— А де він жив ці кілька місяців, той мосьє Леблан?

Парфумер жмуриться, роздумуючи. Його блакитні очі світяться одним: «Я хочу. Дай мені». «Усі ці жадібні створіння, — думає фон Румпель, — усі чогось прагнуть. Але це він тут хижак. Треба лише бути терплячим. Невтомним. Усувати перешкоди одну за одною».

Коли він обертається до виходу, парфумерова самовпевненість дає тріщину.

— Стривайте, стривайте.

Фон Румпель тримає одну руку на ручці дверей.

— Де жив мосьє Леблан?

— Зі своїм дядьком. Нікчемним чоловіком. Кажуть, що він хворий на всю голову.

— Де?

— А он там, — вказує він. — У будинку номер чотири.

Минає цілий день, перш ніж Вернер знаходить годину, щоб повернутися. Дерев’яні двері із залізною ґраткою. Віконні рами, помальовані синім. Уранішній туман такий густий, що він не бачить даху. Він будує повітряні замки: француз його запросить. Вони питимуть каву, обговорюватимуть його давні радіопередачі. Може, вони дослідять якусь важливу емпіричну проблему, що непокоїла його роками. Може, він покаже Вернерові передавач.

Це сміховинно. Якщо Вернер подзвонить, старий подумає, що його прийшли арештувати за тероризм. Що його можуть застрелити просто на місці. Сама лише антена на димарі — уже достатній доказ.

Вернер міг би загупати у двері, відвести старого геть. Стати героєм.

Світло починає розсіювати імлу. Десь хтось відчиняє двері й знову їх зачиняє. Вернер згадує, як Юта збуджено писала листи й нашкрябувала «У Францію, професорові» на конвертах, і вкидала їх у скриньку на площі. Уявляючи, що її голос заговорить до нього, як заговорив до неї він. Один шанс із десяти мільйонів.

Усю ніч він подумки тренується казати французькою: «Avant la guerre. Je vous ai entendu à la radio».[60] Він не зніматиме гвинтівку з плеча, руки триматиме вздовж тіла, здаватиметься маленьким, скромним, зовсім не загрозливим. Старий буде вражений, але впорається зі своїм страхом. Він вислухає. Але коли Вернер стоїть у кінці рю Воборель, у тумані, що повільно розсіюється, повторюючи свої слова, двері будинку номер чотири відчиняються, і на сходах з’являється не видатний літній науковець, а дівчина. Струнка, вродлива дівчина з рудуватим волоссям і всипаним веснянками лицем, в окулярах і сірій сукні, з наплічником, закинутим на одне плече. Вона звертає ліворуч, ідучи просто до нього, й у Вернерових грудях стискається серце.

Вулиця надто вузька, вона помітить, що він на неї вирячився. Однак вона якось дивно тримає голову, а її обличчя нахилене в один бік. Вернер помічає її ціпок і темні окуляри й усвідомлює, що вона сліпа.

Її ціпок стукає по бруківці. Вона вже за двадцять кроків від нього. Здається, ніхто не дивиться; усі вікна закриті фіранками. П’ятнадцять кроків. На ній діряві панчохи, завеликі черевики, а сукня вкрита плямами. Десять кроків, п’ять. Вона проходить на відстані витягнутої руки, вона трохи вища за нього. Не задумуючись, заледве розуміючи, що робить, Вернер іде за нею. Ціпок стукає по водостічній канавці, знаходячи кожен риштак. Вона йде, мов балерина в балетних туфельках; її кроки такі ж виразні, як і рухи рук, — уособлення грації простує крізь туман. Вона звертає праворуч, а тоді ліворуч, проходить півкварталу й упевнено заходить у двері магазину. На квадратній вивісці над ними написано: «Boulangerie».

Вернер зупиняється. У нього над головою туман розходиться клаптями, між якими видно темно-синє літнє небо. Жінка поливає квіти; старенький подорожній вигулює пуделя. На лавці сидить худий, жовтолиций німецький фельдфебель із тінями під очима. Він опускає газету, дивиться просто на Вернера, а тоді знову її піднімає.

Чому у Вернера трусяться руки? Чому йому важко дихати?

