя Марі-Лор за всі ті числа?»

— Ні, — шепоче він, — до моря.

— Якщо вони знайдуть хліб, — хвилюється мадам Руель, — нам усім кінець.

Він знову зиркає на свій годинник, але в очі світить сонце. Єдина стрічка соленої грудинки обертається в порожній вітрині м’ясника; троє школярів стоять на лавці й дивляться на нього, чекають, коли він упаде, і за секунду до того, як його переповнює впевненість, що світ ось-ось розвалиться на шматки, Етьєн згадує поржавілі ворота, що ведуть до псарні під мурами. Місце, де він колись грався з Анрі та Убером Базеном. Маленька мокра печера, де хлопчикам можна було погорланити або помріяти.