Цієї ночі вони працюють в одній із частин старого міста, яка притулилася до південних мурів. Дощ падає такий дрібний, що його не відрізнити від туману. Вернер сидить у кузові «Опеля»; Фолькгаймер дрімає на лавці позаду нього. Бернд на парапеті з першим трансивером, захованим під плащ-наметом. Він не вмикав свої навушники вже кілька годин, а це означає, що Бернд спить. Темно, світиться лише вказівник на шкалі.

На всіх частотах чути перешкоди, аж раптом з’являється щось іще.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна. Мосьє Ферей передає привіт своїм кузинам у Сен-Вінсенті».

Тріск перешкод. Цей голос наче з якогось давноминулого сну. Крізь Вернера линуть ще з десяток слів бретонською французькою: «Наступна передача в четвер о двадцять третій годині. П’ятдесят шість, сімдесят два, щось там ще…» Спогад летить на Вернера, мов потяг із темряви, якість радіопередачі та тембр голосу повністю збігаються з радіопередачами француза, які він колись слухав. Вступає піаніно: три одиночні ноти, далі струнні, спокійно здіймаються ввись акорди, кожен схожий на свічку, яка заводить усе глибше в ліс… Він впізнав одразу. Йому здається, що, відколи він себе пам’ятає, увесь цей час тонув, а тепер хтось висмикнув його в повітря.

Просто у Вернера за спиною із заплющеними очима сидить Фолькгаймер. Крізь перегородку між кузовом і кабіною йому видно нерухомі плечі Нойманів. Вернер накриває шкалу долонею. Мелодія розгортається, стає гучнішою, і він чекає, доки Бернд увімкне мікрофон і скаже йому, що він теж це почув.

Але він не каже. Усі сплять. Але чому тоді йому здається, що повітря в кузові, де сидять вони з Фолькгаймером, наче наелектризоване?

Тепер піаніно починає грати довгий, знайомий відрізок, піаніст натискає різні клавіші кожною рукою, і здається, що він має їх три чи чотири. Лади схожі на перлини, нанизані на нитку. Вернер бачить, як до нього нахилилася шестирічна Юта, далі фрау Елена місить тісто на хліб, у нього на колінах лежить прозоре радіо, а струни у його серці ще не обірвані.

Піаніно виграє останні акорди, а тоді знову наринають перешкоди.

Чи почули інші? Чи чути їм, як просто зараз його серце грюкотить об ребра? Ось дощ накрапає між високими будинками. Ось Фолькгаймер, чиє підборіддя лежить на грудях. Фредерік казав, що в нас немає вибору, що не ми господарі нашого життя, але врешті-решт саме Вернер прикидався, що не мав вибору, Вернер, який дивився, як Фредерік виливав відро води собі під ноги: «Не виллю», — Вернер, який залишався осторонь, коли почали сипатися наслідки цього вчинку. Вернер, який спостерігав, як Фолькгаймер заходив в один будинок за іншим, як той самий хижий нічний кошмар повторювався знов і знов.

Він знімає навушники, проходить повз Фолькгаймера, відчиняє задні двері. Фолькгаймер розплющує одне око — величезне, золотаве, як у лева.

— Nichts? — питає він.

Вернер зводить очі на кам’яні будинки, що стоять стіною до стіни, високі й байдужі, з вологими фасадами й темними вікнами. Ніде ні вогника, ні антен. Дощ падає так м’яко, майже безгучно, але у Вернерових вухах аж гуркоче.

Вернер обертається.

— Nichts, — відповідає. — Нічого.

Австрійський лейтенант протиповітряної оборони селить у «Бджолиному готелі» підрозділ із восьми осіб. Доки кухар підігріває вівсяну кашу й бекон на готельній кухні, інші семеро молотами розбивають перегородки на четвертому поверсі. Фолькгаймер жує повільно, час від часу уважно поглядаючи на Вернера.