Дівчина з’являється у дверях пекарні, акуратно переступає бордюр і йде просто до нього. Пудель присідає на бруківці, щоб облегшитися, і вона відходить ліворуч, щоб його обійти. Вдруге наближається до Вернера, її губи злегка рухаються — вона безгучно рахує: «Deux trois quatre»,[61] — підходить так близько, що Вернер може полічити веснянки на носі й відчути запах хлібини, що лежить у її наплічнику. Мільйон краплинок туману осіли на пушку сукні й уздовж проділу. Сонце освічує їх срібним ореолом.

Він стоїть як укопаний. Її довга бліда шия здається йому неймовірно вразливою.

Вона його не зауважує; здається, для неї немає нічого, крім ранку. «Оце, — думає він, — і є та чистота, про яку нам завжди розказували у Шульпфорті».

Він притискається спиною до стіни. Кінчик її ціпка мало не зачіпає його чобіт. А тоді вона іде далі, її сукня злегка колишеться, ціпок рухається туди-сюди, і він стоїть і дивиться, аж доки її не поглинає туман.

Німецька зенітна батарея збила в небі американський літак. Він упав у море біля міста Параме, а його пілот бродом дістався до берега й потрапив у полон. Етьєн засмучений, але мадам Руель випромінює радість.

— Вродливий, як кінозірка, — шепоче вона до Марі-Лор, простягаючи їй хлібину. — Закладаюся, у них усі такі красунчики.

Марі-Лор усміхається. Щоранку все те саме: американці ще ближче, німці втрачають хватку. Кожного пообіддя Марі-Лор читає Етьєнові з другого тому «Двадцяти тисяч льє під водою», незнайомого їм обом. «За три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, — пише професор Аронакс. — Що обіцяє нам майбутнє?»

Марі-Лор кладе хлібину в наплічник, виходить із пекарні й прямує вздовж фортечних мурів до гроту Убера Базена. Вона зачиняє ворота, піднімає поділ своєї сукні й заходить у мілку заводь, сподіваючись не розчавити своїми черевиками ніякої істоти.

Піднімається приплив. Вона знаходить морських жолудів, анемону, м’яку, мов шовк; якомога ніжніше торкається піщаного равлика. Той відразу завмирає, заховавши голову й ніжку всередину черепашки. А тоді продовжує шлях, витягаючи дві палички ріжок, тягнучи свою загострену черепашкуна полозках слизького тіла.

Що ти шукаєш, равлику? Ти живеш лише в цій миті чи хвилюєшся за майбутнє, як професор Аронакс?

Коли молюск перетинає заводь і починає підніматися по дальній стіні, Марі-Лор підбирає свій ціпок і прямує до виходу в мокрих завеликих черевиках. Вона виходить за ворота й збирається їх замкнути, коли чує позаду себе чоловічий голос:

— Доброго ранку, мадемуазель.

Вона зашпортується, майже падає. Її ціпок відкочується зі стукотом.

— Що там у вас у наплічнику?

Він говорить доброю французькою, але вона чує, що він німець. Він загородив вузенький провулок. Вода скрапує з подолу сукні Марі-Лор, у неї в черевиках хлюпає, з обох боків піднімаються прямовисні стіни. Правою рукою вона тримається за ґратку.

— Що це там, позаду? Схованка?

Його голос звучить жахливо близько, але де він — важко визначити точно в такому місці, де голос відлунює від стін. Дівчина відчуває, як хлібина від мадам Руель пульсує у її наплічнику, наче жива істота. У ній схований — майже напевно — скручений папірець. На якому написані числа — смертельний вирок. Її дідові, мадам Руель. Їм усім.

— Мій ціпок, — відповідає Марі-Лор.

— Він покотився десь за вами, люба.

За чоловіком розгортається провулок, завіса плюща, а далі — місто. Місце, де вона зможе закричати і її почують.

— Можна мені пройти, мосьє?

— Звісно.

Але, здається, він не зрушується з місця. Ворота злегка скриплять.

— Чого вам треба, мосьє?

Голос зрадливо тремтить. Якщо він ще раз запитає про наплічник, у неї розірветься серце.

— Що ви тут робите?

— Нам не дозволено ходити по пляжу.

— То ви приходите сюди?

— Збирати равликів. Мені треба йти, мосьє. Можна я візьму свій ціпок?

— Але ж ви не збирали равликів, мадемуазель.

— Можна мені пройти?

— Спочатку дайте відповідь на питання про вашого батька.

— Про Papa? — вона похолола ще більше. — Papa прийде сюди з хвилини на хвилину.