«Наступна передача в четвер о двадцять третій годині».

Вернер почув голос, який усі старалися розчути, і що він зробив? Збрехав. Зрадив своїх. Скільки людей можуть бути в небезпеці через його вчинок? І все одно, коли він згадує той голос, коли згадує ту мелодію, що крутилися у його голові, він тремтить від втіхи.

Половина північної Франції охоплена вогнем. Узбережжя поглинає солдатів — американців, канадців, британців, німців, росіян, — по всій Нормандії важкі бомбардувальники перетворюють провінційні містечка на пил. Але тут, у Сен-Мало, колосняк росте високий і синій; німецькі моряки й досі працюють бурами в порту; стрільці й досі складають амуніцію в тунелі під фортом Ла Сіте.

Австрійці з «Бджолиного готелю» краном опускають гармату «Вісім-вісім» на бастіон на мурі, ставлять її на хрестовину й накривають камуфляжним брезентом. Фолькгаймерова команда працює дві ночі поспіль, і Вернерова пам’ять починає з ним бавитися.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна».

«Отож, як, діти, вдається мозкові, що живе без дрібки світла, вибудовувати для нас повний світла світ?»

Якщо француз користується тим самим передавачем, сигнал якого досягав аж до Цольферайна, то антена мусить бути довгою. Інакше йому довелося б користуватися кількома сотнями метрів дроту. Хоч так, хоч сяк, а його антена дуже велика й має бути видна.

На третю ніч після того, як почув ту радіопередачу, у четвер, Вернер стоїть у шестикутній ванній під бджолиною маткою. Коли відчинено віконниці, ліворуч йому видно ряди шиферних дахів. Буревісники ковзають по мурах; шпиль окутує стовп туману.

Щоразу, як Вернер розглядає старе місто, вражають його саме димарі. Вони велетенські, вишикувані в ряди по двадцять чи тридцять на кожен квартал. Навіть у Берліні немає таких димарів.

Певна річ, француз користується димарем.

Він поспіхом перебігає через вестибюль і йде на рю дес Форжер, а тоді на рю де Дінан. Вдивляється у віконниці, у ряди риштаків, шукає кабелі, прикриті цеглою, будь-що, що може виказати передавач. Він ходить вулицями туди-сюди, аж доки в нього починає боліти шия. Його не було надто довго. Йому вичитають за це. Фолькгаймер уже відчуває, що щось негаразд. Але тоді, точно о 23.00, Вернер її бачить, навіть не за квартал від того місця, де вони зупинили «Опель», — антену, що піднімається вздовж димаря. Не набагато товщу за мітлу.

Вона піднімається десь на дванадцять метрів, а тоді, немов від чарів, розгортається літерою «Т».

Високий будинок на березі моря. Винятково хороше місце для радіопередавача. З вулиці антена майже непомітна. Він чує Ютин голос: «Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром із ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг». Будинок високий і вузький, на фасаді — одинадцять вікон. На стінах плями оранжевого лишайнику, знизу обліплений мохом. Номер чотири по рю Воборель.

«Розплющте очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки».

Він швидко йде назад до готелю, опустивши голову й тримаючи руки в кишенях.

Парфумер Клод — м’який, пухкенький і страшенно гоноровий. Доки він говорить, фон Румпелеві заледве вдається тримати себе в руках; від суміші стількох запахів у магазині в нього паморочиться в голові. За останні кілька тижнів Райнгольдові довелося про людські очі кілька разів з’їздити у десяток різних заміських маєтків уздовж узбережжя Бретані, уламуватись у літні будинки, начебто полюючи на картини й скульптури, які або не існують, або не цікавлять його. Тільки щоб виправдати своє перебування тут.

«Так, так, — каже парфумер, його погляд ковзає по фон Румпелевих нашивках, — кілька років тому він допоміг владі арештувати зайду, який вимірював будинки. Він чинив тільки те, що вважав правильним».